Біля хреста 1721 року.
У ці Великодні дні відвідуємо цвинтарі, впорядковуємо могили своїх рідних і близьких. Адже пам’ять про померлих є частиною культури.
Наш співрозмовник Володимир Бурденюк має значний досвід роботи у цій сфері. Член Національної спілки краєзнавців, відомий як дослідник давніх поховань, а також історії храмів Городенки, становлення міста. Задля цього піднімає величезних пласт матеріалів не тільки з українських, а й закордонних архівів. Некрополістикою захопився неспроста: каже, що то величезний та недосліджений пласт нашої культурної спадщини, бо на цвинтарях є всі, все й про всіх. Своїм прикладом спонукає до збереження та відновлення давніх поховань.
Розвідки про надгробки доповнюють архівні джерела і навпаки
“Працюю за принципом, що за надгробками на цвинтарях і їх епітафіями можна отримати додаткові знання до архівних джерел, і навпаки – віднайдені документи спонукають до розшуку могил тих чи інших історичних постатей, – каже Володимир Бурденюк. – Так було, наприклад, з могилою Дмитра Барабаша, що попри центральну стежку на Родниківському цвинтарі в Городенці. Вона трошки поросла, тож ніхто на неї не звертає уваги. А століття тому з ініціативи відомого українського політичного діяча Теофіла Окуневського цей заможний мешканець передмістя Городенки брав участь в організації багатьох українських ініціатив у селі Котиківка. Про його велелюдне поховання за участю хору я знайшов інформацію в одному з архівів. Там було вказано, що могила на католицькому цвинтарі. За описом і натрапив”.
На цьому ж кладовищі Володимир Бурденюк віднайшов та розчистив могилу о. Якова Чистинського, пароха Городенки у 20-х роках XVIII століття. Так само потужна особистість: учасник цісарської далматинської місії. Його рідний брат о. Іван Чистинський був членом Головної руської ради, префектом Львівської духовної греко-католицької семінарії, парохом церкви Святої Варвари-П’ятниці на Підзамчі.
“Городенківський парох о. Яків Чистинський фактично відбудував міську церкву Успіння Пресвятої Богородиці після пожежі на початку 1800-х років, що ледь не повністю спопелила храм Божий, – розповідає краєзнавець. – Після цієї пожежі декілька священників полишили парафію, бо не змогли справитись із труднощами: ніхто не хотів там служити. А о. Яків не тільки відновив церкву, а й розрахувався з боргами, що їх наробили попередні служителі. За 30 років своєї духівничої праці зоставив по собі добру пам’ять і бібліотеку на 250 томів. Після нього конкурс на парафію був понад 40 священників на місце… Поруч із цим похованням є ще гріб так само з високою колоною і хрестом: вірменського священника Гжегожа Богдановича. Коли його призначили до Городенки на парафію, то вірменська громада міста принесла стільки церковних дарів, що думали: то граф Потоцький так розщедрився. Цю могилу допомогли розчистити небайдужі городенківці”.
Розчищення могили ксьондза Гжегожа Богдановича та суміжних полишених надгробків.
Відомі все прізвища
Отож епітафії та хрести є джерелом неабиякої інформації. Генеалогічні дослідження нині популярні. На цвинтарі можна знайти прізвища своїх діда чи баби, опісля доповнити картину з метричних книг. Приміром, Володимир знайшов на Монкутському кладовищі Городенки хрест 1800-го року Марії Левіцької. Тобто прародички в 10-11 поколінні сучасних носіїв цього прізвища. І вже зрозуміло, хто це є. Взагалі цвинтар на Монкуті найстаріший з міських, тож там є багато цікавих поховань.
Марія, жінка Стефана Лівіцкого.
Шанобливе ставлення до цвинтарів панувало в українському народі відвіку. Однак совіти прагнули сплюндрувати історичну пам’ять. Скажімо, майже геть знищили єврейський цвинтар, що поруч із християнським, на околиці Городенки.
“На старих городенківських цвинтарях знаходимо набір наших типових прізвищ. І могила може забутою, а це прапрабабка чи вуйко двоюрідний. Родина могла виїхати, бути відправленою на заслання. Або їхня гілка обірвалася, – акцентує краєзнавець. – І не треба минати їх, бо мовляв, то польські чи ще якісь поховання. Моя мета: спонукати людей не бути байдужими до покинутих могил. Якщо не розчищувати, то самосійні дерева пускають коріння. Тоді вже важко дати ради. Це з чисто практичної точки зору. Якщо ж із духовної, то християнський обов’язок – дбати про місця вічного спочинку. Так віддаємо шану тим, чий родовід з якихось причин обірвався. Адже наша історія є доволі сумною.”.
Туристична та навчальна складова
Співрозмовник наголошує, що на старих цвинтарях можна проводити уроки історії. Адже, крім генеалогічної складової, вони мають ще й історико-культурну. Приміром, на Родниківському кладовищі поховані видатні особи. На початку 90-х років минулого століття тут відновили монумент-хрест Борцям за волю України. Щороку на Зелені свята тут відбувається відправа. А ще тут є Пам’ятник українцям Надсяння, що були замордовані поляками.
“Запис про могилу невідомого стрільця УГА я знайшов у газеті “Городенківські вісті”, – нагадує Володимир. – Біля цього хреста в 30-х роках минулого століття був величезний мітинг на декілька тисяч осіб. Тобто це в час пацифікації, коли поляки переслідували українців після україно-польської війни. Виступав парох Корнева о. Пісецький”.
Володимир додає, що у старій частині цвинтаря при вході була тоді вільна територія. Там хоронили під час І Світової війни вояків. Досі зберігся австрійсько-німецький пам’ятник. І ще є чимало цікавого з тих історичних часів.
“Або ж, наприклад, так само в цій частині при вході в родинному гробі похована пані Винничукова, авторка кулінарної книжки “Описки од мамчиних рецептів”, – наголошує співрозмовник. – На тому ж цвинтарі поховані родини городенківських управлінців.Тобто стільки різних історичних пластів можна підняти!”.
У Меморіальному сквері Франківська знищили, а в Городенці зберегли
Порушили ми з паном Володимиром і тему моди на надгробки. Нові пам’ятники здебільшого роблять із мармуру та граніту, рідше – із пресованої крихти цих міцних матеріалів. А ще облицьовують керамогранітною плиткою. Багато збереглося ще залитих із цементного розчину пам’ятників, а на давніх похованнях – і звичайних металевих хрестів. Десь-не десь можна натрапити на родинні склепи.
“Мода на гробівці завжди була своя. На Родниківському цвинтарі я віднайшов уже шість надгробків роботи відомого станіславського скульптора початку ХХ століття Мар’яна Антоняка, – розповідає Володимир Бурденюк. – Навчився бачити його руку в кам’яній меморіальній пластиці навіть через хащі. Спочатку помітив тільки два хрести з неймовірними Ісусом і Марією зі сльозою: один польський, а другий український надгробок. Вражаючі плоскорізьби облич Ісуса та Марії, об’ємні плоскорізьби фігури Ісуса, троянди й сонце. Фігура Діви Марії, а яке обличчя: від нього тягне теплом… Івано-Франківськ практично втратив свого Антоняка, позаяк цвинтар позаду готелю, теперішній Меморіальний сквер, у 1980 році бульдозером зрівняли із землею. Є ще фігури його роботи – на кам’яниці біля теперішнього ЦНАПу. А в Городенці на цвинтарі його меморіальна кам’яна скульптура збереглася! Цінуймо те, що маємо!”.
Українські надгробки роботи Антоняка
Володимир наголошує, що Мар’ян Антоняк – один із найвидатніших скульпторів Станіславова (теперішнього Франківська) у міжвоєнний період, що пройшов мистецьку школу в Бохні та Кракові. Цікаво, що для поляків свої роботи підписував польською, а для українців – українською “М. Антоняк. Станіславів”.
“Ще два надгробки – теж, імовірно, його праця, оскільки видно характерні риси, але, на жаль, не знайшов підпису на пам’ятниках. Три українських: Совики, Станецькі, Кобилянські, а інші польські”, – додає краєзнавець.
Потрібна каталогізація кладовищ
Чи не кожен згадає історію, коли приходить на цвинтар, а могили рідних одразу знайти не може. Чи то позаростали, чи й десь інші надгробки з’явилися.
Родниківський цвинтар – то взагалі суцільний лабіринт. Там немає рядів як таких, поховання подекуди розміщені хаотично. Тож добратися до потрібної могили – ще той квест.
“Не кожен ходитиме рядами чи хащами шукати ті гробівці, – зазначає з цього приводу Володимир Бурденюк. – Треба робити так, як деякі громади в нас запровадили, а за кордоном всі так роблять: каталогізацію могил, сайт із картою. Щоб було зрозуміло, де які поховання, щоб за прізвищем можна було їх віднайти. Але це дуже клопітка справа. По-перше, неможливо під час війни, бо аерозйомка та польоти дронів заборонені. А другий момент – то наші люди: валять старі хрести, пересувають поховання. Знимкуєш одне, а через деякий час того хреста немає”.
Шанобливе ставлення до цвинтарів панувало в українському народі відвіку. Однак совіти прагнули сплюндрувати історичну пам’ять.
Зрештою, і тепер можна побачити зневажливе ставлення до старих надгробків. Скільки їх заростає бур’янами, скільки хрестів на румовищу попри цвинтарний мур…
Оригінальний хрест із костелу на Родниківському цвинтарі, прострілений комуністичними кулями.
Фотографуй та досліджуй, поки ще є
Власне, власними доробками Володимир Бурденюк ділиться не тільки на своїй сторінці в соціальній мережі, а й на наукових конференціях.
Зокрема нещодавно – про некрополістичні дослідження Данила Щербаківського на покутсько-буковинському пограниччі щодо хреста в селі Серафинці, про найдавніший зі збережених і датованих хрестів у Городенці 1721 року та неймовірні надмогильні плити зі восьмикінечними хрестами з необробленого червоного подністрянського пісковику.
“Потрібно фіксувати, робити проміри та дослідження збережених надгробків вже зараз, – наголошує Володимир Бурденюк. – Крім людської байдужості, відвертого нищення задля пошуку місця для нових поховань, маємо ще й суто антропогенний чинник. За моїми спостереженнями за останні 30 років буквально сипляться як самі кам’яні хрести, а й таблиці з епітафіями. Втратимо не тільки інформацію генеалогічну та історичну, а й значний культурний пласт в частині мистецтва кам’яної плоскорізьби, народної апостропеїчної символіки. Щодо їх збереження “рецепт” здається досить простим, головне – бажання: церква підтримує в належному стані могили священників та їх дружин, а місцева влада – могили урядників, видатних осіб, пам’ятні меморіальні могили. Мешканці також можуть долучитися, прибравши полишену могилу поруч. Із власної практики скажу, що це не так уже й важко, просто достатньо раз розчистити, а потім два-три рази на рік прибрати. Тим паче, що на багатьох цвинтарях є люди, готові за певні кошти покосити траву при потребі.”.
Людмила Стражник. Фото надані Володимиром Бурденюком
Читайте нас у тг
