Полон вбиває. Якщо не фізично, то морально. Маємо тисячі свідчень, як із українськими захисниками поводяться в російських казематах. Тим-то й радіємо за кожного звільненого. За кожного, хто повернувся з того пекла.
Сусіди переказували одні одним радісну звістку
Звістка про звільнення з російського полону Любомира Демчука вмить облетіла Городенку. Люди раділи за свого краянина, адже молилися за зниклого безвісти бійця від жовтня минулого року чи не всією великою громадою, в усіх храмах.
Сусіди, де до мобілізації мешкав Любомир, одні одним переказували радісну звістку, адже знають його як доброго роботящого чоловіка. Навіть родичі з-за кордону телефонували до своїх, бо 19 березня новина про ще одне звільнення з російського полону українських захисників миттю облетіла світ.
Городенківці вдивлялися у відеосюжети. Впізнавали й не впізнавали своїх. Любомир Демчук і до мобілізації був худорлявим, а на відео серед звільнених з полону – як скелет: як мовиться, шкіра та кості. Посивів і полисів. Видно, що й зуби втратив. Але жваво біг із прапором до своїх. Від радості й своїх болячок не відчував.
“Любомир служив у 24-й окремій штурмовій бригаді імені Короля Данила, – розповів його брат Роман Демчук. – Перше поранення отримав, коли групу бійців розстріляли з російського танка. Присипало землею, що лиш рука стирчала. Після контузії переніс операцію на вухо, погано чує і не бачить на одне око. А ще на фронті дістав цукровий діабет, епілепсію. Але знову повернувся на фронт. У бойових діях безпосередньої участі вже не брав. Зник безвісти разом із багатьма побратимами біля Часового Яру на Донеччині 30 жовтня 2024-го… Ми шукали Любомира через різні ресурси. Аж тут 19 березня стали телефонувати: мовляв, вашого брата повернули з полону. Розпитували деякі деталі з його життя і служби, чи хто не шантажував. Сказали, що додому йому ще не скоро: має пройти лікування та реабілітацію”.
Десь місяць тому в месенджер сторінки в соціальній мережі “Городенка та околиці” надійшло повідомлення зі знімками екранів з якогось сайту, із прізвищем полоненого Любомира Демчука. Адмін сторінки надіслала інформацію до Городенківської міськради. Тож і там шукали зниклого безвісти.
Два Любомирових сини так само воюють. Батьків уже немає: відійшли в кращі світи. Фактично допомагали в лікуванні брат Роман із дружиною Лесею. Та ще сусіди підтримували.
“Любомир дружив з моїм чоловіком Володимиром, тому вони часто мали спільні справи, – розповіла сусідка Демчука Мирослава Романюк. – Так само підтримували зв’язок з нашим захисником під час його служби. Останній раз Володя контактував з Любомиром торік 12 жовтня. Той розповів, що живе в місцевих, і попросив для них телевізор. Ми відправили, а звісток від нього немає. Телефонуємо тим хазяїнам, а вони кажуть, що їхній захисник Любомирчик десь пропав…”.
Чудова новина для Городенківщини
“Звільнення з полону Любомира Демчука – справді чудова новина для нашої громади, – зазначив голова Городенківської міськради Богдан Кобилянський. – Його повернення є символом незламної сили наших захисників та їхньої відданості. Віримо, що всі українські полонені повернуться до своїх рідних”.
До радості мешканців Городенківської ТГ, того дня після року і 8 місяців полону звільнили ще одного мешканця громади – Миколу Сухіну із села Ясенів Пільний. Богдан Кобилянський розповів, що боєць ще у 2022 році добровільно став на захист України, виявивши справжню мужність і патріотизм. Зник безвісти 22 липня 2023-го на Луганщині. Весь цей час рідні не мали жодної звістки про його долю. Попри всі випробування, захисник зберіг силу духу та віру в перемогу.
Як повідомив голова Ради ветеранів Городенківської ТГ Андрій Томюк, загалом від початку повномасштабного вторгнення повернулися з полону, крім Любомира Демчука та Миколи Сухіни, ще п’ятеро мешканців громади.
- Мешканець села Глушкова Василь Бойчук зник безвісти 24.12. 2022 р. та звільнений з полону 04.02 2023-го.
- Мешканець села Луки Микола Волошин зник безвісти 22.06.2022 р. і звільнений з полону 31.12.2022-го.
- Мешканець Городенки Дмитро Остащук зник безвісти 01.12.2022 р. і звільнений з полону 31.01.2023-го.
- Мешканець села Рогині Іван Сметанюк зник безвісти 12.04.2022 р. і звільнений з полону 13.09.2024 р.
- Мешканець села Топорівців Василь Стефурак зник безвісти 20.10.2022 р. і звільнений з полону 31.01.2024-го.
Відомо, що вже продовжив службу на захисті Вітчизни Іван Сметанюк. Інші військовики ще проходять реабілітацію після полону.
Незламні, попри всі випробування
“Ми до останнього не вірили в обмін, – переповідає спогади одного зі звільнених з полону бійців відома психологиня Оксана Макаренко. – Бо вони нас так дурять, так знущаються… Возили і на розстріли, і на обміни… І коли зайшов військовий в наш автобус та повідомив: “Ви вдома, хлопці, Слава Україні!”, я просто почав дихати, а то сидів і не дихав. І коли бачили людей вздовж дороги, що нас зустрічали, з прапорами, з квітами, з плакатами, то як в кіно було, як не з нами. І потім, як доїхали вже, перша цигарка, обійми, телефон дали, я мамин номер забув, а я його всі два роки полону подумки повторював. Хлопці плакали, а я ні. А вже в лікарні нам одяг дали і повели в столовку. А там їжа. Миска така глибока, супу аж до країв. Я ложкою так обережно брав, щоб нічого не пролилося, а руки так трусилися… Там жіночка ходила, підсипала нам все, доливала, підійшла до мене, обняла, голову гладить, як бабуся колись, поцілувала в скроню: їж, каже, дитинко, я ще принесу. І отут я заплакав. Я їв і плакав, очі боявся підняти, бо соромно. А потім глянув, а ми майже всі такі – їмо і плачемо”.
Мабуть, такі емоції переживали всі полонені. А ще як цілували українську землю після полону – і плакали, і раділи, що нарешті вдома, на рідній землі. Але ці емоції тимчасові. Головне, що ніхто з наших захисників не зламався та не піддався на ворожі провокації. Українці незламні!
Людмила Стражник
Фото та знімки екранів з відео із соціальних мереж
Читайте також:
- Акції спротиву й далі потрібні, як допоміжний засіб для правосуддя, – Ростислав Шпук
- Тиждень після теракту в Івано-Франківську: сліди крові не змиті (ФОТО)
