Чи усвідомлював 36-річний автокранівник Курахівської ТЕС Микола Гончаров, на яку небезпеку наражається, коли вирушав на Полісся допомагати у ліквідації наслідків аварії на атомній станції?
Сьогодні нам відомо, що радянська влада намагалася приховати факти про аварію як від зовнішнього світу, так і від своїх громадян. Тоді ж до зруйнованого вибухом 4-го енергоблока Чорнобильської АЕС «за рознарядкою» везли пожежників, пілотів і лікарів, шахтарів і солдатів. А також працівників енергетичної галузі.
В той квітневий чи травневий день – вже тяжко згадати – до Миколи з напарником підійшов начальник і поставив перед фактом: хтось із них двох мусить їхати на ліквідацію.
«У тебе сім’я, двоє дітей, тому поїду я», – відказав Микола.
Він розповідає, що чіткої інфрмації не дав ніхто, лише «десь 27 чи 28 квітня понеслись слухи на роботі, в транспорті, але ніхто толком нічого не казав, а 1 травня усі пішли на парад, так як це було прийнято в ті роки».
Наслідки тих часів пан Микола Гончаров відчуває і досі. Йому вже 75, і хоча він намагається вірити в краще, про своє життя, дитинство часто розповідає з сумом.
Сім’я жила дуже бідно. В багатодітній родині Микола був наймолодшим з-поміж 9 дітей. Коли хлопцеві минуло12, помер тато, стало ще важче:
«Ми дітьми були, шматок хліба дали – та й вже щасливі, а от маму шкода було».
Вдома підліток допомагав по господарству, але на додаток довелося шукати заробітку. 14-річний Микола пішов у вантажники. Підірвав спину, але кинути роботу не міг.
У 16-ть він продовжував трудитися на будівництві й навчатися у вечірній школі. Закінчив курси водіння. Відслужив у армії. Влаштувався автокранівником на Курахівській ТЕС.
На ЧАЕС чоловік працював у складі аварійно-рятувальної бригади. Впродовж місяця працювали по 13 годин на добу з понеділка по суботу включно. Іноді до того ж вночі доводилося розвантажувати ешелони з будівельними матеріалами.
«Ми жили у палатках і водночас будували дерев’яні доміки для тих, хто буде після нас, бо ніхто не знав на скільки це. Кругом степ, у село не ходили, якось було не до того, всі змучені після роботи лягали відпочивати», – згадує пан Микола. – «Перший тиждень ніхто нічого не відчував, а на другий тиждень страшенне відчуття в’ялості та втоми, в усіх… Зрозуміли – щось не те, але медиків не було, тому через силу працювали. Ніхто радіації нам не вимірював».
Через місяць усім виплатили 900 радянських карбованців і повернули додому. Але просто так поїздка не минулася: пана Миколу почало турбувати здоров’я:
«У мене біля вуха появилась гулька, спершу маленкька, потім почала рости. Спочатку не турбувала, а потім раптово сильно заболіла. Пішов до лікарів, думали нарив аби киста, прооперували і взяли тканину на обстеження, а там рак… Призначили променеву терапію. З дозою не розрахували, бо боялись щось залишити, і занадто велика доза спричинила ураження сітківки ока. Я на це око зовсім не бачу. А на другому теж вікові проблеми – глаукома, катаракта, тому дуже вже зараз і на нього погано бачу».
Пан Микола не може читати, тож постійно слухає радіо, особливо новини. А вони невтішні:
«Курахово вщент розбили, вертатись нікуди… Дітей нема, дружина раніше померла, от тут з сестрою разом і живем, вона теж вдова. Якби не ваш прихисток, то не знаю якби я вижив».
Рятівний “Прихисток”
Пан Микола разом із рідною сестрою, пані Зоєю мешкають у прихистку для внутрішньо переміщених осіб старшого віку у селищі Войнилів Калуського району Івано-Франківської області. Тут проживає близько 40 людей «золотого віку», які приїхали з Херсонщини, Донеччини та Харківщини. Хтось мріє повернутися у місця, де пройшло усе життя, а хтось просто хоче спокою і тиші.
Проєкти напряму «Прихистки», які є будинками тимчасового проживання для людей старшого віку, – частина Програми охорони здоров’я Карітасу України. Мешканці прихистків – здебільшого люди старшого віку, одна з найуразливіших категорій населення під час війни. Більшість з них – самотні, з інвалідністю або хронічними захворюваннями.
Впродовж двох років Карітас України утримував цих людей за фінансової підтримки міжнародних донорів, але вона зменшується, а кинути напризволяще своїх підопічних, яких сьогодні в шести прихистках 154, працівники, звісно, не можуть.
Аби старенькі й далі мали дах над головою, могли задовольнити свої потреби у теплі, їжі, догляді та гідному житті, Карітас України відкриває збір.
Як ви можете допомогти:
- Долучитись до збору на нашому сайті: https://www.privat24.ua/rd/send_qr/liqpay_static_qr/qr_65b83c82b77c44ed89049b2c9d3c6b6e
- Поділитися покликанням на збір у соціальних мережах.
- Запропонувати підтримку від вашого бізнесу, парафії чи спільноти.
- Для запитів щодо підтримки від бізнесу, спільнот або для переказів з-за кордону – звертайтесь на e-mail: partners@caritas.ua
Ваша пожертва – це шанс на нову оселю, тепло і віру в майбутнє для тих, хто втратив майже все.
Авторка – Марина Ніколайчук
Читайте нас у тг
