Богородчанщина невелика, але приваблива громада як для відпочинку, так і для життя. Очолює її Ростислав Заремба. Про нього можна сказати, що це “голова, який у всіх на виду” та з “усіма на звʼязку”. Зрештою, так він і сам про себе каже. Адже Богородчани мають населення близько вісім тисяч людей, а ціла громада – 28 тисяч.
Про справи громади та про особисте спілкуємося з селищним головою у просторому кабінеті, без потаємних ходів та з великою кількістю воєнної атрибутики, яку передають воїни в знак подяки.
То як це – керувати громадою у «всіх на очах», комунікувати з бізнесом та часто їздити з допомогою на фронт? Чи є в громади підтримка від обласної влади та чи реально зараз будувати масштабні плани? Про це та інше розповів в інтерв’ю журналістам ПІК Ростислав Заремба.
«Прийоми» на дорозі
Ростиславе Дмитровичу, у вас не так багато інтерв’ю, то ж розпочнімо із загального, та, так би мовити, познайомимо з вами інформаційне середовище області. Які у вашої громади є сильні сторони?
Близькість до обласного центру, добра екологічна ситуація, немає жодного шкідливого виробництва. Щодо фінансово-економічних показників, наша громада входить в першу десятку з 62 громад Івано-Франківської області. Наш бюджет дозволяє покривати наші потреби, і ми прагнемо до розвитку, хочемо, щоб громада ставала кращою.
Як би ви охарактеризували свою роль, як очільника громади?
Я вже дев’ятий рік у місцевому самоврядуванні. Спершу був головою міста Богородчани, тепер селищний голова громади. Я свою роль можу назвати доволі прагматично – це роль менеджера. На виборах мешканці обрали мене, щоб я здійснював управління цією громадою та забезпечував їхні права, інтереси, безпеку та комфорт. Намагаюся це робити з усією покладеною на мене відповідальністю.
То як вам виглядає: люблять в громаді люди такого «менеджера» як ви?
Є такий вислів «Нехай мене минають гірше всіх печалей і панський гнів і панськая любов». Так само скажу і про людей. Я не знаю, чи мене люблять. Хтось любить – хтось не сприймає. Але підтримку та довіру відчуваю.
Мабуть, у більшості громад так є: 20 % – твої беззаперечні прихильники, ще 20% – це ті, хто тебе не сприймають, щоб ти не робив. А інші – це та частина населення, яку ти маєш своєю роботою переконати в тому, що тебе варто підтримати. Ну і є ще є 10 %, які зовсім не цікавляться та живуть ізольовано від питань влади.
У вас, мабуть, як і в кожного голови є прийомний день. З якими питаннями найчастіше звертаються мешканці громади?
У нас немає прийомних днів. До мене можна прийти у будь-який час. Мені здається, що вводити графіки «прийомних днів» – це несерйозно. Адже, як правило, люди не приходять до мене запитати «як справи», чи просто поговорити, вони приходять з проблемами, я ж не можу сказати «а давайте прийдіть до мене в наступний четвер». Бо питання бувають складні й термінові. У мене будь-який день та час – прийомний.
Навіть, коли я йду додому пішки, чи на обід, наприклад. То маю ще два-три «прийоми» по дорозі. Щоправда, краще, прийом голови на вулиці робити тоді, коли він не йде на обід, а вже повертається з нього (сміється – ред.).
Окрім того, мій номер телефону мають напевно всі мешканці громади. Якщо щось стається, то вони одразу безпосередньо до мене дзвонять, минаючи профільних заступників.
Це, мабуть, дуже виснажливо – бути таким головою, який завжди на зв’язку? А чи не кортить часом відключити телефон і побути на самоті чи лише з сім’єю?
У нас невелика громада. Ми тут всі знаємо один одного, я живу на очах у всіх. Люди знають в яких умовах ти живеш, на якій машині ти їздиш, в яких магазинах купуєш продукти, де навчаються твої діти. Тут все на виду. І так відкритіше і простіше. Бо ти розумієш хто ти – що ти.
Та й за своїми службовими обов’язками не можу відключати телефон. Я постійно на зв’язку з нашими хлопцями, які на передовій, з нашим ТЦК, бо так само можуть трапитися надзвичайні ситуації, тому телефон я не відключаю.
Але, звісно, хочеться деколи відволіктися від цього, та й сім’я хоче більше уваги.
А як щодо проблем в громаді, з якими питаннями люди найчастіше звертаються?
Переважно приходять за фінансовою допомогою. У нас є комісія, яка надає допомогу у випадку хвороби, складної операції тощо. Також приходять із питаннями доріг, благоустрою й іншими господарськими. Я намагаюся їх вирішувати. Проте, бувають й запити, які мене дивують. Бо буває, що люди приходять з конфліктами, які здаються дріб’язковими, наприклад, через заблизько посаджену грушку чи неправильно поставлений паркан. І тобі доводиться занурюватися в ці проблеми й це виснажує. Хоча здається, що війна мала відкинути цей дріб’язок.
А як ви розподіляєте допомогу в громаді?
Враховуючи те, що я добре знаю ситуацію, яка є на фронті, одразу сказав, що при будь-яких складнощах бюджету, допомога військовим та їхнім сім’ям – це пріоритет номер один.
Ще два роки тому, з першого нашого захисника, який загинув, ми вирішили, що у випадку загибелі бійця виплачуємо з бюджету – 200 тисяч гривень. У випадку зникнення безвісти сім’ям бійців виплачуємо 50 тисяч гривень, якщо воїн отримав складне поранення – виплачуємо до 20 тисяч гривень.
Оскільки, ми не можемо, наприклад, як Івано-Франківськ, виплачувати на екіпірування та інші речі, тому поставили саме такий пріоритет.
А якщо йдеться не про бійців, то надаємо допомогу мешканцям, які опинилися в складних життєвих обставинах. Суму розглядає спеціальна комісія індивідуально, вона може варіюватися від тисячі до 15-20 тисяч гривень, залежно від того, яка є потреба. Ми розуміємо, що не завжди такими коштами можна виправити ситуацію, бо люди приходять коли вкрай біда, але стараємося допомагати.
Не пропускаєте ці всі проблеми через себе емоційно?
Намагаюся до всього ставитися, як хірург, з однієї сторони розуміти ситуацію, але не пропускати її повністю через себе, бо тоді ти швидко виснажишся та впадеш. Треба мати тверду оболонку, але під нею має битися живе серце.
Війна та поїздки на фронт
Про що б ми не говорили, ми живемо у воєнний час. Навіть позаду вас численна атрибутика із зони бойових дій. Ви часто їздите до наших воїнів на передову, що вони кажуть?
На кожному напрямку фронту кажуть по-різному. Людина на передовій бачить лише свою ділянку, а ситуація на всій протяжності фронту відрізняється. У них не має повної інформації, тому робити якісь стратегічні висновки чи прогнози вони не можуть.
Щодо ситуації, то зараз вона складна. Якщо порівнювати минулого року, коли ми приїжджали на фронт, то бачили, як всі були в очікуванні нашого контрнаступу. Ми їхали й по всій лінії фронту, у всіх лісах, посадках – всюди стояла техніка в очікуванні наступу.
Тоді, коли ти коли їхав аж серце «калатало». Ти їдеш і стоять MaxxPro броньовики, гаубиці, танки, і тягнуться безперервні колони війська. І це було потужно. І центральна влада нас тоді накачувала надмірним оптимізмом, що ми зараз вийдемо і відтиснемо ворога, а вийшло трохи по-іншому. І це тяжкий момент. Силі волі, мужності наших військових треба вклонятися.
Чи бували у вас небезпечні ситуації під час поїздки на фронт: потрапляли під обстріли?
Я щоразу їду, як водій. Звичайно, ми не перебуваємо «на нулі», але приїжджаємо до 5-7 кілометрів від лінії фронту і це така відстань, де «долітає», і ворожі БПЛА нас бачать. Й тут тільки питання в тому, чи визначить ворог тебе як пріоритетну ціль. Наприклад, ми були у Богоявленці й там зустрічалися з хлопцями, і в той момент прилетіли два снаряди з танка, розірвалися в триста метрів від нас, це досить близько і досить страшно. Ми навіть не встигли злякатися. Та й хлопці кажуть «ви не переживайте, воно так швидко прилетить, що ви не встигнете зметикувати». Хоча самі бійці дуже швидко реагують, поки ми ще думаємо – вони вже роблять.
Але це важливо, приїхати не для того, щоб зробити фото десь в штабі, а поспілкуватися, побути на рівні з хлопцями. Вони це відчувають: хто і з якою ціллю приїжджає.
До воїнів треба з чимось їхати. Хто долучається до збору допомоги?
Організаційною роботою по збору допомоги займається наш волонтерський центр «Народна Самооборона», який існує ще з 2014 року. Там працюють десятки людей, які займаються збором харчування, плетінням сіток, ремонтом автомобілів, закупівлею спорядження та іншим.
Ми зі свого боку займаємося нашою цільовою програмою, яка спрямована на підтримку оборони держави – ЗСУ та волонтерів. Через цю програму ми маємо змогу ремонтувати автомобілі, які везуть допомогу на Схід. Також надходить допомога із-за кордону.
Всі потроху допомагають, бо немає варіанту зупинятися. Цей ворог розуміє тільки силу. Я не знаю, де він зупиниться і чи зупиниться взагалі. Тому, нашим хлопцям, що ховаються від мобілізації та вважають, що почнуть воювати лише тоді, коли ворог прийде на захід, то я кажу так: якщо ворожі танки вже будуть в Івано-Франківську чи в Богородчанах, тоді ми вже війну програли, тоді можна забути про опір. Такі думки – це ілюзія, і то шкідлива, яка грає тільки «на руку ворогу».
Бізнес та влада
Повертаючись до питань громади. У вас, як на невелику громаду є немало підприємців. І, як відомо, бізнес та влада мають йти разом для розвитку громади. Чи є у вас такий бізнес, який можете похвалити, зокрема за наповнення бюджету?
В цілому у нас в громаді є бізнес, на який ми можемо опертися. Якщо говорити про стратегію розвитку, то Богородчанська громада – це громада активного дозвілля та екологічного зеленого землеробства.
Зокрема, у нас в громаді займаються видобуванням корисних копалин, є підприємство, яке виробляє бочки для вина та відправляє їх на експорт. Також у нас є підприємства, які займаються екологічним землеробством, птахівництвом. Маємо декілька ферм з відгодівлі курей та індиків. У планах є розвиток одного з них до великого підприємства.
Є великий соціально відповідальний бізнес. Наприклад, з корпорацією «АСТ», які обробляють у нас в громаді більше чотирьох тисяч гектарів землі, ми уклали угоду про соціальне партнерство, з кожного гектару вони платять 200 гривень на підтримку громади. Ми не розпорошуємо ці кошти по селах, ми їх акумулюємо та купуємо FPV-дрони для воїнів та передаємо їх на передову. Так було минулого року, і так буде цього.
Але основний пріоритет нашої громади – це є активне сімейне дозвілля. Ми хочемо притягувати людей, щоб вони їздили до нас відпочивати. Одним із елементів в цьому напрямку є «Парк історії Землі», де відбуваються різноманітні заходи. Додам, що колись сподіваємося відкрити ще один парк в селі Старуня. Адже саме там знайшли решти мамонтів, і наразі ми зарезервували 60 гектарів землі під такий величезний парк. Але це поки далекі плани.
Ви згадали підприємців, власників «Парку історії Землі», братів Тараса та Петра Белзів, про яких «ходила» інформація, що вони мають робочі справи з кумом Володимира Путіна, Віктором Медведчуком?
Так, я чув таку інформацію. Я не мав ніколи з ними ніяких бізнесових стосунків, але мав нагоду з ними спілкуватися. І тоді чув від них проукраїнську та абсолютно патріотичну позицію. І мені це виглядало щиро. Тому з того, що я чув і бачив не можу нічого сказати в користь тієї версії, яка поширювалася у ЗМІ.
Реабілітація, теплиці та сонячні панелі – найближчі плани громади
Ростиславе Дмитровичу, а що хотіли б зреалізувати в громаді найближчим часом?
Серед великих об’єктів, які вже в роботі й на які ми покладаємо дуже великі надії – це відродження нашого Богородчанського тепличного господарства. Це наше одне із знакових господарств. Богородчанські помідори, огірки вони були дуже відомі, їх відправляли по цілій Україні та навіть на експорт. Це було дуже сучасне підприємство, створене німцями, але згодом воно занепало.
Укртрансгаз продав цей обʼєкт, а викупила приміщення фірма-інвестор з Києва. І зараз займається його модернізацією. Планується, що створять шість гектарів теплиць та близько ста робочих місць. Для нас це велике підприємство, яке може стати серйозним платником податків та забезпечити роботою мешканців громади.
Також ми ведемо переговори про створення ферми сонячних панелей. Ми розуміємо, що треба відмовлятися від централізованої генерації електроенергії та робити акцент на локальних точках генерації. Одна із них – це сонячні панелі, інша – газотурбінна, тобто вироблення електрики з газу. І також має бути акумуляційна станція, де можна зберігати енергію, а не одразу її витрачати. Такий великий павербанк, просто кажучи.
А як щодо соціальних проєктів, ви анонсували, що плануєте створити реабілітаційний центр для військових. Чи знайшли вже кошти на цей проєкт?
Ми хочемо створити соціально–психологічний центр реабілітації в Старуні. Йдеться не про медичну реабілітацію, а саме соціально-психологічну. Всі фахівці, які займаються ПТСР, кажуть, що момент соціально-психологічної реабілітації є не менш важливим ніж момент медичний. Тобто, це такий центр, де може бути боєць разом з членами своєї сім’ї, і він матиме перехідний період до повернення у цивільне суспільне життя.
Для його реалізації нам потрібно залучитися підтримкою держави та міжнародних партнерів, оскільки громаді складно самостійно це реалізувати. Наразі громада вклала гроші в те, що ми викупили триповерхове приміщення та зробили проєктно-кошторисну документацію.
Ми звернулися до обласної адміністрації, але, на жаль, не отримали підтримки. Тому наразі проводимо переговори з міжнародними фондами.
Ви кажете, що не вдалося залучитися підтримкою від обласної адміністрації для будівництва реабілітаційного центру. А в інших питаннях Богородчанська громада залучається підтримкою від обласної ради чи ОВА?
Я б не хотів цитувати свого колегу очільника Надвірнянської громади Зіновія Андрійовича, але я б погодився в багато чому з його тезою: «Коли ми аналізуємо рішення обласної ради чи обласної військової адміністрації про розподіл коштів в підтримку громад, то проглядається певна тенденція. На жаль, одні й ті самі громади отримують максимум підтримки, а деякі – отримують її дуже обмаль». Немає об’єктивності у розподілі цих коштів. Тому в більшості доводиться розраховувати на власні сили.
А чи є у вас досвід у співпраці з міжнародними донорами?
Ми мали добру підтримку від міжнародних партнерів, коли облаштовували житло для внутрішньо переміщених людей. За кошти міжнародних проєктів ми облаштували два шелтери – в Жураках та Саджаві, в яких створили добрі умови для нормального життя. Зауважу, що під час одного із них вдалося таки залучитися підтримкою обласної ради. Наразі працюємо з міжнародними донорами щодо створення соціально-психологічного реабілітаційного центру.
Богородчани – місто чи селище?
Ростиславе Дмитровичу, так розуміємо, ви багато робите для розвитку громади. А чи хотілося б вам, щоб Богородчани знову набули статусу міста?
Наразі те, чи ми місто, чи селище ні на що не впливає. Богородчани – і з історичної, морально-етичної точки зору, із того, як відчувають себе мешканці – це місто. Але я хочу, щоб воно було містом не за назвою, не за адміністративно-територіальним поділом, а щоб це було місто в розумінні того, що є відповідний соціальний, культурний простір, благоустрій, стан, – от тоді так, це місто. Мені здається, що воно так і виглядає.
Моя дружина – мій тил
Ростиславе Дмитровичу, а хто за вас хвилюється вдома, коли ви їздите на фронт?
У мене є дружина Ліза та двоє доньок Соломія та Варвара. Дружина за освітою еколог, але зараз займається домашнім побутом. Вона є моїм тилом.
Старша дочка вчиться у Львівській політехніці, обрала фах «публічне управління та адміністрування» (сміється – ред.). Я коли почув про це – був дуже здивований та не схвалював такий вибір, але прийняв його. А молодша донька Варвара – учениця Богородчанського ліцею.
Чи дає вам дружина поради щодо покращення справ в громаді?
Так, інколи моя дружина дещо радить, що стосується благоустрою чи близьких їй питань. Але в якісь управлінські речі вона не втручається, бо розуміє, що краще не треба (сміється – ред.), оскільки мене складно переконати у випадку, якщо я прийняв рішення і знаю що я правий. Але поверхнево пояснюю причини прийняття тих чи інших рішень.
В цілому я стараюся її максимально відгородити від робочих питань, проблем, пліток чи образ, які часто пишуть в соцмережах.
І наостанок, що побажаєте глядачам?
Всі ми бажаємо перемоги та справедливого миру. Всі ми хочемо, щоб Україна вийшла з цієї війни переможцем. Трактування перемоги у кожного різне, але я скажу так: якщо ми збережемо державу і ця держава стане невіддільною часткою Європи та системи гарантій захисту НАТО, то з цієї війни Україна вийде сильнішою і потужнішою ніж була до неї. Цього всього нам і бажаю.
Розмову вели Оксана Камінська та Надія Дзінько
Фото: Іван Денисюк та з соцмереж Ростислава Заремби
Читайте також:
- «Я у всіх на очах», – Ростислав Заремба про роботу головою Богородчанської громади (Відеоанонс)
- Командир взводу медичної роти Андрій Гусак: історії, що надихають (ВІДЕО)
- Щоб добра справа жила: у Богородчанах реабілітують людей з інвалідністю (ВІДЕО)
