Як повернутися до життя після перенесених травм? Як знайти своє місце в соціумі, який ще пам’ятає тебе успішним, здоровим і красивим, а ти – вже зі значно обмеженими можливостями? Як навчитися не тільки давати раду в побуті, а й відкрити в собі нові таланти та обрії?
Корисна справа для додаткового заробітку
Героєм нашої розповіді є ексчемпіон Європи зі стрільби з лука, претендент до параолімпійської збірної 2000 року 65-річний Володимир Хоменко. Мешканець села Балучин Буського району на Львівщині має інвалідність І групи. Попри те досконало володіє комп’ютером, озвучує казки і складає кросворди.
“Коли я вимушено відійшов від великого спорту, дуже страждав через утрату кола спілкування. Та й засобів для достойного життя не вистачало, – розповідає Володимир. – На щастя, доля звела мене зі співчутливими людьми. Одні запропонували долучатися до соціальних мереж і так розширити свої інтереси. Інші допомогли з новим комп’ютером. На той час я разом з дружиною вже складав кросворди. Озвучувати казки запропонувала Лариса Дунець (Дворак). Ми разом тренувалися в одній команді. Жінка навчалася тоді у Львівському медуніверситеті. То був 2000-й рік: надзвичайно важкий для мене, коли я пролетів із поїздкою на XXVII Літні Олімпійські ігри. А перед тим були відбіркові змагання. Тож потратив багато сил і якраз відновлювався у госпіталі разом із дружиною Любою”.
Лариса перевелася на навчання до свого чоловіка у Польщу. Переїхала з ним до Англії, де працює анестезіологом. Подружжя виховує двох синів. А під час приїзду до Хоменків у 2017 році запропонувала їм озвучувати казки. Для Володимира та Люби це стало неабияким підробітком.
Володимир очолював Буську районну організацію інвалідів і працював кочегаром у котельні. Вдома плів сітки для огорож, був модератором фотографій на сайті знайомств.
“При подачі заявки на телефон приходить запит для підтвердження особи, – розповів Володимир. – Клієнт має зробити й надіслати модератору знімок із жестом: скажімо, своє обличчя з розкритою долонею. Це робиться для того, щоб якісь зловмисники не використали чужої фотографії або ж не скористалися фотошопом. Якщо модератор не має підозр у шахрайстві – натискає “пропустити”. Якщо ні – особа проходить повторну верифікацію”.
Робота важка: не всі би витримали “за копійки” сидіти за комп’ютером, але в його стані особливого вибору немає, отож радий і цьому. Навіть перейшов на нічний режим праці, за який платять трошки більше.
На той час Володимир ще ходив самостійно, а от Люба пересувалася на інвалідному візку. Внаслідок захворювання не могла підняти руки вгору чи витягнути вперед. Тож для роботи за комп’ютером натискала клавіші олівцем.
“Лариса розповіла, що в них є недільна школа при церкві, й українці проводять заняття для дітей, щоб ті не забували рідну мову, – каже Володимир. – Запропонувала нам казочки записувати і кросворди. Надсилала щомісяця певну оплату: за 8 казочок і 8 кросвордів. Коли в 2020-му Люби не стало, я хотів припинити роботу. Але єдине, що не додаю тепер музичного супроводу до аудіоказок. Навіть пісень не можу слухати. Телевізор поховав разом із дружиною”.
Озвучення – непростий процес. На якійсь хвилині помилишся – треба заново записувати. З інтонацією проблем не виникало. Чиста літературна мова як для уродженця Херсонщини так само вдається “на відмінно”. В цій справі допомагала вчителька Глинянської школи Галина Гушак-Міколяш. Тож Хоменки ніколи не підводили замовників. На жаль, зараз і цієї роботи немає. І Володимир активно шукає реалізації свого потенціалу.
“Десь би, приміром, в українській діаспорі зацікавилися, – мовить. – Може, навіть в Австралії. Мрію зібрати кошти на власне помешкання. Будинок, де зараз живу, записаний на мені, хоч Любина родина впиралася. А вона наполягла: “Володимир тут нікого не має, а я зірвала його з рідних місць”. Є ще разом зі мною 90-річна теща. То непросто в стані, коли практично не можу ходити. А до пансіонату для інвалідів чи престарілих так не хочеться…”.
Попри фізичний стан Володимир аудіоозвучення та кросворди не закинув. Вони дитячого напрямку: до школи можуть зичити. За вісім років набралася велика база, і всі записи збережені. То ще й згадка про Любу. Серед казок – і три авторські, які ніде не були надруковані. Якби хто погодився допомогти інваліду заробити, то може переслати матеріали за невелику оплату.
Давні травми фізичні й душевні
Володимир Хоменко родом із Херсонщини: селище Каланчак за 30 км до кордону з Кримом (нині, на жаль, окуповане). Із багатодітної сім’ї. Мама померла, а в батька загалом шестеро дітей. Хто як міг, так і ріс: кожен поокремки.
“Я жив у гуртожитку, влаштувався на бавовняно-паперовий комбінат слюсарем: виготовляв гачки для прядильниць, якими чистили ткацькі верстати. Мав інвалідність. У 1978 році в Олешках познайомився з майбутньою дружиною Любою. Дівчина по закінченні Самбірського швейного училища для інвалідів вибрала сюди розподіл. Альтернативою був Брянськ. Вона вже тоді поганенько ходила, характерною качиною ходою. Офіційний діагноз – прогресуюча м’язова дистрофія. Ніби спадкове захворювання, але є інша версія, яка вилізла після її смерті”, – розповідає Володимир.
Коли Люба повернулася додому, протягом чотирьох років молоді люди не бачилися, але переписувалися. У 1983 році Володимир забрав дівчину до себе в Каланчак до батькової хати, найняв сусідку, щоб занести її до приміщення. Подали заяву в ЗАГС. Мали тоді по 24 роки.
Володимир молив Бога, щоб Люба вийшла заміж за нього. А вона казала, що тільки за згоди його батька. Тож не обійшлося без легенького обману: той навідріз відмовився, бо Люба вже не ходила, але ще могла стояти. Уперся: нащо каліка здалася. Почав клясти.
“Хтось і про мене може судити, що кривий чи горбатий, – відповів Володимир. – Я навіть став перед ним на коліна. Навіть його третя дружина не переконала. Я ж уперся: якщо не він, то якась дитина на вулиці зараз мені під диктовку напише. Нарешті погодився, і я відправив лист. Але саме тоді зліг з температурою. Як оклигав і поїхав до Люби, а то щойно поштарка лист принесла. Люба читає, а я думаю: кожну ту букву виплакав… Десь пізніше вона здогадалася, що я знав зміст листа. “Я її не рухав, поки офіційно не одружилися, щоб зберегти романтику, – наголошує співрозмовник. – Було невеличке весілля. Люба не хотіла білої сукні і вельона. Мовляв, інвалід. На що я спитав, чи вона ще планує виходити заміж? Опісля ж дуже раділа, що я наполіг”.
Коли Люба померла, її мама призналася, що вони Володимиру збрехали про діагноз. Мовляв, то була дитяча травма: вона упала на вулиці з немовлям, і те випало з рук… Дочка погано ходила, але до 13-и років відвідувала школу. Мала вивих попереку, як виявилося. Очевидно, медикам легше було списати на дистрофію, ніж лікувати.
“У мене хребет травмований назовні, а в Люби був досередини, – каже Володимир. – Я у дворічному віці через падіння з табуретки мав важку травму хребта. В молодості не відчував, займався спортом, водив автомобіль. А з часом травма щораз сильніше нагадувала про себе. Хвороба прогресувала і призвела до паралічу ніг. Зрештою довелося призвичаїтися до інвалідного візка”.
Дві обділені долі підперли одна одну
Після одруження Володимир трудився на двох роботах, щоб утримувати молоду дружину. Хоч і Люба не байдикувала: працювала надомницею. Жили в батьківській хаті. Після суперечок із ним подружжя через 2,5 року перебралося на Львівщину. В Буському районі придбали незавершене будівництво, перевезли туди з Херсонщини свої статки і стали господарювати.
“Батько побачив, що я заробляю, і вимагав ремонтувати ту занедбану хату, – каже Володимир. – А в мене чотири сестри і брат: вони одружувалися-розводилися, туди-сюди переїжджали. Хата вже спорожнілася від тих переїздів. А якщо хтось із них повернеться? Я працював сторожем і кочегаром, сітки вдома з дроту в’язав і мав пенсію. Був закон: якщо заробіток перевищує 120 крб, пенсію знімали. Мене викликали до відділу соцзабезу і показали анонімку-скаргу. Могли перевірку чинити і забрати виплати. Очевидно, сусіди накапали. Отож через ці причини вирішили переїхати”.
Уже на Львівщині під час проходження планової госпіталізації у 1987 році на підтвердження інвалідності Володимир познайомився з головою Буської РДА Степаном Добросинцем і попросив про роботу. Так став у побуткомбінаті сітки на огорожі в’язати. А в 1991-му власний станок придбав. Водночас щосезону працював у котельні. Кошти вкладали в незавершене будівництво.
“Аж не віриться, що я такі важкі роботи робив. Бетон мішав, мальту для штукатурки з тещею носив, – скрушно мовить. – І зараз прикро, що на ту тяжко збудовану хату зазіхають… У Люби рідних братів-сестер немає, лише двоюрідні. От і мрію назбирати грошей на будинок: невеликий, але зі зручностями”.
Спортивні злети і падіння
У 1998 році Хоменко познайомивсяу у Львівському госпіталі з тенісистом у параспорті Любомиром Скобликом, який запропонував Володимиру зайнятися стрільбою з лука. Той захопився ідеєю: згадав дитячі мрії та фільми про Робін Гуда. 25 лютого вперше вийшов на тренування, через рік став чемпіоном України, а в 2000-му – чемпіоном Бельгії. Увійшов до національної параолімпійської збірної, але тренер бортанув його на Олімпіаду в Сіднеї. Натомість лютий 2001-го приніс чемпіонство Європи.
Хоменко тоді був на піку слави. У 2003 році Федерація футболу України вручила йому за спортивні досягнення і звання чемпіона Європи нову машину “Славута”. Сталося це у Львові під час відбіркового матчу Україна – Грузія.
“У 2007 році спорт залишив, бо просто дістав мене тренер несправедливістю, – ділиться спогадами Володимир. – У 2006-му я мав операцію на вухо у Києві, і в мене різко пішли вниз результати, бо вирізали вестибулярний апарат. Коли цілюся в мішень через приціл, бачу, як щит хитається: координація рухів порушена. Тренер сказав, щоб я до осені відновився. Мовляв, якщо на чемпіонаті світу в Кореї займу 3 місце серед учасників нашої команди, то матиму наступного року матеріальне забезпечення. Я почав працювати над собою, навесні став третім на чемпіонаті України, опісля ще кілька контрольних – не нижче призового, і в Кореї так само – третє місце серед товаришів по команді. А тренер дав зарплату тій людині, яка після мене була за результатами. Отоді я остаточно порвав зі спортом”.
Не раз хотів поставити крапку в житті
Саме на той час випали й удари долі. Коли ще Володимир отримував тренувальні і передолімпійські гроші, наполіг на госпіталізації Люби. Просив, щоб їй зробити знімок хребта. Відмовилася. І то було підозріло: наче від нього щось скривала.
“При правильному діагнозі та бажанні лікуватися все б інакше склалося. А в мене ж також була операція на поперек. На фіксацію не пішов, хоч застерігали, що можуть відмовити ноги. Кілька разів на ніч вставати, піднімати Любу, вдень носити на двір, з двору, купати – то було важко. Відчував, що падаю з сил. Але стосунки добрі були, – додає Володимир. – Просив Бога, щоб дав сили витримати, не зірватися і тягнути непосильний хрест. Щоб я її не лишив… Бо картав би себе. Знаю свій характер: займався б самобичуванням. Отак життя минуло. Якби хоч Господь милував за це… А так… Здоров’я втратив. По дві доби не можу спати, настільки мене ломить спазм. Ноги заплітає, хребет болить. Іноді просто дурію. Рятує, як із великим букетом троянд навідуюся до Люби на могилу”.
Готовий поділитися досвідом
“Коли я був на злеті, в ореолі слави, хоч ніколи не хворів на зіркову хворобу, влада прагнула крутитися біля мене, знимкуватися, автографи просити. А за останні п’ять років – тиша. На похорон Люби з адміністрації ніхто не прийшов, – сумно каже Володимир. – Раніше на свята привозили продуктові набори, а тепер нами в селі ніхто не опікується, хоч тещі 90 років, і я на 1 групі інвалідності. От треба в гаражі залити підлогу, бо машина в старий не влазить. А коляскою важко керувати по шутрі й болоті. Всюди відшивають: мовляв, війна, інші запити є”.
Тобто за дбайливого підходу місцевої влади такі люди як Хоменко можуть бути корисними для громади. А байдужість тисне психологічно. Володимир каже, що давно вкоротив би собі віку, щоб не мучитися.
“Не можу передати, скільки разів я хотів поставити крапку у своєму житті, але зупиняє фраза, як відлуння в горах, оті Любині слова: “Володю, не роби цього”. Бо колись казав, що вкорочу собі віку, як вона мене залишить. “Не роби цього, бо тоді ніколи з тобою не зустрінемося”. Я казав, що мене в потойбіччі хіба що пекло чекає… За якісь помилки, гріхи. “Ти пекла не будеш мати, бо ти в пеклі жив”, – така її відповідь була”, – мовить Володимир.
На сайті Буської міської ради є розділ “Історію краю творять його люди”. Поруч із багатьма відомими та знаменитими людьми краю вписаний тут і Почесний громадянин Володимир Хоменко: на знімку зі своєю Любою.
У цій когорті – Василь Кук, Головний командир УПА, генеральний секретар Української Головної Визвольної Ради, Провідник ОУН в Україні. Так само відомий екзорцист о. Василь Вороновський, єпископ Самбірсько-Дрогобицький Юліан Вороновський, удостоєний звання Doctor Honoris Causa. А ще Борис Возницький, багаторічний директор Львівської галереї мистецтв, академік Української академії мистецтв, Герой України та лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, президент Українського національного комітету Міжнародної ради музеїв, доктор Honoris Causa. Серед спортсменів – Антон Дацко, фехтувальник на візках, майстер спорту міжнародного класу, багаторазовий призер і переможець Чемпіонатів і Кубків України, Європи та Світу в особистих і командних змаганнях, срібний призер Літніх Паралімпійських ігор 2012 року, чемпіон Літніх – 2016-го. Є в цьому поважному списку й відомий співак, заслужений артист Ігор Богдан, та народний артист Іван Гаврилюк, кіноактор і режисер, народний депутат 4-го скликання.
“Володимир Хоменко – майстер спорту міжнародного класу, бронзовий призер відкритого чемпіонату Франції у командній першості, переможець відкритого чемпіонату Бельгії, чемпіон Європи в особистій першості, срібний призер в командній першості чемпіонату Європи серед неповносправних у стрільбі з лука, – читаємо в книзі. – Терпеливість, цілеспрямованість, доброта і любов допомогли йому створити міцну сім’ю та досягти великих спортивних успіхів. У своєму житті ставить за мету залишатися людиною честі і совісті”.
Постать Володимира Хоменка внесена до книжки “Видатні люди Львівщини.
“Оце все, що залишилося, – коментує Володимир. – Бо в міській асоціації інвалідів усе зачистили, і жодної згадки про нас як активних учасників спільноти немає. І це після того, як ми фактично відновили роботу клубу в 2001 році. І печатку зробили, статут, меблі, стенди. А зараз – ні наших знімків, ні інформації: наче ми там непричетні були. Ото боляче…”.
Володимир, як ще ходив, у Буську працював тренером з легкої атлетики. А тепер каже, що місцева влада не дуже зацікавлена. Хоч потенціал колишнього спортсмена можна використати.
Хоменко готовий ділитися своїм досвідом з ветеранами війни, які мають інвалідність. Його львівський колега по команді набрав ветеранів без кінцівок і тренує їх, хоч сам на візочку. Адже найбільша мотивація для колишніх бійців – бачити приклад тих, хто не здається, попри все пережите шукає себе в інших ролях і досягає успіху.
Людмила Стражник. Фото надані Володимиром Хоменком.
Читайте нас у тг
