Заслужену журналістку Галину Філіпову знають у кожному регіоні Прикарпаття. Насамперед як авторку численних передач на обласному телебаченні “Галичина”. Найвідоміший із них — “Невичерпне джерело”. Кожен випуск — то розповідь про творчих людей краю, відкриття нових імен.
Згідно паспортних даних 15 вересня у пані Галини День народження, хоч свій ювілей святкувала 15 серпня. Такий казус — через помилку в ЗАГСі. Втім, навіть якось знаково, бо ніби додано місяць життя.
Треба робити те, що подобається, і тоді нічого не буде гризти
Вона — всюди: на виставках і творчих імпрезах, фестивальних дійствах і благодійних заходах. А ще відома як колекціонерка ляльок у національних строях різних народів світу, декоративних тарелів, марок, магнітів і навіть віял.
“Галина Філіпова для нас, жінок, — приклад оптимізму, любові, жіночності, посмішки, — каже директор Івано-Франківського краєзнавчого музею Галина Беднарчик. — Вона особлива: проста і водночас складна, безапеляційна та безкомпромісна. Якщо їй щось подобається, то назавжди. Бо має чітку лінію в житті”.
А народна депутатка Оксана Савчук нагадала про почесний знак “За подвижництво у культурі Прикарпаття” та додала, що мистецтво допомагає Галині Філіповій залишатися такою привабливою і витонченою.
І такими щедрими на похвалу та добрі слова були всі учасники виставки картин Галини Філіпової “Всі, хто поруч”, яка відбулася нещодавно в обласному науково-методичному центрі культури і туризму Прикарпаття.
Директорка закладу Світлана Панько-Перевізник вручила пані Галині Почесну грамоту за натхненну працю зі збереження духовної та мистецької спадщини нашого краю, розвиток образотворчого мистецтва. Та разом із колегами відзначила активність авторки робіт — не лише як художниці, а як ідейної натхненниці спільних творчих проектів.
Нещодавно Галина Філіпова отримала свідоцтво: запатентувала свою авторську техніку малювання.
“Треба робити те, що подобається, і тоді нічого не буде гризти, і кожен може отримати патент на будь-що, придумане чи створене власними руками”, — каже з цього приводу мисткиня.
І добре, якщо ті двері не замикаються
Виставка відбулася з нагоди ювілею Галини Філіпової, тож привітали іменинницю її доньки Марія та Олена, шестеро внуків, рідна сестра Надія Козов’як, колеги-журналісти, партнери по творчих проектах, друзі та знайомі. Дочка Олена принагідно розповіла, як мама прилучала своїх дівчаток до мистецтва, навчила вишивати, малювати, співати. Тепер так само опікується онуками.
Серед нагород того дня — медаль “За заслуги перед Гуцульщиною”, які вручили мисткині голова обласного осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва, доцент ПНУ Василь Копанюк та Мирослава Корнелюк, заступниця начальника управління культури ОДА. Таким чином подякували журналістці за висвітлення надбань цього напрочуд творчого краю.
“То в молодості ми хочемо почестей, а з роками прагнемо доброго щирого слова, і цього достатньо, — відповіла на вітання сама Галина Філіпова. — Мені цінно те, що ви приїхали підтримати мене сьогодні. Людина вибирає, кому сказати добре слово. І нині я справді хочу подякувати тим, хто поруч. Не приховую свій вік і надзвичайно пишаюся, що дала життя двом донькам і що дочекалася від них шістьох онуків”.
І було багато квітів. Так багато, що не вистачало ваз. Пані Галина пригадала сон, який наснився їй напередодні виставки. Що буцімто довелося приносити відра для букетів. Зрештою, організатори так і зробили.
Батько Галини Василівни походить із придністровського села Незвисько на Городенківщині. Мама була вчителькою. А навчалася дівчинка в Івано-Франківській СШ №5. Пригадує, як у її класі було аж сім Галинок, але за інтонацією вчительки кожна знала, кого стосується запитання. А ще класовод напророкувала, що одна з них, нинішня іменинниця, стане художницею, бо вже тоді гарно малювала на промокатках.
Однокласниці під час виставки і справді відзначили енергійність та харизматичність школярки, а ще її впертість до знань та саморозвитку.
Водночас Галина займалася в художній школі. А далі здійснила свою мрію — вступила до Вижницького училища декоративно-ужиткового мистецтва та на художній факультет Івано-Франківського педагогічного інституту.
“Це був перший заочний випуск педагогічного інституту, і ми були військовозобов’язані, — пригадує пані Галина. — Зараз для фронту вже не підходимо, зате з однокурсницями добре вміємо малювати і продавати свої картини та донатити на армію. Приміром, на виставці є фотокопії уже проданих моїх робіт: приємно бачити, як виручені кошти йдуть на благодійні цілі”.
Один зі співавторів духовних релігійних програм “Невичерпне джерело” Галини Філіпової — о. Віталій Козінчук. Журналістка розповіла, що домовлялися про одну програму, та священник виявився справжнім знавцем релігійного мистецтвознавства. Тож вийшов уже цикл сюжетів.
“Галина Філіпова тонко відчуває мистецтво, — зазначив о. Віталій. — Її творчість — це яскраві барви, відкритість, радість і світлість. А роботи мають лікувальний характер. Колись іконописці так само вкладали серце і душу у свої твори, які мали на меті піднімати, будити народ, вчили любові і милосердя”.
Пані Галина принагідно наголошує, що свої проекти реалізує не самотужки. Так, зі словами “в мене є ідея” вона стукає не в одні двері. І добре, якщо ті двері не замикаються, а знаходяться однодумці та охочі втілити черговий задум. Мовляв, ви мені раз допоможете, а я вам тисячу.
“Одна людина нічого в житті не здатна зробити, — каже Галина.— Я можу придумати багато всього, але створити все не в силі. Потрібні соратники, співучасники праці, яку ми загадуємо. Як любив казати світлої пам’яті наш владика Софрон Дмитерко: “Як Бог допоможе, а добрі люди не перешкодять”.
Отець Роман Терлецький принагідно нагадав про проект “Соколята”, яким опікувалася пані Галина. І ця ідея об’єднала не лише прикарпатських дітей. Якось у межах президентської програми “Діти України”, де Філіпова була регіональною кураторкою, приїхала група аж із Кропивницького. Зустрічають гостей, а ті навіть різдвяну зірочку свою привезли, щоб підкреслити традиції свого краю.
Із колегами-журналістами Галина Філіпова з’їла, як мовить, не один пуд солі. Тож у своєму вітанні відповідальний секретар обласної організації НСЖУ, координатор Центру журналістської солідарності Вікторія Плахта згадала про професійні заслуги ювілярки. А це численні нагороди за участь у виставках різного рівня, пленерах, активна благодійна діяльність, допомога у вихованні молодого покоління медійників.
“З авторської програми “Невичерпне джерело” на ОТБ “Галичина” дізнаємося про митців нашого краю, культурологічні події та явища на Прикарпатті і в країні, — відзначила Вікторія Плахта. — За цей та інші проекти Галина Філіпова нагороджена відзнакою “Золотий фонд нації”, дипломом «За особистий внесок у розбудову громадянського суспільства України», Гран-прі Міжнародного мистецького багатожанрового фестивалю-конкурсу “Ти у серці моїм, Україно!” в номінації “Мода, стиль, дизайн” та Ґран-прі Міжнародного фестивалю-конкурсу “Мистецькі промені України”.
Колеги-”галичанки” Надія Семенкович, Юлія Юзьків і Мар’яна Мазур розповіли про відповідальність Галини Філіпової, її ініціативність і пунктуальність. Як очільниця осередку НСЖУ на обласному телебаченні вона гуртує медійну спільноту колективу. А ще є справжнім живчиком у команді на змаганнях інтелектуалів у клубі “Що? Де? Коли?”.
Староста села Угорники Любов Атаманчук розповіла про родинні стосунки Галини Філіпової, адже сусідствує із сім’єю її доньки Оленки. То бачить, як бабуся опікується онуками, постійно щось придумує, щоб розвинути в них творчі здібності.
Власне, це стосується не тільки рідних. Голова ГО “Об’єднані любов’ю” Марія Червак поділилася враженнями співпраці в інклюзивній групі. А ще учасники виставки дізналися про авторські футболки Галини Філіпової, оздоблені принтами з її малюнків.
“Пані Галину вистачає на все, — зауважила гостя імпрези Марія Салєвич. — Ми не були знайомими, але я написала їй із проханням допомогти зібрати кошти на автомобіль для військового Віталія із Незвиська. І вона відгукнулася та залучила для допомоги інших благодійників”.
Серед останніх волонтерських проектів — виставка “Кольори свободи”, що відбулася днями в Івано-Франківську. Галина Філіпова подала свої роботи разом з іншими художниками з різних куточків країни, щоб допомогти реалізувати проект — зібрати мільйон гривень на придбання евакуаційних високопрохідних автомобілів та на інші запити військових.
Побути в дитинстві ще трохи
Що ж надихає Галину Філіпову до творчості? Адже, здається, вона не має географічних меж. Приміром, була членом журі міжнародного фестивалю мистецтв “Лиманські зорі”.
“Ось майже закінчила вишивати своєму внуку Михайликові сорочечку таку, як колись одягали наші дідусі у Незвиську, — зазначає сама мисткиня. — На моє прохання мені надіслали з музеїв фоторепродукції чоловічих і жіночих незвиських сорочок. Відмалювала до спецальбому і вишила. Подивіться, які ж прекрасні наші орнаменти. Чому б їх не вишивати, не відродити, не плекати, не пошанувати?! Тепер беруся вишивати платтячко для внучки Ядвіги на її замовлення, і теж за рідними взорцями. Тепер, коли “дійшла до розуму”, нарешті відшиваю лише свої потоменні, з моєї родини, бабусині, тетині. Вони дають мені величезну силу і натхнення. Спробуйте і ви, і самі переконаєтесь. Приміром, моя, світлої пам’яті, бабуся Параска Садов’як, з дому Гончарик, була для нас прикладом жертовної любові і доброти. Пам’ятаю, згадую з трепетом та відшиваю внукам орнаменти з її сорочок. Любімо своє, люди”.
А ще одне джерело натхнення — внуки. Особливий момент — вечірня спільна молитва, яку завжди чекають із хвилюванням. А ще разом малюють, читають, слухають аудіокниги і багато гуляють — чи то в Угорниках, чи на Пасічній, де сама мешкає, чи у Львові, де живе донька Марійка. Чи в тому ж Незвиську.
“Це пташки, песики, котики, куріпочки, гусенята, каченята, цесарки, кози і корови, — каже пані Галина. — Це наша маленька річечка Млинівка і потужний сивочолий Дністер, бабусина смакота у альтанці, верески на весь куток і прохолодне морозиво. Мої внучата Варвара, Михайлик, Ядвіга і Петрик не хотіли їхати додому, як колись не хотіла їхати я. Бабуся Параска брала мої торби і йшла на зупинку: “Йой, Галинко, тобі завтра на роботу”. А мені так хотілось побути в дитинстві ще трохи… Іноді мені вдається втекти від хатніх справ і відвідати місце вічного спочинку моїх незабутніх рідних. Люблю привітну церкву і заквітчані подвір’я людей у Незвиську, яке неспроста називають — край як рай”,– каже пані Галина.
Немає кращого, ніж наше село на Покутті, де ліщинові горіхи хитаються на гілках попри стежку, де світлячки ввечері линуть до матіоли.
“Квітки наповнюють ароматом повітря коло ґанку і схиляються чи від спеки, чи від зажури, бо вже немає тут головної людини. Я усміхаюсь, коли згадую дідуся Василя”, — каже Михайлик. Дякую тобі, татусю, за те, що був з нами у цьому земному раю. Твої правнуки люблять Незвисько, Млинівку і Дністер, як любив ти і як люблю його я. Босоніж би хоч сьогодні по росі зрання…”.
Людмила Стражник. Фото надані Галиною Філіповою
Читайте нас у тг
