Непоказна п’ятиповерхівка на околиці Івано-Франківська раніше була готелем. Та вже декілька років будівлю майже не використовували. Може, так було би й далі, якби не повномасштабна війна, що змусила мільйони українців і українок рятуватися від російської агресії у безпечніших регіонах.
За лічені дні Івано-Франківськ переповнили люди в пошуках прихистку. Тоді архітектори і архітекторки та урбаністи і урбаністки з місцевої організації МЕТАЛАБ та релоковані учасниці лабораторії Urban Curators вирішили діяти, щоб допомогти подолати житлову кризу в Україні. Так виник проєкт КО-ХАТИ.
авторка Анастасія Куберт
Команда обрала не будувати з нуля, а відновлювати будівлі у державній чи комунальній власності, якими не користуються.
«Це дозволяє створювати помешкання досить швидко й ефективно з точки зору витрат, і при цьому робити його якісним, комфортним та інтегрованим у місто», — прокоментувала це рішення Анна Пашинська, співзасновниця МЕТАЛАБ і КО-ХАТИ.
Шелтери від КО-ХАТИ мають на меті створювати житло з гідними умовами і комфортом для людей, що втратили його через війну. Окрім затишку та відчуття безпеки, для команди важливо розвивати спільноту мешканців, підтримувати їхні ініціативи та допомагати інтегруватися на новому місці.
Важливо, аби ВПО могли підтримувати одне одного, разом поліпшувати спільний простір та брати відповідальність за якість свого життя. Така незалежність виводить людину зі стану жертви в стан людини суб’єктної, що допомагає долати кризу.
Шелтер на вулиці Макухи
Готель на вулиці Івана Макухи, 2-Г став утіленням цієї ідеї – і новим домом для ВПО. Роботи в будівлі та навколо неї тривали 9 місяців. 33 кімнати для 80 людей до ладу приводила команда проєкту КО-ХАТИ і волонтери – як місцеві жителі, так і ВПО, які хотіли тут оселитися. Окрім іншого, у готелі на Макухи МЕТАЛАБ запустив експеримент – організація орендує це житло. А його жителі компенсують тільки вартість комунальних послуг, договори на які укладає МЕТАЛАБ із постачальниками. Договір на проживання зараз підписують на 3 роки, наявні документи розробляли з юристами, після року проживання додали іще одну угоду за висновками з отриманого досвіду.
Такий підхід уможливлює довгострокове проживання. А це критично важливо для людей, які втратили домівку та прагнуть стабільност й можливості адаптуватися. Тому в шелтерах можна жити значно довше за передбачені півроку безоплатного перебування (за підтримки донорів та благодійних внесків).
Усі ці стартові умови стали життєдайним грунтом, на якому в шелтері на Макухи проросла спільнота «нових франківців». Нині тут проживають 69 людей з місцин, охоплених війною – Запоріжжя, Донеччина і Херсонщина, Бахмут, Мелітополь і Бердянськ.
автор Олександр Демянів
Людмила
Людмила Хвостик знає кожного: вона працює в шелтері адміністраторкою від початку його роботи – з 22 березня 2023 року. А у Франківську опинилася раніше і, на жаль, не з власної волі: 10 березня 2022-го їй довелося спішно – буквально за 10 хвилин – виїжджати з рідної Капулівки Нікопольського району Дніпровської області. Знайомі з Херсонщини повідомили, що в їхньому напрямку їде колона з 90 російських танків.
«Готові були покинути все, лиш би не підкорятися окупантам! Намагалися вивезти дітей – сина Владислава і доньок, Оксану і Марину з двома онуками і зятем. Мій чоловік не зміг залишити рідний дім, як ми його не вмовляли, а без мене діти не поїхали б. Так ми й прибули в Івано-Франківськ такою великою компанією», – згадує Людмила, без упину перебираючи в руках зв’язку шелтерівських ключів. – «Спочатку довелося жити гуртом в однокімнатній квартирі з іншими «колегами по нещастю» – вісім людей, дві кішки і собака. Це тяжко було. І ми з самого початку пішли волонтерити, бо хотілося кудись себе реалізувати, щось робити».
Спочатку формували продуктові набори, а потім донька Оксана в інтернеті знайшла інформацію про спільноту людей, які організували відбудову житла: це зароджувався проект КО-ХАТИ від ГО METALAB.
«Це був непрацюючий гуртожиток, і троє моїх дітей залучилися на його облаштування. В одній команді таких волонтерів могли зібратися танцівниця, економіст, перекладач, які ніколи не тримали той шпатель чи пензель в руках! Робили все своїми руками – від ремонтних робіт, сантехнічних і до меблів, дерев’яних ліжок, стелажів, столів. Потім Влад і Марина зі своїм чоловіком почали працювати в «Металабі», – розповідає Людмила.
В той час, як діти працювали, жінка займалася внуками і побутом. А з дня відкриття шелтеру стала його адміністраторкою:
«Запропонували, бо я довела, що зможу працювати з людьми. Знаю, що таке жити в своєму будинку, розумію, що робити з сантехнікою, з каналізацією, як ладнати з людьми, як із ким комунікувати. Ми разом із чоловком працювали в рибному господарстві, а з першим днем війни вихід в море заборонили. А коли підірвали Каховську греблю, в нас вода відійшла. Так ми залишилися без роботи… Але я знаю, що як не дай Бог там стане гірше, чи неможливо стане жити і треба буде евакуацію робити – чоловікові буде куди приїхати».
авторка Марина Ніколайчук
Зараз діти, Оксана і Влад, переїхали до Одеси, там працюють. А чоловік в Нікополі тримається до останнього, каже Людмила і з гіркотою додає: «Найстрашніше те, що люди, які там живуть – вони звикають до цього… І ти звикаєш…».
Але робота допомагає триматися: «Треба не забувати, що ти йдеш до людей, вони від тебе чогось чекають. Іноді приходиш в понеділок – потік людей іде з своїми справами, ніби ти місяць була відсутня! І що б в тебе не було на душі, може, сльози градом і зливою, але ти маєш посміхатися і навіювати людям оптимізм. Бути опорою. Я родом з козацького краю, маю козацьке коріння. Перед селом височіє могила отамана Івана Сірка. Такі предки не дають занепасти духом».
Юлія
Не падає духом і Юлія Тимчак – до повномасштабного вторгнення багатодітна мама і громадські активістка разом із чотирма дітьми і чоловіком мешкала у селі Званівка Бахмутського району Донецької області. Подружжя було відоме на весь регіон: культурно-освітні діячі, вони відкрили ГО, а при ній, у власній садибі – ЛЕМКО-центр, тобто Лемківський екологічний молодіжний культурно-освітній центр. https://decentralization.ua/news/7986
авторка Марина Ніколайчук
Юлія із чоловіком Андрієм походять з родин лемків, насильницьким чином переселених на Донбас, тож єднали мешканців Званівки на етнічному бекграунді. В ЛЕМКО-центрі діяли бібліотека, художні заняття, клуб шахів та настільних ігор тощо. https://www.instagram.com/lemkocenter_/
«Ми святкували Різдво й Івана Купала, сортували сміття, проводили майстер-класи з народних ремесел. Від початку реєстрації у 2015-му до початку повномасштабного вторгнення разом з командою нашої ГО «Чарівні руни» ми встигли реалізувати 38 соціальних проєктів на півночі Донеччини. А тільки за 2022 рік – іще 11 гуманітарних проєктів на допомогу мешканцям Бахмутського району вартістю 1,5 млн грн. Ми закупали продукти, ліки і навіть облаштували в Званівській школі бомбосховище – сподівалися, що фронт не рухатиметься в нашому напрямку… Але Бахмут впав, наше приміщення, наше обладнання знищено, команда – хто де…», – з гіркотою згадує Юлія. – «Тож на новому місці ми зайнялися новими освітньо-культурними проєктами».
Колись директорка клубу, зараз Юля стала директоркою школи. Чоловік мав можливість відстрочки як багатодітний батько, утім, пішов в ЗСУ і нині служить у медроті 10 окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс».
На запитання, хто допомагає із неповнолітніми дітьми – їх троє, одна дитина має інвалідність – Юля відповідає:
«В шелтері ми всі друг другу допомагаємо, один одного виручаємо, якщо десь когось забрати, когось кудись одвести, десь щось підстрахувати, хтось якісь документи передає, хтось когось нянчить, годує, приглядає… Так, гуртожиток є гуртожиток, зрозуміло що побутові умови в нас самі-самі мінімальні, в нас невеличка кімната і ми в ній всі вп’ятьох, але саме от така дружна ком’юніті – це те, що тримає в цьому шелтері».
Як керується шелтер
Людмила розповідає, що мешканці сплачують за обслуговування будівель – це адміністрування, прибирання, робота кочегарів в опалювальний сезон, інтернет, Wi-Fi. Комунальні послуги оплачують також: показники лічильників діляться на кожну людину старше 6-річного віку.
«Звичайно, хтось на нашій спільній кухні готує більше, хтось більше пере, але ми не можемо поставити всім лічильники, тож керуємося принципом колективної відповідальності. Врешті решт, це все одно не більше, ніж якби люди винаймали власне житло», – резюмує жінка.
авторка Марина Ніколайчук
Укладені умови проживання, із ними ознаймлена кожна родина. Звісно, трапляються і конфлікти, двічі мешканців довелося виселяти – і це було тяжко, ділиться Людмила. Утім, цій крайній мірі завжди передують попередження в письмовій формі.
За договором з МETELAB’ом, ВПО мають право проживати до середини 2026 року. Але ГО працює над подальшим проживанням. Очікується, що це буде переселення або подовження договору. Як би там не було, про людей подбають.
Як діалог і проактивність поліпшують умови життя
«Я дуже люблю, що коли питають, як довго нам ще чекати покращення. Завжди відповідаю, якщо сидіти і чекати, то ще дуже-дуже довго. Наше МТП активне і ми постійно в пошуках якихось ресурсів, якихось донорів, якихось заходів. І саме тому ми, мабуть, єдине МТП, в якому реалізовано вже декілька проектів, які покращили і наш побут, і нашу матеріально-технічну базу, і наше командотворення», – розповідає Юлія Тимчак.
Шелетру від початку активно допомагають різноманітні структури – благодійний фонд «Рокада», чеська некомерційна урядова організація «Людина в біді», Міжнародна організація з міграції – МОМ, центр зайнятості, а також міжнародний благодійний фонд Карітас України.
авторка Марина Ніколайчук
«Це МТП – гарний приклад самоорганізації і тривалого функціонування, а Карітас України підтримує сталі житлові рішення», – коментує історію співпраці з шелтером Катерина Гончар, менеджерка проєкту Департаменту дистрибуції гуманітарної допомоги Карітасу України. – «Тут зібралась певна кількість ВПО, які були активними жителями своїх громад до повномасштабної війни, і залишаються активними в нових умовах. Коли люди не сидять в очікуванні допомоги, а діють, коли самі поліпшують умови проживання і свої, і всіх, хто нині мешкає в МТП – це дорогого вартує! Знаю, що вони подаються на мінігранти, беруть участь у навчаннях, тренінгах, щоб швидше інтегруватись, залучаючи дітей, молодь, причому не лише з МТП. Важливо, що пані адміністраторка і сама є ВПО. Їй важко лишатись осторонь проблем та викликів, що постають перед помешканням і окремими жителями цього колективного центру. Це впливає і на швидкість, і на якість вирішення питань, і на бажання допомогти. Ми були дуже раді зігріти цих людей цієї зими».
авторка Марина Ніколайчук
Карітас України отримав інформацію, що мешканці шелтеру потребують твердого палива для зимування і встановлення реле напруги. Тож за проєктом «Гуманітарне реагування на критичні потреби постраждалого від війни населення в рамках підготовки до зими 2024-2025 рр» фонд поставив 25 тон брикетів і трьохфазне реле напруги на три лінії 3,5 тис.
авторка Марина Ніколайчук
Людмила каже, що реле покращило умови життя докорінно: «В нас же тут все на електриці! Плити, бойлер, пралки, сушарки, до котла автоматика теж на електриці. Коли виключалося світло, наше життя тут було паралізоване. Стрибки напруги могли зашкодити техніці – вона імпортна, чутлива. А трьофазне реле регулює струм».
Жінка певна, що зараз краще підтримати прифронтові території, де люди більш незахищені: «А ми вже, можна сказати, трішки обжилися, роботу познаходили, в нас усі працюють, хто не на пенсії. Взагалі люди розуміють, що треба працювати далі, треба жити далі – особливо в кого немає можливості повернутися».
«В нас такий сімейний гуртожиток. В нас практично всі сімейні пари і з дітьми, в нас така велика, дружна, іноді трохи скандальна, але родина», – вторить Юлія.
КОМЕНТАР ПСИХОЛОГА
Ірина Максименко, психологиня, експертка з психосоціальної підтримку Карітасу України:
фото надане експерткою
«Дружні сороки й орла заклюють, кажуть у народі. Єдність та згуртованість для українців були і є найбільш надійними способами як фізично вистояти у довгій та виснажливій війні, так і тим, без чого неможливе психічне здоров’я. І велика вдячність «новим франківцям» за приклад того, як це можливо втілювати сьогодні.
Напевно кожен із нас помічав: не так важливо, що і де відбувається. Важливо, чи маєш із ким почутися в безпеці хоч трохи, а відтак стати спина до спини та давати відсіч негараздам. Водночас у нас завдання з цілим сузір’ям зірочок: будувати єдність не лише у фантастичній різноманітності, але й у майже повній невизначеності. Як? Ось три речі, які можуть допомогти.
- Максимально формувати визначеність, живучи “в моменті”, тут і тепер. Мати відповідальність за те, що в досяжності моїх рук. Так, я не можу змінити світу – але можу змінити і змінюю щодня куточок світу навколо себе. Уникаючи слів “потім”, “колись”, “побачимо”. Реально важливим є саме “зараз”. Якщо зараз я можу хіба напоїти водою цю квітку – це і є в цьому моменті моє найважливіше завдання і мій спосіб змінити світ на краще.
- Налаштуватися, що єдність – це наслідок практики навички шукати порозуміння, а не лише дар чи емоційне бажання. Її складниками є, наприклад, вміння створювати свій власний простір хоча би в мініатюрі, коли втомлюєшся від товариства. Також єдність не можлива без критичного мислення, яке потрібно випрацьовувати (інакше чутки й плітки, яких все одно не уникнути, не зупиняються на вас, та ще й затято тягнуть в емоційний відчай).
- Творити – де завгодно, що завгодно і коли завгодно. Малі та великі твори. Будь-який вимір і прояв творчості рятує психіку та визволяє розум із в’язниці відчаю (“все пропало”, “всюди зрада”). Творити індивідуально та в гурті. Співати, ліпити, малювати каляки-маляки (зізнайтеся, ви теж не домалювали їх у шкільних зошитах, а тепер нарешті можна робити це будь-де). А водночас не забувати про головний твір – себе, розвиваючись фізично, емоційно, інтелектуально, духовно.
Є цікавий стародавній вислів, щось на кшталт «У головному – єдність, у другорядному – свобода, у всьому – любов». Щоб вистояти, не треба (і не можна!) бути однаковими. Потрібно бути єдиними. Складно, звісно, але хіба ж прості завдання нам, українцям, цікаві?..»
Авторка – Марина Ніколайчук
Читайте нас у тг
