Серед тисяч українок, які у дні гарячої війни знайшли порятунок в Івано-Франківську, знаємо тепер чарівну, мудру, мужню жінку з Маріуполя. Це Олена Калайтан, головна редакторка газети «Приазовський робочий», голова Донецької обласної спілки журналістів України.
Сьогодні вона розповідає для читачів ПІК про Маріуполь, якого українці у більшості своїй не знали, і не дуже задумувались, чому окупанти так швидко його захопили.
Окупанти вкрали все, навіть газету
– Олено, вже майже два місяці як ви у Франківську, комфортно почуваєтесь у скромному будиночку. А що з вашою газетою у Маріуполі? До війни ж люди без неї не уявляли свого життя…
– Прикро, але життя там наразі немає. Останній випуск газети був напередодні війни, 23 лютого. Ми готували до друку наступний – на 25 -го, але вдосвіта 24 лютого Путін оголосив війну. У той же день припинили роботу поштовики, не стало бензину, щоб зокрема, доставляти газету.
– Звідки та куди?
– До Маріуполя. Традиційно ми друкувалися у Запоріжжі, у друкарні «Кераміст». Уже 24 лютого поліграфісти не могли нічого нам гарантувати. В’їздити у місто, а тим паче виїздити з газетою із міста, було небезпечно.
Тож ми до останніх можливостей працювали на нашому сайті Pr.ua. Коли й це стало неможливим, звернулися до Сергія Томіленка – голови Спілки журналісті України і повідомили, що в Маріуполі українська редакція газети припиняє роботу.
Працювати при владі колабораціоністів ніхто не збирався.
– А чи не збиралась та влада заволодіти газетою? Окупантам же потрібна трибуна.
– Ви випередили хід моїх думок. У штаті редакції було 37 працівників. У березні виїхала більшість творчої редакції. А 9 травня ми дізналися, що разом з гуманітарною допомогою окупанти роздавали свій випуск газети «Приазовский рабочий».
Вони вкрали наш бренд, вкрали логотип, шаблони газети й понесли в народ. Створити щось своє, придумати свою назву, доказати, що це треба читати – у них немає часу. А головне – немає тями. Тож вкрали видання з більш ніж столітньою історією, що користувалося довірою читачів, які десятиліттями передплачували газету і читали цілими сім’ями.
Я пам’ятаю скрутні 90-ті роки, коли у людей не було грошей на передплату, то складалися кількома квартирами, щоб, нехай по черзі, але читати наше видання.
Ворог врахував впливовість народної газети та виклав на її шпальти своє ганебне слово.
– Але ж навіть технічно викласти це слово на папір – також треба вміти. Хто верстав окупантам газету, коли вашого колективу немає й близько?
– Зрада серед наших колег з «Приазовського» просто неможлива. Але ж рашисти з перших днів окупації полювали чи не на усіх журналістів, агітували до себе на роботу. Схоже, знайшли когось з радянського покоління газетярів.
Чому я так думаю?
Бо в газеті вкрай несучасний підхід до дизайну, немає ні наших креативних позначок, ні цитат, ні виносок, все елементарно. Друкувати ж часопис можуть де завгодно на тимчасово окупованих територіях – у Бердянську, у Мелітополі чи Донецьку.
Вірю, що це протягнеться не довго.
Сльози перед далекою дорогою та поверненням
– В який саме момент ви зрозуміли, що Маріуполь треба покидати?
– Коли у підземний перехід влучила потужна бомба та утворила прірву у сім метрів в діаметрі. А мінометний обстріл знищив мені у дворі машину. І будинок наш був значно зруйнований, і ворог стискав блокадне кільце. Тоді ми з сином Кирилом зібрали важливі документи, відклали мінімальний набір речей, кілька фотографій і морально вже були готовими в дорогу.
18 березня ми вирушили. Пішки. До проспекту Нахімова. Знали, що звідти люди якось вибиралися на Запорізьку трасу чи у бік Мелекіного. Ми просто зупиняли попутні машини.
Нам поталанило. Третя загальмувала. Двоє молодих людей нас підібрали. При тому, що на той час маріупольці іноді по кілька діб чекали на виїзді з міста, прагнучи виїхати саме в Україну. Ми ж через три години були уже на блок-посту на виїзді з міста, потім автостопом добралися до Мангуша й таким же чином до Бердянська. Лише через кілька діб були у Запоріжжі.
– Як ви прощалися зі своїм домом, своєю квартирою?
– Звичайно я плакала. Гладила свої біли стіни і плакала. Я розуміла, що не побачу більше свій дім і своє місто такими, якими я їх любила і знала.
Ми з сином тільки минулого року зробили ремонт у своїй квартирі, вона була у нас така біленька, чистенька. У спальні лежав світленький килим, у ванній кімнаті стояла нова пральна машина…
– Чи маєте надію на повернення?
– Поки Маріуполь не вичистять від орків, ми туди нізащо не поїдемо. У нас немає нічого спільного з окупаційною владою та її порядками. Але ми обов’язково повернемось у мирний, вільний, український Маріуполь. І він таким буде. Я в це щиро вірю.
До слова, і наші металурги, про яких ми сьогодні ще згадаємо, кажуть, що вони будуть працювати та відбудовувати заводи виключно в українському Маріуполі.
Вчора було … розкішне вчора
– Олено, вже 80 днів Україна щодня бачить жахи Маріуполя: спалені будинки, клуби чорного диму над «Азовсталлю», могили на тисячі тіл поблизу міста.
На жаль, до війни практично не було на всеукраїнських екранах мирного, привабливого Маріуполя. Розкажіть, як він виглядав?
– Це було розкішне місто. З 2015 року воно так стрімко розвивалося, що ми просто дивувалися, як широко крокуємо. На 2022 рік у нас був рекордний бюджет розвитку, потужні проєкти з міжнародними інвестиціями.
Вже почали реалізувати французький проєкт сучасного водопостачання міста вартістю 32 мільйони євро. Наш мер Вадим Бойченко дуже довго «бився», щоб держава дала місту гарантії під такі інвестиції. Зусилля виправдалися.
Почали у Маріуполі будувати фільтрувальний завод, кінцевим результатом чого мала бути якісна питна вода просто із крана, вже у 2024 році. Для цього мали поміняти усю мережу, адже іржавими трубами якісну воду не подають.
У Маріуполі, без перебільшення, були європейські дороги. У Франківську я таких не бачу наразі.
А ще місто реалізувало багато проєктів з реконструкції парків та скверів.
Красивими та комфортними стали близько трьохсот міських двориків – їх впорядковували за програмою «Затишний двір».
Широко розвивались об’єднання співвласників багатоквартирних будинків. Хто створював такі об’єднання – ОСББ, влада міста своїм коштом робила ремонт певного конструктиву будинку – чи то даху, чи під’їздів, чи заміну системи водопостачання, чи ще щось за домовленістю з мешканцями. До слова, затишний дворик для дорослих та діток – це було у подарунок.
Разючі зміни відбувалися не тільки у центрі міста, або на лівобережжі, де жив наш мер…
– А лівобережжя – це було якесь «царське село»?
– Зовсім ні. В Маріуполі є чотири райони – Центральний, Приморський, Лівобережний та Кальміуський. Так ось, Лівобережний вважався раніше дещо занедбаним. Однак в останні роки теж розвивався.
Відверто кажучи, у кожному районі створювали соціально-культурні магніти. В кожному було на що подивитися. Люди їздили гуляти з району в район, раніше такого ніколи не було.
Ось я жила у Центральному районі і їздила милуватися квітами, які розквітали у Лівобережному, в парку «Веселка». Там висадили тисячі тюльпанів та інших квітів, що уже з весни розквітали цілими полями. Ми фотографувалися, відпочивали з великим задоволенням.
У Центральному районі, у парку Свободи, був європейський парк – з новими для Маріуполя деревами та рослинами, ландшафтними принадами.
Всю цю красу комунальники підтримували щодня. Регулярно підстригали, формували силует: і якщо одне дерево нагадувало шар, а інше мало якусь іншу форму, то у такому вигляді їх підтримували.
Центральна частина міста – це була єдина, гармонійно реконструйована територія, яка вабила завжди. Нам навіть кияни по-доброму заздрили, коли приїжджали до Маріуполя.
У Кальміуському районі з’явився парк імені Гурова – це ім’я колишнього директора металургійного комбінату Ілліча, який свого часу зробив багато доброго для міста. Так ось, цей, найдовший у Маріуполі парк, вирізнявся своїми відпочинковими зонами з мангалами, альтанками, чудовою ялинкою на новий рік.
До речі, ми об’їжджали новорічні ялинки усіх районів. Кожна зачаровувала своєю неповторністю, розкішністю.
– Відомо, що в Маріуполі хотіли мати свій аквапарк…
– Таке бажання визріло давно. Але так само потрібно було розробити та захистити проєктну документацію, залучити інвестиції.
Прийде мир – будемо будувати аквапарк.
Інвестиції зайвими не бувають
– Олено, ви говорите про іноземні інвестиції. Але ж Маріуполь має своїх потенційно потужних інвесторів, два металургійні підприємства, меткомбінат імені Ілліча та «Азовсталь».
– Так, вони завжди інвестували колосальні кошти у розвиток Маріуполя. Це була добра багаторічна традиція – у межах соціального партнерства міста й метзаводів. Металурги завжди приходили місту на допомогу, особливо в найскрутніші часи.
Скажімо, у січні 2015-го, коли російські терористи обстріляли мікрорайон Східний. Металурги одразу взялися за відновлення розбитого житла. До слова, навіть відновили виробництво будівельної плівки на заводі Ілліча, оскільки її треба було дуже багато.
Варто сказати, що після 2014 року Маріуполь прийняв майже 100 тисяч переселенців з Донбасу, дав їм роботу, дав прихисток, і все було гармонійно.
Єдине, що викликало стійку громадську опозицію, то це був негативний вплив металургії на екологію. Тут місцеві активісти не давали спокою великому бізнесу. Була гостра дискусія щодо модернізації потужностей. Спільно приймали програму з охорони навколишнього природного середовища, контролювали її поступове виконання.
А щодо інвестицій, то вони зайвими не бувають. Чим більше – тим краще.
Чи можна було врятувати Маріуполь
– На жаль, тепер навколишнє середовище нагадує картину апокаліпсису. Але недавно одна мешканка окупованої частини Донбасу зухвало сказала: «Якби той полк «Азов» залишив Маріуполь, то місто ніхто б не розбомбив». Що ви на це скажете? Чи можна було б врятувати Маріуполь?
– З приходом російського окупанта – ні. Я вважаю, що якби так відважно та жертовно, як захисники Маріуполя, боронили свої міста у Херсоні, Мелітополі, Бердянську, то ворог не дійшов би за чотири доби до Маріуполя, не було б його блокади та знищення.
Я жила на верхньому, четвертому поверсі – це була вигідна позиція, щоб бачити, як уже у перший тиждень війни все горить та вибухає. Але я заспокоювала себе: це ж не в нашому районі, це десь на околицях, у Кальміуському, Лівобережному… Я думала, що ось-ось наші знищать рашистів та все буде добре. І дуже раділа, що наші хлопці дають відсіч, що це наша пушка стріляє…
Та люди звідусіль почали стікатися у центральний район міста – до знайомих, до родичів, бо вважали, що центр ніхто не зачепить. Однак вже 10-11 березня ворог почав поливати вогнем і центральну частину Маріуполя. Прилетіли «Гради». Влучили й у наш будинок. Повилітали вікна, знесло дах, але добре, що будівля не горіла. Бо довкола будинки палали, гинули люди.
– Ви наодинці спостерігали ці прояви російської жорстокості?
– Я була вдома з сином Кирилом, він приїхав якраз із Києва, де живе та працює, і попав зі мною у таку страшну історію. Тоді нам, відверто кажучи, було майже однаково, яке місто вибрати, щоб врятуватися. Спілкувалася на цю тему з друзями-журналістами. І так сталося, що Ірина Копистинська, яка працює на Суспільному Карпати, підібрала для нас у Франківську такий приватний будиночок, нам тут затишно і комфортно. Знаю, що у Франківську взагалі багато маріупольців.
Тривоги повітряні та душевні
– У Франківську про трагедію Маріуполя вам майже щодня нагадують сирени за вікном. Як ви на них реагуєте?
– Миттєво. І дивуємось, коли бачимо, що під час повітряної тривоги франківчани спокійно собі прогулюються містом, хоча Івано-Франківськ уже в перший день війни зазнав ворожих ударів, потім крилаті ракети прилітали ще і ще.
Але ж для нас, маріупольців, ворожі обстріли та бомбардування – це сотні та тисячі смертей. Тому сирену сприймаємо як шанс на порятунок. Ми навіть на літаки реагуємо по-особливому, бо в Маріуполі вони були виключно російські й несли смерть. Над Івано-Франківськом літають свої, українські літаки, ми подумки їх перехрещуємо та бажаємо перемоги, але звук моторів все одно лякає.
До речі, коли російські диверсанти позбавили Маріуполь світла, бо заздалегідь знали місця розташування веж електромережі, у місті перестали звучати сирени, і городяни саме по звуку літаків розуміли, що треба бігти в укриття.
У Франківську, попри тривоги війни є насправді мирне життя. Приємні, прихильні люди, спокійна атмосфера.
– Чи вже маєте у Франківську кому з місцевих зателефонувати, коли треба про щось запитати, можливо, порадитись?
– Так, є такі люди. Я щиро їм вдячна. Зокрема, Ірині Копистинській та Вікторії Плахті – голові обласної спілки журналістів. Я знаю, що можу розраховувати на їх добру вдачу та допомогу. Та й наша Донецька обласна спілка журналістів знайшла прихисток у франківському офісі обласного осередку НСЖУ.
Тішуся, що уже з’являються у мене друзі серед франківських журналістів. Зустрічаємось на різних заходах, а іноді – за філіжанкою кави. І син знайшов друзів, волонтерить.
Перед очима – розмаїте Прикарпаття. Та серцем лину до Маріуполя. У свою газету та на сайт. Ми з колективом маємо багато планів.
Розмову вела Марія Палюга.
Читайте також:
- Люди Прикарпаття: історії, що надихають – лікар з Маріуполя Олександр Голі-Оглу
- Ворожий снаряд забрав її 80-літнього батька у Чернігові, але Марина не скорилася горю (ВІДЕО)
- Як українців з “гарячих” точок прийняли у Франківську: розповідають переселенці та містяни (ВІДЕО)
- Журналісти також плачуть, але не здаються: у Франківську відбувся відвертий діалог (ФОТО)
- Ваш гороскоп на тиждень 16-22 травня
Читайте нас у тг
