Чимало українців за останні два роки перетнули Атлантичний океан та подалися на інший континент у пошуку безпечного прихистку і щастя. Американська мрія притягує. Та чи так легко стати на ноги у США? Численні блогери розповідають покроково про свої здобутки і втрати на новій землі. А як тим, хто тут давно осів?
Привідкриємо завісу приватного життя уродженки прикарпатського міста Городенки Віри Бабчук, яка мешкає в цій країні майже 14 років та має американське громадянство.
Клімат – як у нашому Криму
Коли Віра Бабчук говорить: «Їду додому», то це означає – до свого маєтку у штаті Теннессі. Мешкає тут майже сім років. Домашності додає величезний сад, у якому чи не половина плодових дерев – українського походження. Загалом це десь 7 гектарів, і таку ж площу її власної території займає ліс. До всього – ще й приватний берег річки Френч Брод Рівер, однієї із найстаріших річок світу.
Місто у підніжжі гір Апаллачі, де мешкає наша краянка, уродженка Городенки, називається Перротс Філ. У перекладі – папуга. А назване на честь одного із засновників поселення. Тут є десь до 300 мешканців. Їхні маєтки віддалені одні від одних, як-от у наших Карпатах. Багато людей мають ферми, утримують переважно велику рогату худобу – чорну рябу. Є багато пасовищ. Неподалік помістя пані Віри – кінна ферма. Тут передтропічна кліматична зона, навесні велика вологість. Гори зупиняють урагани, тож затишок і спокій.
«Клімат тут помірніший, ніж у наших прикарпатських широтах, десь такий, як у Криму, –розповідає пані Віра.– А місцеві гори так нагадують Батьківщину! Раніше ми з покійним чоловіком Мироном Панкевичем мешкали в штаті Огайо, де він займався науковою роботою, а я допомагала. Опісля переїхали в тепліший штат Теннессі. Придбали тут землю із 2-поверховим будинком. Зареєстрували Family Farm Pankivka Abundance Valley. Тепер щороку вже самотужки щось добудовую, насаджую. Тобто прагну до розвитку, а тут розвій для мрій і планів та простір для їх втілення».
Багато допомагала на господарці мама пані Віри, яка кілька років тому приїхала до дочки в Америку. Але згодом перебралася до Українського села, що географічно входить до Чикаго, штат Іллінойс. Там має товаришок-ровесниць, українську церкву, крамниці. Тобто все звичне: навіть спілкується повсюди рідною мовою.
«Я ж мову знаю, зі своїми американськими сусідами зжилася, той почуваю себе комфортно, – каже пані Віра. – Продукти купую в місцевих фермерів. Мабуть, відомо, що тут чимало всього відбувається на довірі. Приміром, беру десяток яєць у сусідньому господарстві, бо фермер викладає їх у холодильнику-контейнері обабіч дороги. Поклала гроші до такої шкатулки, що звідти сторонній не вийме – та й поїхала собі. Хліб замовляю в місцевій пекарні. Туди треба їхати десь із годину, бо поселення розкидані територією. Тож набираю кілька буханців та зберігаю в морозильній камері. Неподалік так само є ферма, де утримують велику рогату худобу – там купую м’ясо. От чого нема – то це звичайного сала. В українській крамниці воно доволі дороге – по 35 доларів за кілограм. Американський же шпондер не такий смачний. Затишку додає багата тутешня природа. Люблю споглядати гори будь-якої пори року».
Серед плодового розмаїття вишні не прижилися
Пані Віра каже, що наснаги додають улюблені справи. В саду – плодове розмаїття! Кількадесят яблунь різних сортів. Найбільше – милих серцю наших, української селекції. Саджанці купувала в американському господарстві, яке колись спеціалізувалося на районуванні радянських сортів.
А ще насіння та пагінці для розмноження передавали друзі з України. Ґрунт тут специфічний, тож які деревця приживуться – ті й будуть. Господиня додає, що прагне екологічно чистої продукції, тож не вдається до численних обробок дерев, як то в промислових садах.
«Так само мені передавали пагінці аґрусу, і кущі добре прийнялися, – додає співрозмовниця. – Та й смородина плодоносить. До слова, з цієї культури у нашому штаті лише недавно зняли карантинну заборону, пов’язану із хворобами рослин. Добре прижилися саджанці хурми, так само комфортно персикам, абрикосам і сливам, які вже торік зародили. А найкраще ростуть груші, такі ж, як і наші. А от вишня якось не хоче тут рости. Її в США не культивують та й майже не споживають: надають перевагу черешні. Американці виховані на всьому солодкому, а ми звикли до кислинки. Кілька років тому я посадила 40 саджанців вишні, але всі загинули. Торік спробувала серед лісу: сподіваюся, що там вологіша земля, то й деревця приживуться».
Маєток пані Віри – в передгір’ї, майже на скелі. Земля тут червона, глиниста. Як засихає, то робиться мов камінь. Садити чи пересаджувати можна лише після дощу. Навесні їх тут рясно, а влітку треба поливу. Садили трохи картоплі та овочів, як мама була. Тепер городу нема, бо то марудна справа як на одні руки. Зі зрошенням агрокомпаніям допомагають на державному рівні. Тож полив саду пані Вірі невдовзі обходитиметься безоплатно, бо подалася на відповідну урядову програму.
Для охорони – відеонагляд, зброя і собаки
Цікаво, що ліс тут так само у приватній власності. Це ж клопіт – доглядати таку велику територію. На що пані Віра відповіла, що у США ліс не чистять, як то в нас, а надають перевагу дикій природі. Якщо впало дерево, то його не прибирають, а залишають гнити, щоб була мікрофлора. Навіть дерево обабіч доріг, що впало, не можна прибирати, а треба скласти акуратно на узбіччі.
«Стараюся посадити плодові кущі та дерева, щоб давали поживу пташкам і звірам, – зазначає наша краянка. – Приміром, калину, шовковицю, горіхи. Ліс дуже гарний. Є тут акація, гліцинія, яка дуже ароматна. Тутешні мають на цей запах алергію. Але ж не знищиш кущі… Багато різних квітів, та бракує наших первоцвітів. Я десь сама насаджувала, от і маю кілька кущів. Але до поляни ще далеко. Тут у крамницях можна придбати насіння диких квітів, то засіяла ромашку, волошку, цикорій. Цікаво, що американці заготовляють фіалки і роблять з квіток желе, варення, мед, чай, настоянки».
Пані Віра подумує, як би то ще розвести у своєму лісі білі гриби, бо має такий досвід зі штату Огайо. От лисичок багато росте. Сама збирає та й сусідам не забороняє. Так само, як і полювати. Каже, що у США дозволено вдома зберігати зброю: ніхто не перевіряє. В автомобілі можна перевозити у розрядженому стані. А от носити при собі – то треба дозволу поліції.
Усе господарство – під відеоспостереженням. Будь-який рух фіксується, навіть сигнали про переміщення звірів, а тут водяться ведмеді, вовки, лисиці, койоти, козулі.
«У мене є і свої живі охоронці – дві собаки та з 15 котів, – усміхається співрозмовниця. – Тих пухнастих хижаків навіть ліку не знаю, бо вони живуть своїм життям. Приходять раз на оказ їсти, мають свою хатку-загороду. Здебільшого то мисливці: в лісі ж чимало мишей. А в хаті маю лише одну білу кішку-красуню».
Як торкнутися знайти себе у вирі часу
Має на господарстві пані Віра й тракторець. Вправляється ним самотужки: чи то треба щось привезти, чи траву покосити. Розповідає, що наймані робітники не дуже відповідальні: не розуміються на рослинах, то можуть запросто скосити й саджанці, і квіти. Каже, що така нерозторопність та недобросовісність дивує, адже наші українські чоловіки зазвичай на всі руки майстри.
Так само водить машину. У справах вибирається час від часу: то до страхової компанії, то рахунки чи податки платити. Має зареєстровану фруктову ферму та артстудію, Art Studio OVB. Малювання додає позитивних емоцій.
«Завжди вибирала для себе те, що принесе розуміння і прогрес у цьому вирії Буття, – роздумує пані Віра. – Моє життя було строкатим і непередбачуваним, насиченим і довгим. Один день міг розтягнутися у вічність, а інший день пролітав, як мить, де немає часу. Час… його не можна було взяти руками і не можна було доторкнутися до нього, але я була в ньому і творила. Саме творіння у цьому світі і творіння своєю творчістю, словом і ділом давало повноту задоволення від пережитого, пізнаного і зрозумілого. Але я ніколи не називала своє життя нудним. Воно завжди робило мені несподівані реверанси, повороти і танцювало далі. Воно давало мені подарунки, яких я не очікувала. Приймала їх і продовжувала ловити та вдихати кожну мить у своїй пам’яті. Писала свою історію у своїй книзі життя, де минуле зустрічалося з майбутнім у моменті Буття. Мої попутники та однодумці наповнювали життя прекрасними подарунками, особливо ті, з ким є розвиток і цікавість жити, творити та відправлятися в Невідомі Далі, наповнені Знаннями і Пригодами».
Наша землячка каже, що любить тишу, природу, мовляв, це для неї, як ковток повітря, життя.
“От дивлюся на гори та й пригадую наші Карпати. Люблю аборигенів-індіанців. Вони називають мене Олексія Віра і Сінс-Амін. Цікаво, що вони мають свої закони і права, та більше привілеїв, ніж інші американці. А загалом почуваюся тут, в Америці, добре. Як поїду десь на тиждень-два, то сумую за своїм домом. У Теннессі нижчі податки порівняно з іншими штатами, дешевші ціни, хоч роботу знайти складно, бо немає багато заводів-фабрик. Сюди здебільшого приїжджають американські пенсіонери та купують житло на постійно або ж для літнього проживання, особливо із сусідніх штатів», – каже співрозмовниця.
У рік Дракона кожний – по дрону!
Віра Бабчук із болем говорить про війну в Україні. Каже, що американці дуже співчутливо віднеслися до нашої біди. Багато допомагають біженцям, та й адресно надають підтримку внутрішньо переміщеним особам в Україні.
Тепер же знаємо, як потужно уряд США сприяє нашій країні поборювати російського агресора та наближати справедливу Перемогу.
«Я так само виконую свій обов’язок українки: із останньої допомоги, то це купила дрон DJI Mavic 3E для 75 бригади ЗСУ, що на нульовій лінії фронту. І зібрали разом із дочкою Юліаною на один дрон DJI Mavic 3T з тепловізором Thermal та ноутбук для його управління задля знищення ворога. Радію з такої підтримки. Бо як би добре не було деінде, Батьківщина в кожного одна», – підсумовує Віра Бабчук.
Людмила Стражник. Фото надані Вірою Бабчук
Читайте нас у тг
