ПІК продовжує розповідь про видатних земляків з минулого. Цього разу мова піде про людину особливої вдачі, справжнього авантюриста, мандрівника та українського патріота, станиславівця Евгена Фединського (саме Евгена, а не Євгена).
Народився Ґеньо (так його називали рідні) – 14 грудня 1920 року в Станиславові в багатодітній сім’ї адвоката і судді Олександра та учительки Антоніни Цімерман.
В родині було семеро дітей, двоє з яких померло ще немовлятами. Залишилося п’ятеро синів, Ґеньо – наймолодший. В юнацькі роки, як і його старші брати, вступав на навчання до Станиславівської гімназії з українською мовою навчання. Виховання у родині правників було патріотичним та проукраїнським незважаючи навіть на те, що мати Антоніна була полькою.
Брати Фединські. Станіславів. 1920-ті рр.
Проживала родина у Станиславові на тодішній вулиці Білинського (нині вул. Академіка Сахарова). Старші брати Юрій та Олександр ще під час гімназійного навчання були активістами українського громадського життя, належали до Пласту, а згодом приєдналися до ОУН.
Родина Фединських. Станіславів. 1930-ті рр.
Через це Фединські чи не весь час були під таємним наглядом польської поліції. Після смерті батька Олександра, сім’я в 1932 році переїхала до Львова.
Євген Фединський у Львові
Евген продовжив здобувати освіту вже у львівській гімназії. Після складання іспитів став студентом орієнталістики Львівського університету.
Станиславівська сім’я Фединських. Сидять зліва направо: Гендрик, мати Антоніна (з роду Цімерман), Юрій. Стоять зліва направо: Мирослав, Евген, Олександр. 1930-ті рр.
В часі Другої Світової війни через патріотичну діяльність Ґеня та інших українців примусово включають до штрафбатальйону маршала Жукова.
Завданням “штрафників” було проходити мінні поля, щоб прочистити шлях для наступаючої позаду Червоної армії. Найближча перспектива для бійців батальйону – бути підірваним міною або отримати більшовицьку кулю в спину.
Фединський вибирає третій, найбільш ризикований варіант. Він втікає через заміноване поле. Евген дивом залишився живим та дістався Відня. Втім, в період закінчення Другої Світової, Ґеня потрапив в зону радянської окупації.
Працівники НКВД побачили у Евгена освідченість та вільне володіння дванадцятьма мовами, тож використали як перекладача. Все ж він знову дивом залишає країну і потрапляє аж до Бразилії. Тамтешній уряд помітив його лінгвістичні здібності і прийняв утікача.
Так Ґеньо став першим українцем, який потрапив на північ Бразилії. З джунглів він писав свої листи до української еміграційної преси, мандрував та плавав каяками морем.
Мандри островами
Іля дас Флорес – острів, з яким в першу чергу знайомились усі іммігранти. Ті, хто вирішили переїхати в Бразилію, потрапляли на острів Квітів. Не випадково, бо ж там розвантажувались кораблі з іммігрантами.
В листах Евген розповідає, що його все ж приваблювала Північна Бразилія: Амазонка, дикі індіанці та безмежні праліси. Велике місто його не притягувало. Евген проводив час за розмовами із бразилійцями, які повернулись з Півночі.
Історії про важке життя в північних провінціях та небезпечні хвороби й травми, які можна там отримати, змальовували картину тамтешнього життя. А поки перебування на півдні Бразилії продовжувалось, Евген досліджував околиці острова.
Життя у племенах
Перші місяці життя у племенах були надзвичайно важкими для Евгена. Там йому вдалось отримати посаду в Службі Охорони Індіан. Тож на рік його вислали в глибину країни.
Майже місяць необхідно було пливти човном, щоб дістатись місця призначення. Після тритижневої мандрівки, Евген знайомиться із містечком Барра, а також індіанами із племені Канелас.
Щоб перебувати в селі індіан, Евген пройшов обряд прийняття до племені. У своїх листах він описує, як відбувалось це свято. До речі, прийняття білої людини до індійського племені – це ознака цілковитої довіри. Тож таке траплялось вкрай рідко.
Важко уявити, як людина, яка виросла в суспільстві із зовсім іншими умовами та правилами життя, може віднайти в собі сили й податись в незвідані краї. Тоді – це були поодинокі випадки, які часто залишались без уваги.
Евген відчув на собі нелегке життя індійського племені: замість зручного ліжка – пальмове листя, замість звичної їжі – оленяче чи вепрове м’ясо.
Проживаючи разом із плем’ям, Евген Фединський дивувався із побуту, традицій та способу життя цих людей, та ще більше хотів це все відчути на собі.
До речі, він відчував певну спорідненість із німецьким вченим Куртом Німуондажу, який понад 30 років досліджував різні племена Бразилії й теж бував серед індіан Канеляс.
Службові обов’язки Евгена передбачали охорону індіан, тож доводилось реагувати на всі небезпеки, які загрожували племенам. Минали дні, місяці, минув і рік. Тодішні бразилійські роботодавці відзначались особливим вмінням маніпулювати працівниками та їхніми заробленими коштами.
Зарплатні Евген не бачив вже тривалий час, а це впливало не тільки на його життя, а й на ставлення індіан до нього. Індіани швидко зрозуміли, що подарунків у вигляді солі, волів та пороху вже не буде, тому їх ставлення почало погіршуватись.
Тож Евген вирушив у місто. Пізніше остаточно переїхав до Ріо де Жанейро, де працював у заповіднику Тіжука в галузі охорони природного оточення.
Життя станиславчанина обірвалось після другої тисячокілометрової прогулянки вздовж північно-східного берега Бразилії від інфаркту на 60 році життя.
Серія листів про тамтешнє життя була надрукована в нью-йоркській газеті під псевдонімом Микола Буковий. А в Бразилії Євгена знали під ім’ям Роберто Тамара.
Матеріали листів надані племінником Ґеня, журналістом Петром Фединським
Читайте нас у тг
