Озброєні металошукачами та історичними картами «археологи з народу» теж поринають у пласти століть. І що?
- Для журналістів сайту ПІК любитель з Долинщини (назвемо його Миколою) анонімно розповів, що потрібно для вдалих пошуків та що особисто колекціонує;
- історик Сергій Адамович пояснив, чому непрофесійні розкопки — це кримінальний злочин;
- співзасновник спільноти “Банда ІФ” Сергій Кірій (на фото) поділився, як заохотити любителів віддавати цінні знахідки державі, а не продавати приватним колекціонерам.
Карта та удача в поміч
Микола шукає цінні речі металодетектором вже три роки. Перед тим, як стати копачем, дізнався про специфіку хобі на профільних сайтах. Каже, це задоволення не з дешевих. Обов’язково треба мати якісний металошукач. Його ціна від 6 до 50 тисяч гривень, або й дорожче. Знадобляться й аксесуари. Наприклад, пінпоінтер — прилад, який вказує точне розташування знахідки. І, звичайно ж, лопата, наплічник, а також комфортні одяг та взуття.
Успіх копача залежить не тільки від потужності приладу. Слід вміти користуватися історичними картами, які є у вільному доступі в Інтернеті. Також на результат впливають погода, ґрунт, якість оранки.
“Левову частку займає везіння. На конкретному місці можуть пройтися сто людей, а цінну знахідку виявить сто перший”, – каже Микола.
Знахідки, які надихають
Прикарпатця цікавлять речі старовинні та часів Першої світової війни. Де саме шукає — не зізнається. До речі, є мрійники, які шарять на пляжах, де можна натрапити на загублені прикраси сучасників.
“Звісно, що пошуковець не буде ділитися своїми “жирними” місцями. Та додам, що наші Карпати посічені боями Першої світової війни. При цьому хтось шукає поселення римські чи черняхівської культури, а хтось ходить по забутих місцях Середньовіччя”, – розповідає чоловік.
Знахідок у Миколи чимало. Серед них срібні та мідні монети (від XVI століття до сьогодні), бронзова бойова булава ХІІІ-ХІV століття, церковна печатка знищеного містечка Соколів, різні військові нагороди, старовинні сокири, австрійські, угорські, російські військові пряжки, штик-ножі, ґудзики, обручки, хрестики та іконки.
“Все підряд не колекціоную, бо виходить не колекція, а якась “солянка”. Для себе залишаю деякі срібні монети та артефакти, які пов’язані з Першою світовою. Це пряжки, смертні жетони, штики, нагороди”, – додає Микола.
Часто шукачу трапляється сміття. Мідні, залізні, латунні відходи він сортує та здає у пункти приймання. Так він повертає собі кошти, які витратив на бензин та їжу.
“Копаю і сам, і з компанією. Якщо нас двоє-троє, то веселіше і безпечніше, особливо у незнайомому лісі. Та інколи хочеться відпочити від буденності, побути наодинці з природою”, – додає він.
“Мрія кожного пошуковця — знайти справжній скарб. Це або горщечок з монетами, або комплекс прикрас, або древня зброя. Такі знахідки заряджають позитивом та адреналіном”, – ділиться чоловік.
Часто шукач натрапляє на застарілі боєприпаси. Прикарпатець наголошує, що у таких випадках треба помітити місце, викликати рятувальників й самому знахідку не чіпати.
Місце артефактів – у музеях
Шукачі скарбів об’єднуються у тематичні клуби, ведуть діалог у закритих чатах, проводять зустрічі однодумців, запрошують знавців справи. Походження та ціну знахідок визначають також у деяких групах у соцмережах.
Наприклад, інтернет-спільнота “Банда Іф” створена для спілкування любителів пошуків металодетектором. Її співзасновник Сергій Кірій розповідає зацікавленим, який прилад підійде для першого досвіду роботи, де можна копати, як тактовно розмовляти із поліцією, лісничими та орендарями землі, якщо ті проти розкопок.
“Я не археолог, немає відповідної освіти, і не чорний археолог, бо знаю, де не можна проводити пошукову діяльність. Мова про захищені державою археологічні зони, серед яких могильники, зони проведення бойових дій та інші. Я також збираю монети, але мене більше цікавить сам факт знахідки. Приємно вивчати річ, відчувати азарт. Це таке ж хобі, як риболовля”, – зауважує Сергій.
У 2016 році він з товаришами знайшов артефакт пшеворської культури. Це були урна з прахом, спис та меч. Знахідку без вагань передали у краєзнавчий музей. Чоловік не проти співпрацювати зі схожими закладами та поки діалогу немає. За його словами, артефакти можуть залежуватися у підвалах, адже на роботу з ними потрібне фінансування. А щоб шукачі не віддавали знахідки у приватні колекції, державі варто заохочувати любителів грошима. На запитання, чому не всі несуть «скарби» у музеї, Сергій відповідає:
“Зараз людина в Україні може отримати 25% від вартості знахідки. Вона витратила свій час, бензину, щоб доїхати до місця пошуку. Це теж кошти. Тому не віддають речі безкоштовно, бо є аукціони, де знайдене можна вигідніше продати”.
Франківцю подобається досвід Англії. Там «скарби» обов’язково передають державі, в іншому випадку — людині загрожує тюрма. Пошуковець ж отримує винагороду – повну вартість знахідки. Ці гроші повертаються, коли мешканці платять гроші за огляд експонату у музеї.
В Україні, на жаль, такого досвіду поки нема.
Коли розкопки — це руйнування історії
Історик та громадський діяч Сергій Адамович зазначив, що археологічні розкопки може проводити людина, яка має відкритий лист, спеціальний дозвіл на це. В іншому випадку — це чорна археологія, яка є кримінальним злочином.
“Розкопки без присутності кваліфікованого археолога — це руйнування нашої історії. Будь-який артефакт з рук чорних археологів — це лише цяцька, а міг би бути важливим елементом для фахового складання мозаїки минулого. Крім того, їхні знахідки, як правило, поповнюють приватні колекції, а не загальнодоступні”, – прокоментував історик.
Якщо хочеться шукати, а порушувати закон ні, то Сергій Адамович заохочує поціновувачів історії долучатися до археологічних експедицій на волонтерських засадах.
А ми бажаємо любителям вдалих і законних пошуків.
З шукачами скарбів спілкувалася Марія Гурецька.
На фото: працівники Івано-Франківського краєзнавчого музею з вдячністю прийняли у археологів-любителів унікальні знахідки з давнього поховання.
На фото: удача археологів – монети різних епох.
