В останній день січня відзначаємо День натхнення мистецтвом. Що це означає для прикарпатських митців?
Вибраних у цій когорті митців представляти не треба. Їх добре знають не тільки на Прикарпатті завдяки їхній творчості. Щоб поставити наших гостей в однакові умови, розповідь про кожного формуємо за алфавітом.
Художник-монументаліст Роман Бончук:
“Це сенс мого життя”
Кожен художник має свій рецепт натхнення. І це залежить від того, наскільки серйозно ставиться митець до самого процесу. Якщо він, припустимо, творення ставить на перший план, то натхнення і вимоги механізовані. Тобто він перебуває у постійному русі й не замислюється над таким питанням як натхнення: воно є частиною його життя. Воно проникає в усі сфери: в побут, в сім’ю, в дозвілля, в професійну діяльність. Тобто мистецтво стає першоосновою.
Хтось ставиться до мистецтва як до ремесла, хтось як до хобі: є вільний час, то займаються творчістю. Є такі, що роблять з того, умовно, кар’єру: вступають в інституції. Тут таке як натхнення відсутнє: воно виступає у формі такого дослідження, а то серйозна наукова праця.
У мене особисто це сенс мого життя, і що би не робив, за що би не брався — великий спектр робіт оздоблювальних, монументальних скульптур — першочергово це мистецтво. Все інше другорядне. Кожен день фіксую щось знакове: для того, щоб у полотнах опісля створити такий великий щоденник життя. І навіть сьогодні малюю Ілона Маска, можливо, з Нобелівською премією. І зробити атракцію, з якої потім можна буде згадати, з чого, умовно, почалося: от був такий художник, який так зреагував, чи так. Пішла така якби лінія, яку можна назвати репортажем. Напевне, це щастя для митця, коли він не смикається вправо-вліво, а в тій лінії рухається.
Письменниця Ольга Деркачова:
“Слова можуть прийти раптово”
Одне з найпоширеніших питань, яке задають читачі мені підчас зустрічей, це якраз про натхнення. Тобто що надихає. Нам чомусь видається, що надихати мають тільки важливі чи знакові події або сповнене пригод життя, що з письменником має траплятися щось надзвичайне, і тільки це можна перетворити на літературу. Ніби і так, і не зовсім так. Адже творення літератури потребує спокою, а не перебування у вирі подій. Тому дуже дивуються, коли я відповідаю, що надихає мистецтво.
Так, концерт у філармонії, вистава у театрі, виставка картин — це те, що може надихати не наслідувати побачене, а створити щось абсолютно своє. Надихає усе, що є довкола тебе, і все, у чому ти перебуваєш: спів у церковному хорі, викладання в університеті, танці, дорога до озера, небо, сонячні промені, що зачепилися за гілки дерев та кущів, тиша, уривки випадково почутих розмов та побачених усмішок, слова, якими перекидаєтеся з найближчими і найдорожчими.
Слова можуть прийти раптово, і ти береш телефон, щоб їх записати. Або ж відкладаєш найкоштовніше на потім, немов ховаєш у кишені трохи великуватого піджака. А потім, у затишний для цього час, вишукуєш їх у цих кишенях. Щось перетворюється на літературу, а щось залишається гарним і теплим спогадом.
У цьому світі надихає, справді, усе, окрім війни. Війна нищить і вбиває і мистецтво, і тих, хто його творить, і те, що може стати мистецтвом. Але у нас без варіантів. Не напишемо ми про неї, напише ворог — так, як йому заманеться.
Художник-імпресіоніст Роман Іванишин:
“Коли учень готовий, з’являється учитель ”
Після закінчення Косівського художнього технікуму, а то було наприкінці кризових 90-х минулого століття, більше треба було думати про утримання сім’ї, а не про творчість, яка тоді не давала прибутку. Довелося займатися торгівлею. І так я опинився в Рахові. Заночував в одній старенькій хатині. А вранці був вражений дуже якісними живописними роботами на стінах. То були гори намальовані, рахівські краєвиди, і так колоритно зроблено! Господиня розповіла, що це картини її сина, який навчався в художній академії. Митець зі столиці приїжджає влітку сюди на пленери. Щось йокнуло, як люди реалізуються. І то був своєрідний поштовх, тригер, початок мого живописного етапу. Тримав у пам’яті, мав то пережити. І став займатися живописом: воно в тебе є, те натхнення, і ти мусиш реалізувати. Здається, якби не той випадок, так і торгував би.
На живопис так само надихнув мій учитель-художник із Косова Володимир Гуменюк. У такій техніці малюють і його знамениті учні: франківський митець Володимир Сердюк, столичний професор Ігор Мельничук. Це яскравий колорит: імпресіонізм і фовізм, а ще декоративна манера. Я більше пишу в імпресіоністичній манері, кольоровій. Щось ізсередини спонукає, та й скучно малювати одними тонами. Особливо коли навкруги сумно, війна.
Розглядаю мистецтво в теперішньому часі як невід’ємну частину життя, аби донести, що є моменти, які несуть світло. Воно дійсно згладжує, прикрашає життя. Мистецтво завжди впливає на сприйняття навколишнього світу, спонукає побачити щось трошки інакше. Хтось може не помічати добра, а митець спонукає повірити, що є позитивні речі навколо. Приємно, що за 32 роки педагогічної діяльності в Городенківському центрі дитячої та юнацької творчості дав можливість багатьом юним талантам проявити себе ще більше. Однак, як каже китайське прислів’я, коли учень готовий, з’являється вчитель.
Живописець Ігор Роп’яник:
“Навіть в умовах війни маємо жити та творити”
Для мене поштовхом для живопису став похід до картинної галереї у Львові, де я тоді навчався на факультеті журналістики. А доти, в дитячі роки, я захоплювався фототворчістю, опісля надихнувся кінотворчістю та навіть пробував вступати до столичного театрального інституту імені Карпенка-Карого.
А студентом мене вразила картинна галерея, творчість видатних художників. І настільки мене то зачарувало, що я просто не вірив, як так можна відтворити пензлем світ. Купив фарби пензлі, полотно і став сам вчитися. Отак і прийшло захоплення мистецтвом.
І потім упродовж життя надихався природою, поїздками, творчістю інших художників. Кожне відвідування музеїв, творчих виставок давало поштовх до нових потуг. На тому етапі спробував намалювати портрет відомого гуцула, і ця картина потрапила до Америки. Там її запримітили і зателефонували зовсім чужі, незнайомі мені люди зі Штатів. І так я поїхав уперше завдяки тому портрету, і вдруге — вже як художник. Далі, як то мовиться, пішов у світ.
Зі своїм баченням світу, нашого прекрасного Прикарпаття. Із пейзажами, які комусь дарують радість, налаштовують на позитив і так само надихають. Адже навіть в умовах війни маємо жити, творити, щоб не розтратити свій потенціал як нація.
Записала Людмила Стражник. Фотоілюстрації надані героями розповіді
Читайте нас у тг
