Неймовірне єднання і взаємодопомога відчувалася в усьому: збору гуманітарної допомоги, фінансовій підтримці, пошуку житла та міжнародної підтримки.
Зателефонувала колега-журналістка з Хмельницького і попросила знайти житло для її знайомих. Розповіла, що Віка з чоловіком і двома донечками ледве вирвалися зі столиці через повітряні атаки і ворожі засади. Кілька днів у дорозі, зупинилися в неї. А там теж прильот. Діти перелякані. Тож вирішили їхати кудись подалі.
Були то перші дні повномасштабного вторгнення. Івано-Франківщину заполонили тисячі мешканців із охоплених війною регіонів. Влада шукала місця для масових поселень, прилаштувала під житло освітні та медичні заклади. Селили людей у закладах культури, храмах, приватному секторі.
Місць не вистачало. Представники органів місцевого самоврядування спішно підшуковували будинки, де ніхто не живе. Пригадується, в одному із сіл для внутрішньо переміщених осіб знайшли стару хату, де була піч-розвалюха. Відремонтували громадою.
Зайняті були всі гуртожитки закладів вищої та середньої професійної освіти, адже студенти навчалися онлайн чи й узагалі мали вимушені канікули. Тож знайти щось для сім’ї киян було вкрай важко.
Без вагань прийняла рішення розмістити гостей у себе вдома. Місця для сім’ї цілком достатньо. У їхньому розпорядженні все: продукти харчування (які ще й докупила), постільна білизна, засоби особистої гігієни тощо.
Пригадується, вразило, як несміливо Віка виклала з валізи дитяче взуття. Більшість речей із сумок так і не витягувала. Відчувалася якась відреченість у всьому, нестабільність і страх. Чоловік повернувся назад до Києва, щоб захищати столицю від ворога. Діти ніяковіли в чужій квартирі.
Щоб дати їм час освоїтися і заспокоїтися, залишила ключі гостям і поїхала до родичів. Час від часу навідувалась. Страху за якусь пропажу не було. Все будувалося на загальній довірі. За комунальні послуги у своїх нових знайомих грошей не брала.
Якось Віка з жахом розповіла, як ракета вцілила в торговий комплекс поруч із їхнім будинком. Вся труситься: там від вибуху загинуло восьмеро працівників. У їхній квартирі повилітали шибки, але що то порівняно зі знищеними життями…
Як уже в Києві стало більш-менш спокійно, Віка вирішила повертатися з дітьми додому. Тим паче, що там її батьки, чоловік. Та й робота. Прощалися не назавжди: війна та незгоди зблизили нас, доти зовсім чужих і незнайомих людей.
Пишу це як нагадування собі й іншим про ту неймовірну атмосферу добра, взаєморозуміння та взаємопідтримки, які панували в перші дні війни. Загальна невизначеність, страх перед майбуттям легше було перебути гуртом.
Адже тільки спільно можна подолати незгоди, знайти порозуміння та нарешті досягти спокою і миру в нашій стражденній країні.
Людмила Стражник. Фото авторки.
Читайте нас у тг
