Живемо в умовах війни. А це не тільки сотні тисяч загиблих українських захисників і захисниць, а й чимало ветеранів, які через поранення продовжують боротьбу.
Хтось із них – у не легшій, ніж на полі бою, щоденній боротьбі за життя. І так само – за можливість адаптуватися до нових реалій і прийняти себе після важкого поранення.
Пережити власну смерть
20 січня в Україні і світі святкують Міжнародний день прийняття. Про те, як то було сприйняти себе після поранення, що спричинило важкі тілесні ушкодження, розповідає ветеран Збройних Сил франківчанин Андрій Даньо.
3 квітня 2023 року батькам 27-річного захисника передали страшну звістку про загибель сина. На щастя, інформацію, поширену в ЗМІ та соціальних мережах, наступного дня спростували. Однак боротьба за життя тільки починалася. Адже молодий боєць через розрив фугасної бомби втратив праву руку та ногу, а також зір.
“Якраз звільнився зі Збройних Сил, маю групу інвалідності, – розповів Андрій. – Нещодавно повернувся з Одеси, з відомої офтальмологічної клініки. Отримую курс лікування. Є шанс повернути зір на правому оці, адже бачу світло. Треба операції на пересадку рогівки, але зараз цього ще не можна робити. Перед тим тривалий час перебував в одному із медзакладів у Нідерландах. Там довго мусолили на рахунок “можна – не можна”, врешті відмовились оперувати, бо є складнощі в самому оці. Єдине, що замінили очний протез на функціональніший”.
Андрія часто можна побачити в публічному просторі: чи то на телебаченні, чи в соціальних мережах. Попри складнощі реабілітації, ветеран випромінює позитив.
“Прийняти себе понівеченим було непросто, – пригадує Андрій. – Я служив в Івано-Франківському полку Нацгвардії. Ураження від ворожого фугасу отримав 3 квітня 2023 року на Луганщині, де як пілот займався аеророзвідкою. Як опісля розповіли побратими, після поранення я виглядав жахливо: з відірваною ногою, понівеченою рукою та обличчям, весь у крові. Пощастило з тим, що швидко евакуювали. Та й те, що не списали як “двохсотого”, хоч таку звістку спочатку навіть підтвердили рідним у військовій частині. А перевірили пульс важкопораненого. Статус “трьохсотого” – таки шанс на життя”.
Покажи собі, що ти можеш
Лиш одному Богові відомо, як важко Андрієві давалася реабілітація. Що немає ноги – нагадував про себе біль. А дослідити, що саме з його тілом, не міг: однієї руки немає, кінцівки іншої обпечені. Це вже тепер, із протезами, він дає собі раду в побуті, навіть куховарить. А ще вправно користується мобільним телефоном: маючи досвід техніка в ІТ-сфері, встановив собі необхідні програми для зчитування та візуалізації інформації.
“Якщо втрата кінцівок поправима, бо можна встановити протези, то із зором набагато складніше. Однак, сподіваюся, й це поправимо. Тож треба рухатися далі, допоки є надія та шанси. Допомагає боротися колосальна підтримка рідних і близьких людей. Якась внутрішня сила та енергія не дають зупинятися”, – зазначає ветеран.
Не зупинятися – то не тільки в переносному значенні. Андрій став на ноги, хоч протезування було складне: протез кріпиться до пояса. Повноцінно ходити не може, адже ще й рука протезована, й зір наразі не повернувся. Але від того розвинувся загострений слух, що дозволяє орієнтуватися в просторі. Здебільшого пересувається на колясці. Хоч стверджує, що в реабілітаційному центрі робить такі вправи, які були не під силу до поранення.
Андрій Даньо каже, що багато залежить від якості реабілітаційних послуг. Здебільшого такі центри з відповідальним медперсоналом. Але є й некваліфіковані послуги. Тут – як пощастить. А ще тепер багато роздумує над доступністю соціальних закладів, інклюзивністю. Порівнює з Нідерландами: нам ще далеко до цієї країни, хоч останнім часом помітні позитивні зрушення в тому ж Франківську.
Ветеранський супровід
Ветеранській політиці на Івано-Франківщині приділяють значну увагу. На доказ того – низка структур, які відповідають за цю важливу сферу діяльності. І проблемні питання щодо підтримки звільнених із лав ЗСУ колишніх військових та родин загиблих захисників розглянули на нараді в облвійськадміністрації.
“Для такої підтримки є чимало інструментів, – наголосила в доповіді заступниця голови ОДА Людмила Сірко. – В області діє Центр ветеранського розвитку, заснований при ІФНТУНГу, Центр ментального здоров’я при медуніверситеті, реабілітаційні центри в медзакладах та створені в благодійних організаціях, шість ветеранських просторів у тергромадах, Центр життєстійкості та Центр досконалості при ОКЛ. Тепер розвиваємо нову інституцію: впровадження у кожній громаді посади “фахівець супроводу ветеранів та демобілізованих осіб”.
Наразі вже працюють 27 таких фахівців. Вакансії відкривають у комунальних медзакладах тергромад. Якщо в якість ТГ немає такого, то ветеран може отримувати послуги в сусідній ТГ. Утримання фахівців супроводу – за кошти із державного бюджету.
Один такий фахівець обслуговує до 37 ветеранів. У його функції входить організація супроводу до медзакладів та реабілітаційних центрів, надання юридичних консультацій, допомога із працевлаштуванням тощо. Тобто комплекс послуг щодо переходу від військової служби захисників і захисниць до цивільного життя.
Колись, ще до Великої війни, доводилося чути про ветеранську політику в США. Там після демобілізації військові мають цілі інституції. Соціальні служби працюють і з їхніми сім’ями, щоб ті навчилися приймати служивих такими, які вони є.
Від того, як суспільство приймає своїх захисників і захисниць після повернення з війни, і які інструменти створює держава для їх адаптації до мирного життя, залежить майбутнє країни. Без пафосу та перебільшення.
Ще відповідальнішим маємо ставитися до військових, які на полі бою отримали поранення. І їх сприйняття суспільством: людей із різними фізичними, психічними чи іншими обмеженнями.
До теми
Міжнародний день прийняття почався з Енні Гопкінс – дівчини з інвалідністю. Попри упереджене ставлення до себе однолітків вона домоглася участі в масових заходах. А навіть вплинула на те, щоб у її коледжі спорудили пандуси до будівель. На пам’ять про дівчину її сім’я оголосила кампанію щодо прийняття особливих людей. Подія відзначається з 2010 року.
Людмила Стражник. Фото та відео авторки зі сторінки Андрія Даньо у Фейсбуці
Читайте нас у тг
