22 вересня минуло два роки від загибелі Валерія Шихова, сержанта 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади “Едельвейс”.
Син військових, він влився в ряди захисників у перші ж дні повномасштабного вторгнення росії на територію України та став стрільцем мотопіхотного батальйону. Бійцю не раз пропонували командирську посаду, проте вважав це великою відповідальністю за життя побратимів, тож свій досвід передавав пліч-о-пліч з рядовими солдатами.
Зголосився добровольцем без повістки
“Валерій ще зі школи займався у клубі спортивного орієнтування, був кандидатом у майстри спорту, відмінно знав азбуку Морзе, – пригадує вдова загиблого Людмила Шихова. – Мав досвід бойової підготовки в армії та сержантське звання, тобто ті якості, які дозволяли йому працювати на іншій посаді, проте відмовився: це війна, за себе тяжко відповідати, а що вже говорити за інших.”.
Побратими, які приїжджали на похорон Валерія Шихова, розповіли, як боєць витягнув із поля бою пораненого командира, як підбили в бою танк і взяли в полон ворожого солдата: молодого невеличкого та худорлявого хлопчину. То Валерій з думкою про своїх синів перед передачею полоненого до СБУ дав йому води напитися. Хлопці дивувалися: він же прийшов на нашу землю вбивати…
Один із бойових побратимів, молодий хлопець, казав, що Валерій був йому на війні як хрещений батько: йшов із ним на бойові завдання, опікував. Та й загалом навчав військових премудростей молодших захисників.
“Валерій з побратимами на початку вересня 2022-го був 10 днів на передовій, 24х7 в окопах, – каже Людмила. – Перепочити бійцям дали суботу-неділю. То якраз було на храмове свято у Снятині, 19 вересня. Ми тоді востаннє спілкувалися. З останнього бою чоловік та 4 його побратимів уже не повернулися… Їх усіх п’ятьох накрило в окопі… Думаю, якби їм дали більше відпочити, то би, може, ще досі всі воювали. Скільки б користі могли принести!”.
“Коли почалася війна, а то був четвер 24 лютого 2022-го, Валерій мав у майстерні невідремонтовані пральні машини і холодильники, – додає співрозмовниця. – То до неділі полагодив усе та подався до Снятинського військкомату. Сказав, що не чекатиме повістки. Адже має досвід, то більше користі принесе на захисті, ніж молодь. Там уже вишикувалася велика черга добровольців”.
Валерію сказали прийти в понеділок, і того ж дня відправили до Коломиї, де формували нові загони в 10-й окремій гірсько-штурмовій бригаді. Разом із побратимами з “десятки” боронив Київщину та Житомирщину. А в травні їх несподівано та негласно відпустили на кілька днів додому: очевидно, керівництво знало, що опісля відправлятимуть на схід.
Були одним цілим
Людмила наголошує, що Валерій – то її перша любов і єдина. Закохалися, коли дівчині було 14 років, а юнакові 15. Познайомилися в одній великій компанії. А далі почали зустрічатися. Згодом одружилися. Народили й виростили двох синів. У травні 2022-го було 26 років, як подружжя разом.
“Ми з чоловіком скрізь були одним цілим, і вихідні проводили спільно, тому мені так зараз гірко без нього, – сумно мовить Людмила. – Ранок починали з кави та партії в шахи. Майже не сварилися, бо Валерій кожну суперечку вмів перевести в жарт. Ще дівчиною я присвячувала йому вірші із приписом за ініціалами “ВШ”. То він любив казати, що з “вельмишановним” годі сперечатися. І мій монолог завершувався тим, чим і починався. Дуже любив тварин і птахів: дорогою на роботу підкормлював пташок у парку якимись крихтами з дому, носив повні кишені корму для безпритульних котів і собак. Мав у Снятині майстерню з ремонту побутової техніки. То люди цінували й поважали його за безвідмовність і вправність. Був людиною слова”.
“Валерій зателефонував мені о 5-й ранку й запитав, чи зготую йому каву, – жвавішає Людмила. – Виявляється, стояв під дверима нашої квартири. То був вівторок, а в четвер уже поїхав на фронт. Їхню частину в Малині на Житомирщині на той час вороги вже розгромили. А на сході країни бійці захищали Лисичанськ, Сєвєродонецьк, Бахмут. Саме під Бахмутом, у селі Берестове, 22 вересня Валерій і загинув… Востаннє додому він приїжджав у короткострокову відпустку в серпні, якраз на свій День народження. Міг ще бути. Це, на його думку, було несправедливе, нечесне, тож навіть не обговорювалося. Тож поспішав: казав, що інші хлопці хочуть додому, треба їх замінити. Вважав, що не можна залишитися вдома надовше, якщо ще так багато побратимів не були у відпустці.”.
Під час відпустки Валерій мав неприємний інцидент, після якого сумно мовив, що “якби з ним що сталося на фронті, а швидше за все, так і буде”, то це буде мамин біль, дружини та дітей. А всім іншим байдуже”.
“Ми вийшли прогулятися, і тут бачимо, що назустріч іде знайомий Валерія, – згадує ту прикру історію Людмила. – Чоловік зрадів, що зможе з ним поговорити, а той раптом перейшов на інший бік вулиці. Видно було, як боляче сприйняв то Валерій, але більше не згадував того прикрого випадку. Отаке…”.
Віршовані листи на небо
Щомісяця 22 числа, на день загибелі Валерія, Людмила пише йому віршовані листи на небо. Розміщує на його та своїй сторінках у соцмережі.
Людмила Шихова – педагог. Викладає хімію. Понад 20 років працювала у методкабінеті Снятинського районного відділу освіти, а тепер у Центрі професійного розвитку педагогічних працівників Заболотівської селищної ради. А після загибелі Валерія насамперед шукала підтримки та розради в таких же згорьованих військових вдів. Живе сама, бо діти вже дорослі.
“Ми розуміли, що самостійно вигребти дуже важко, – ділиться Людмила наболілим. – І створили групу “Ми разом”. Спочатку нас було 15, а тепер уже понад 4,5 тисячі жінок з усієї країни. Контактуємо одні з одними, розширюємо діяльність, проводимо тренінги, запрошуємо на зустрічі психологів. Така соціальна активність здорово мене витягнула, вивела з депресії та розпачу. Минулої зими зголосився відомий художник з Києва Олег Юров проводити з нами майстер-класи. Опісля я їздила до столиці та навіть дала інтерв’ю на телебаченні, тож мала нагоду розповісти всьому світу про свого Валерія”.
Учасники групи організувалися в спільноту “Дружини Янголів” та ініціюють різні заходи в обласних центрах. У вересні Людмила Шихова їздила на зустріч до Києва разом зі ще однією снятинчанкою Тетяною Вовк (вдовою загиблого молодшого сержанта Руслана Бережного, з яким жили у цивільному шлюбі). Загалом зібралися понад 100 жінок з різних куточків країни.
“Ми започаткували такий великий проект – закладаємо сад в пам’ять про всіх героїв України, які полягли в цій війні, – коментує пані Людмила. В Національному музеї народної архітектури та побуту в Пирогово нам виділили невелику ділянку, десь 5-6 соток, для Парку пам’яті. А ще ми писали “Листи за небокрай” до своїх чоловіків-Янголів. Відомі актори опісля зачитували наші послання”.
Погода того дня була ясною, в небі легенькі хмаринки. Людмила вказує Тетяні Вовк на небо зі словами, що то ніби їхні янголи. Багата уява малювала їй тисячі таких небесних охоронців.
“І тут починає здійматися вітер, – мовить Людмила. – А я кажу: “Валерцю, обійми мене вітром. І справді відчуваю ті обійми. Вітер посилюється, зриває парасольки від сонця над місцями, де сиділи наші іжінки. А я прошу їх не тривожитися: то наші чоловіки огортають нас обіймами… Ми поклали собі руки на плечі – і кожна ніби відчула подих рідної людини. А через 5 хвилин вітер стих, і небо знову заясніло”.
Людмила каже, що так би не хотіла бути дружиною Янгола, а щоб чоловік був досі живим. Тепер лише має за щастя, як насниться.
“Я хотіла проводжати коханого на роботу і зустрічати з роботи, бути й далі з ним у будні і свята, я мріяла стати для нього ідеальною дружиною… А тепер разом з іншими дружинами Героїв-Янголів садила сад пам’яті… Ми робимо все, щоб люди пам’ятали, хто тримав і тримає над нами небо…Я бачила, коханий, як ти з побратимами тримав тої неділі в Києві на Співочому полі над нами небо…”.
А я гортаю пам’ять
Ти знаєш, любий, вже третя осінь
Плаче без тебе дощами…
Ти знаєш, любий, я так сумую
Без тебе днями й ночами…
Ти знаєш, любий, сьогодні Покрова…
Сьогодні знов твоє свято…
Як мені, любий, з Землі до Неба
Сьогодні тебе привітати?
Ти знаєш, любий, тебе кохаю,
Як багато років тому…
Молитовно щодня тебе обіймаю…
Прийди хоч у сні додому.
***
2 роки, любий, без тебе сходить сонце.
2 роки без тебе крутиться земля
2 літа, дві зими й третю осінь
Без тебе, милий, зустрічаю я.
2 роки тому, зранку
Ти випив каву і скурив цигарку,
І знов пішов тримати Небо…
Та Бог сказав: “Уже не треба…
Ти вже стомивсь, відпочивай.
А я тобі відкрию Рай…”.
Ворожий танк скінчив твій шлях.
І ми залишились без тебе…
***
Мій, милий, любий,
Я так тебе люблю…
Іду у гори – бо хочу бути вище.
Тобі із гір до Неба я кричу,
Бо в горах я до тебе ближче.
І ти почув… Здригнувся птах на вітті…
Й до тебе він поніс мій крик.
Мій милий, любий, мій найкращий у світі
2 роки тому голос твій затих…
***
Старий цвіркун влетів у нашу хату,
Від тебе передав мені привіт.
На цвіркунів цвіркун мені багато:
Надовго стане, на многа-многа літ…
Сказав мені, що все на Небі добре.
Що в тебе вже нічого не болить.
Лиш сум якийсь коли тебе огорне:
До мене в сон ідеш тоді на мить…
Старий цвіркун цвіркунить собі далі.
Цвіркунить собі в хаті на стіні.
А я гортаю пам’ять, як у парі
Були з тобою разом на Землі.
Тебе ж нема ніде… Й ти скрізь
Вже в остаточній формі існування…
Записала Людмила Стражник. Фото надані Людмилою Шиховою.
Читайте також:
Читайте нас у тг
