Уявляєте стан дітей, коли вони чи не щороку навчаються на різних мовах та при різних політичних системах? Зі своїми устроями, реформами, інноваціями? Саме така доля випала на нинішнє покоління школярів, які змушені тікати від війни до інших країн. Ще гірше тим, хто опинився в окупації…
Утім, таке наш народ переживав таке не раз… Молоде покоління мешканців Західної України в період між І та ІІ Світовими війнами мало не менше стресів. Як відомо, після розпаду Австро-Угорської імперії у 1918 році у Східній Галичині була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Навчання у школах запровадили русинською (українською) мовою. Однак уже через рік, внаслідок польсько-української війни, Польща окупувала Галичину. Регіон перейменували на Східну Малопольщу. Навчання у школах запровадили польською мовою, однак українську як предмет викладали.
Про утиски української мови можна простежити за табелями уродженки Городенки Регіни-Мирослави Пилипчук. У її шкільних табелях за два півріччя 1938-39 навчального року всі записи – польською мовою. Руська мова – лише як предмет. До честі здібної учениці – всі оцінки в неї – bardzo dobrze, тобто знання оцінені на “відмінно”.
У вересні 1939 року Східну Галичину окупувала Червона армія, а вже з 1 листопада регіон анексували до СРСР. Діти вповні відчули утиски нової влади, адже цілі родини зазнали переслідувань. Неугодних вивозили до Сибіру, кидали до тюрем і вбивали. У школах запровадили вивчення російської мови. Бувало, якогось дня в класі недорахувалися учня чи учениці. То їх забирали разом з дорослими, вивозили… Малі діти ще не розуміли слова “репресії”, та й батьки боялися щось розповідати. За непокору – жорстокі покарання.
Так минули два навчальні роки. В табелях уже значилося: Мирослава Пилипчук, із додаванням на російський лад – по-батькові. Оцінки – знову лише відмінні. Інформація на листку про успішність з одного боку – українською, з другого – мовою окупантів.
А далі – нова окупація, німецька. Щоправда, 30 червня 1941 року у Львові Українськими Національними Зборами проголошено Акт відновлення Української Держави. А вже з 1 серпня 1941-го Східну Галичину приєднали до Генеральної губернії (Дистрикт Галичина).
Отож новий навчальний рік – в умовах німецької окупації. Часи страшні настали… Найбільше переслідували євреїв, які доти мирно співіснували в Городенці, поряд із поляками та українцями.
“Через город від нас, ближче до центральної вулиці, мешкали євреї, – розповідала нині вже покійна пані Мирослава. – Вони мали свою крамничку, а вдома випікали хліб. Тож користувалися повагою у місцевих жителів. Між сусідськими дітьми – українцями, поляками та жидами – панувала дружба. І як було боляче бачити, як спочатку просто посеред дороги розстріляли главу сімейства з характерною пов’язкою на рукаві, а відтак кудись вивезли й сім’ю”.
У хаті Пилипчуків тим часом жив німецький офіцер. Якось Левко, молодший брат Мирослави, витяг у нього пістолет. Хлопці є хлопці: все то собі пригод шукають… “Фріц”, як тоді називали окупантів, виявив пропажу та її винуватця вичислив. Але не сварив малого, натомість учив його стріляти неподалік на пливальні.
Шкільний табель Мирослави Пилипчук за 1941/1942 навчальний рік – німецькою та українською мовами. Всі оцінки – знову відмінні (sehr gut). Найвищий бал – і за вивчення української мови, натомість німецької – добре (gut). Зате в наступному 1942/1943 навчальному році – тільки відмінні оцінки.
“На основі цього свідоцтва учениця переходить до шостої кляси”, – датований 30 червням 1943-го запис-підсумок.
На жаль, не збереглися табелі Мирослави Пилипчук за наступні три роки. Воно й не дивно: війна… У 1944 році Червона Армія витіснила фашистів і відновила радянську окупацію у Східній Галичині. Тоді ж західну частину Східної Галичини передали Польщі. Відбулося й велике переселення народів: поляків з української частини вимушено переселили до ПНР, а українців з польської – до УРСР. Як поляків, так і українців переслідували за спротив новій владі. То були страшні часи, які косою смерті торкнулися й родини Пилипчуків. По батьковій лінії Мирослави багато родичів виїхали до Польщі.
Усі ці репресії торкнулися й шкільного життя. У старших класах були діти різного віку, а зокрема так звані переростки – юнаки, яких примусово мобілізували до радянської армії, а після війни повернули до школи.
“Деякі такі старші однокласники займалися підпільною роботою, – пригадувала п. Мирослава. – Комусь вдалося то зробити непоміченим, а хтось із юнаків загримів за зв’язки з УПА до сибірів. І якогось чергового ранку ми недорахувалися у класі ще одного хлопця…”.
У таких складних умовах Мирослава Пилипчук і закінчила школу. Таємним спротивом проти нової влади були оцінки “добре” з таких політизованих предметів: російська мова, історія СРСР, загальна історія, Конституція СРСР і УРСР. Десь закотилася в романтичної юнки “четвірка” з фізики та астрономії. Натомість усі інші предмети в Атестаті зрілості – на “відмінно”. До слова, цей документ був і мовою нових окупантів, але подавати його в нинішніх умовах російської агресії геть не хочеться.
Людмила Стражник. Фото з документів надані родиною Мирослави Пилипчук.
Оперативні новини у TELEGRAM
