Івано-Франківськ

«Україно! Вірне серце свого сина я кладу тобі до ніг»: »: у Франківську відбувся благодійний вечір до Дня матері (ФОТО)

Такі заходи потрібні для шани та пам’яті про наших захисників та для підтримки їхніх рідних.

IMG 20240512 111022 321 scaled

«Україно! Вірне серце свого сина я кладу тобі до ніг»: ці слова стосуються кожної матері з Прикарпаття, чиї діти стали на захист нашої свободи й незалежності. Маємо щодня пам’ятати, якою ціною дається кожен день боротьби проти російського агресора. Відчувати, яким болем відлунює материнське серце через утрату на війні свого сина чи дочки. А часто — навіть єдиної дитини, на яку покладалися всі надії та сподівання. Тож святий обов’язок — допомагати долати родинам їхнє заціпеніння, огортати нашою любов’ю і турботою.

А про що розповідати…

Вона сиділа поодаль від тих, хто прийшов на пам’ятний захід до Палацу Потоцьких в Івано-Франківську. То був благодійний вечір до Дня матері, що його організував департамент культури міськради для жінок, які втратили через російську агресію від 2014 року своїх синів і чоловіків, або які досі очікують рідних із полону. Деякі із захисників вважаються зниклими безвісти. Отож жевріє надія на їх повернення.

Аж запухла від сліз жінка назвалася Оксаною.

«Про що розповідати…», — скрушно мовила і схилила у скорботі голову.

Лунала «Мелодія» Мирослава Скорика, і вона якимись наче скляними очима дивилася на сцену…

IMG 20240512 111027 748 scaled

Зниклі безвісти, але жевріє надія

Молода жінка Марія Іщенко поділилася своїми нинішніми клопотами. Адже її чоловік зник безвісти ще 15 жовтня 2023 року. Служив у десантно-штурмових військах ЗСУ, 46 аеромобільна бригада, частина А4350. Чоловіків брат зв’язувався із побратимами бійця. Ті сказали, що загинув.

«Але маємо чимало прикладів того, що буває усяке, — із оптимізмом каже пані Марія. — Навіть суд визнає факт загибелі бійця, опісля ж виявляється, що він у полоні. Тож поки нема тіла, не можна стовідсотково вважати чоловіка загиблим. Вірю і надіюся, що він неодмінно повернеться. Чекає на батька і наша 12-річна донечка Олександра. А такі заходи дуже потрібні, бо контактуємо одні з одними, отримуємо психологічну допомогу, дізнаємося про правовий статус зниклого безвісти, як ще можна вести пошук. Нещодавно таку тематичну зустріч нам проводили представники Червоного Хреста».

Принагідно ще одна учасниця благодійного заходу Галина Турчин додає, що її син Михайло загинув ще 5 вересня 2014 року. Шість років чекала на сина, пройшла кілька судів, і аж у 2020-му поховала загиблого в селі Озеряни Галицького району.

IMG 20240512 111028 319 scaled

Може, я йому в житті щось недодала

Із другого боку ряду сиділа франківка Марія Бабій, яка майже рік тому втратила на війні сина Романа. Він після одруження взяв прізвище дружини Васеленко. Служив у I Президентському батальйоні, мобілізувався із Київщини, де на той час мешкав із сім’єю. До свого 50-річчя не дожив кілька місяців.

«На початку повномасштабного вторгнення Роман відправив свого 16-річного сина та дружину до її брата в Чехії, а сам став на захист своєї країни від ворога. У Києві мешкає і моя дочка із сім’єю, то він більше їм розповідав про воєнні перипетії, так само більше спілкувався із ще однією моєю дочкою: боявся мене ранити важкими повідомленнями. Загинув торік. Похоронений у Микитинцях, поруч із могилою свого батька. Маю шістьох онуків і шістьох правнуків, є ким радіти. Та материнське серце не має спокою: все думаю собі, що я йому не додала, що би ще сказала, як би пригорнула до себе. А нема вже синочка…», – розповіла Марія Петрівна.

Марія Петрівна каже, що такі заходи дуже потрібні: от іде концерт, такі щемні пісні й навіть веселі, а якраз спонукають до роздумів, спогадів про синове дитинство. Часто спілкується із ще однією мамою, в якої син так само загинув. Назагал же люди байдужі до чужого горя. Звикли до тих повідомлень про 200-тих, минають стели в центрі міста, іноді й не озирнувшись. А так не має бути».

IMG 20240512 111028 090 scaled

Берегти родини й не дати з цим горем залишатися наодинці

«Оцей Ромчик виростав у мене на очах. Я жила поруч із його батьками Миколою та Марією Бабіями, то знаю сім’ю дуже добре. Веду із 2006 року перший у місті Будинковий комітет за програмою самоврядування. Коли у 2016 році в боях за Маріїнку загинув мій чоловік, то мешканці нашого будинку ще нічого не розуміли та не відчували того болю. А повномасштабне вторгнення, на жаль, зачепило всю нашу громаду. На теперішній час моє завдання як Голови міської ГО — максимально звертати увагу на здоров’я і психологічний стан родичів загиблих. Берегти їх і не дати з цим горем залишитись на самоті. Я особисто цей шлях проходила і добре знаю, що може бути. Так, нам, громадським активісткам, тепер ще тяжче, бо дуже багато травмованих бійців. Хтось із них психологічно сильний, а хтось ні. Тож за допомогою таких загартованих горем від 2014 року родин стараємось виводити зі стресу поранених на своїх прикладах. Хтось із матерів плете маскувальні сітки, готує їжу для бійців, закуповує медикаменти, хтось робить окопні свічки та волонтерить, а хтось обіймає рідні могили. Божих ласк усім,очікуваного миру нам і нашій Україні», — підключається до розмови Олена Турусова, голова Івано-Франківської міської спілки членів сімей і родин загиблих, померлих та безвісти зниклих в зоні АТО.

Поруч із пані Оленою — матері перших загиблих у зоні проведення АТО. Олена Шлемкевич — її син Богдан був першим 200-тим, який загинув десять років тому, 9 травня 2014-го в бою із озброєними сепаратистами, що атакували будівлю Маріупольського міського управління міліції.

IMG 20240512 111027 875 scaled

Далі — Ганна Безпалько. Її син Петро Безпалько був заступником командира взводу спеціальної роти міліції УМВС України в Івано-Франківській області, із квітня 2014-го брав участь в АТО. Старший лейтенант загинув 29 травня на горі Карачун разом зі ще п’ятьма побратимами з Прикарпаття під час падіння гелікоптера після ворожого обстрілу. Серед 12 загиблих був тоді генерал-майор Сергій Кульчицький.

«Мені досі дуже важко, не можу змиритися зі втратою, хоч і минуло майже 9 років від загибелі мого сина Тараса поблизу села Гранітне на Луганщині. Він був молодшим сержантом, механіком-водієм 72-ої окремої механізованої бригади ЗСУ», — розповідає франківчанка Марія Шевченко.

Гірко плаче Наталія Семчук-Прошак, адже її єдиний син Андрій загинув так само майже 10 років тому, 31 січня 2015 року під Дебальцевим. Сержант, стрілець-помічник гранатометника служив у 128-й гірськопіхотній бригаді ЗСУ. Жінка каже, що як можуть — підтримують одна одну.

От у Віри Баран теж загинув син Юрій. Він очолював 5-й батальйон «Прикарпаття». Загинув майор 8 липня 2014 року у районі міста Амвросіївка Донецької області при виконанні службових обов’язків.

IMG 20240512 111018 677 scaled

Під час благодійного заходу Олена Турусова викликала на сцену ще одну маму, іменинницю Марію Ільчук. Розповіла, що жінка була змушена покинути Донеччину на початку бойових дій, опісля ще й сина Павла втратила. Старшому розвідникові 8-го окремого полку спецпризначення на день загибелі 20 липня 2014-го не було ще 23 років. Пані Олена подякувала присутньому на заході міському голові Руслану Марцінківу за увагу до матерів загиблих і зниклих безвісти Героїв.

«Цей захід у нашій громаді вже став традиційним. Маємо нагоду привітати матерів, дружин наших захисників, низько вклонитися вам напередодні Дня матері, розважити концертом творчих колективів. Так само це можливість поспілкуватися одні з одними та пригоститися на польовій кухні, що її підготували працівники муніципально-аварійної служби міськради. Прагнемо, щоб ви відчули тепло й турботу громади», — наголосив Руслан Марцінків.

IMG 20240512 111018 675 scaled

Із подячним словом звернувся до присутніх Юрій Мухін, заступник начальника обласного центру комплектування та соціальної підтримки з морально-психологічного забезпечення. Наголосив на духовній силі українського народу, щоб воювати й перемагати. Опісля до військового підійшла згадувана на початку пані Оксана та про щось розпитувала. Такі персональні контакти вкрай потрібні.

Множити добрі справи задля Перемоги

На сцені тим часом лунали пісні у виконанні вокального гурту «Адоро» Народного дому «Княгинин». Його керівник — о. Дмитро Котович, який на час виступу змінив священничі ризи на концертний костюм.

«Цей концерт — не тільки розрада для серця, любі матері, дружини, а й молитва за вас усіх. Ми порівнюємо вас із прообразом Матері Божої і розуміємо, що ви, як ніхто інший, знаєте, який це тернистий путь, яка то дорога до Голгофи. Водночас крізь біль проростає невтомна віра у Воскресіння Господнє, воскресіння нашої країни. Нехай так і буде. Нашим святим обов’язком є дякувати вам не тільки напередодні Дня матері, а щодня. Адже маємо змогу завдяки вашим синам, чоловікам, батькам жити і працювати та підтримувати наше військо», — промовила відома ведуча Христина Кобильчук.

Захід був благодійним, тож скринька для пожертв наповнювалася швидко. Підійшла зі своїм внеском і миловидна франківка Марічка.

Насамкінець Христина Кобильчук навела слова відомої пісні Тараса Петриненка та акцентувала на тому, що нині по-новому сприймаються слова, які характеризують материнську жертовність: «Україно!… Вірне серце свого  сина я кладу тобі до ніг».

«Цим символічно єднаються дуже багато поколінь борців усього періоду української визвольної боротьби. Боротьби за волю, за те, щоб ми з вами гідно жили на своїй землі, щоб материнські очі бачили щастя, а ми дивилися в них не відводячи погляд, і все зробили для того, щоб пам’ять про їхніх синів, їхніх татів жила вічно. Щоб Україна була вільною», — підсумувала Христина Кобильчук.

Людмила Стражник. Фото автора

 

Читайте також:

Читайте нас у тг






Коментарі

0

Коментарів ще немає

© 2020 Всі права захищено