Ми стаємо цікавими тільки тоді, коли змінюємося. І наша країна демонструє світові неймовірний досвід стійкості та подолання викликів війни.
Такий меседж червоною лінією проходив у розмові засновниці ПІК Оксани Камінської та журналістів інтернет-видання з Романом Яцишиним, ректором Івано-Франківського національного медичного університету.
Пане ректоре, коли торік ми говорили про університет, Ви наголошували на перспективах його розвитку саме в проєктній діяльності. Тож як показує час? Які проєкти вдалося виграти?
Я людина слова і звик відповідати за свої слова. Під час нашого першого інтерв’ю десь апріорі забіг наперед і запевнив, що виграємо проєкти. Для перемоги кожної справи мають бути бажання, колектив, команда. Однак ризикував.
І якщо вдалося по одному з проєктів, який я анонсував тоді (йдеться про міжнародний проєкт “Транскордонне співробітництво між Мішкольцем та Івано-Франківськом щодо мультидисциплінарних тренінгів” (UA-HU-TRAINING), що реалізується в межах програми Interreg VI-A NEXT Hungary-Slovakia-Romania-Ukraine), то тепер маємо ще два, які вже практично на ходу.
В серпні почуєте про них. Це на науковій платформі Horizon стосовно онкології, а також щодо діджитального навчання наших студентів і викладачів.
Нині не можна задовольнитися досягнутим рівнем, бо проєкти – це наша життєдіяльність, і кожен заклад вищої освіти має думати про це. Розуміємо, що в час війни складно фінансувати якісь новації. Однак тут більше про шанс висловити свою думку, бачення, свої можливості, показати світові, що ми самодостатні і повинні бути членом світового співтовариства, зокрема наукового.
Бо Україна не повинна бути юзером і прохачем, а донором ідей. На жаль, маємо негативний досвід війни. І якщо з самого початку ми просили допомогу для нашого захисту, то тепер отримали потужний досвід лікування, реабілітації стосовно ВПО, наших захисників. Маю на увазі ментальне здоров’я. І цим досвідом ми так само маємо ділитися. Бо він може комусь стати в нагоді в тих країнах які зараз про це й не думають.
Ми стаємо стійкішими, і наш досвід нас робить мужніми. Основне завдання українців – не тільки вижити, а стати потужними у своїх ідеях, мріях і в життєдіяльності в післявоєнний час. Адже ж ми переконані в перемозі: час настане. А далі маємо працювати задля того, що відстоюють наші захисники: щоб Україна, яка є символом стійкості і свободи, стала сильнішою.
Романе Івановичу! Розпочинається вступна кампанія. Очевидно, що створення Симуляційного центру та реалізація інших проєктів – це стимул для абітурієнтів бачити у майбутньому виші не тільки можливість опанувати фах, а й потенціал для розвитку. Виші змагаються за студентів. Та й виклик сьогодення – виїзд випускників шкіл за кордон. Тож розкажіть про вступну кампанію у призмі проектної діяльності.
Цьогорічну вступну кампанію ми розпочали фактично із закінчення попередньої. Важливо зацікавити абітурієнта стати лікарем не лише, так би мовити, інстаграмним білим халатом. Бо медицина стала занадто складною наукою, з викликами стосовно зарплати, робочих місць, медичної реформи. Ми чітко розуміємо, що як надавачі освітніх послуг повинні мотивувати молоду людину цікавим контентом. І середовищем, у якому студент має виховуватися. Мотивувати вчитися цифровим технологіям, через які можна швидше отримати знання.
Понад те дуже тішить, що студентам подобається здобувати практичні навички в реальних умовах. Раніше ми водили їх до пацієнтів, чим створювали певні виклики для обидвох сторін.
Тепер же в Симуляційному центрі студенти засвоюватимуть практичні навички і вчитимуться працювати в команді. Бо ефективність лікування залежить від спільної роботи різних фахівців – від медсестри до реабілітолога, парамедика.
Розробляємо сценарні плани, які максимально наблизять навчальну ситуацію до реальної – чи то на вулиці, чи деінде. Адже коли стається біда, є не тільки людина, яка може надати допомогу, а й супутні. Хтось кричить, хтось панікує, хтось хапає за руки, викликає поліцію. Хтось просто шкодить, а хтось із фотоапаратом знімає це все. Це тригери, які можуть затримати надання допомоги. Ми ж маємо навчити опанувати ситуацію.
Поясніть для далеких від медицини людей, як же виглядатиме Симуляційний центр?
Симуляційний центр – це не симулятори-манекени чи фантоми, які ледь не самі ходять. Симуляційна медицина передбачає не тільки насичення інструментом, а насамперед ідеями. Ми долучаємося до європейських співтовариств, які займаються цією тематикою. Тішуся, що наш університет так само бере участь у тематичних конгресах, цьогоріч маємо два виступи.
Принцип симуляції полягає в моделюванні наближеної до реалій ситуації. Група студентів розподіляє між собою ролі: головного лікаря або медсестри, хірурга, парамедика – залежно від сценарію. Кожен має свій план. Ця група заходить до Симуляційного центру, де є фантом чи манекен, а іноді стандартизований пацієнт (ми вчимо студентів інколи бути пацієнтом, інколи родичем пацієнта, журналістом, який бігає з фотоапаратом). І ці студенти не знають, що їх чекатиме за сценарним планом. Ведеться відеоспостереження: у сусідній кімнаті за цим дійством дивиться інша група студентів.
Далі починається так званий дебрифінг, коли студенти розглядають із викладачами процес надання допомоги, розбирають помилки і неточності, але з позиції пошуку правильних дій.
Так само працюємо з викладачами щодо симуляційного навчання, реалізуємо відповідний україно-швейцарський проект. Після таких міжнародних тренінгів навіть наша професура приїжджає іншою. Міняємо підхід до освіти і прагнемо, щоб якнайбільше викладачів саме так діяли. Інколи треба вийти з зони власного комфорту і зрозуміти, що ми стаємо цікавими тільки тоді, коли змінюємося.
Такі ж симуляційні навчання робитимемо на вулицях, не лякаючи, звичайно ж, перехожих. У дворику університету поставимо автівку після ДТП, щоб студенти вчилися деблокувати постраждалих максимально безпечно для самих потерпілих і для лікаря.
Підготуємо й підвальне приміщення, де імітуватимемо ситуацію після ракетного обстрілу та руйнувань. Бо розуміємо, в який час живемо: завали можуть стати в будь-якій ситуації.
Нарешті в Яремчі маємо свою базу, де буквально місяць тому проходив чемпіонат України з парамедицини. І я отримав неймовірне задоволення як керівник – наскільки наближеними до реальних ситуацій сформувалися різні кейси для учасників. Наші студенти були в якості постраждалих і побачили рятувальні операції ніби наживо. Вони стали так само агентами змін.
Таке максимальне наближення навчання до реалій медицини притягує молодь. Це і є відповідь на Ваше запитання, яким чином залучити студентів до університету і випустити сильних людей, які не тільки надаватимуть за стандартом медичні послуги, а й допомагатимуть виживати в цьому світі.
Романе Івановичу, яка роль партнерів у цих проектах? Бо пам’ятаю, Ви говорили про міжнародну співпрацю як важливий напрям діяльності.
Завжди, як заходить мова про проєкти, то запитують, кому вони вигідні. Насправді це вигідно обидвом сторонам: надавачам фінансової допомоги та користувачам. Разом зі своїми партнерами з Угорщини, так само користувачами допомоги, маємо створити цікавий контент. Через транскордонні дзеркальні проєкти шукаємо надалі точки дотику зі Словаччиною, Угорщиною, Польщею, Румунією. Водночас беремо участь у проєкті з навчання громад домедичної допомоги. Це дуже потрібна ідея для багатьох країн. Хтось скаже, що в Угорщині немає війни. Але йде мова про безпеку життєдіяльності. Так само Симуляційний центр потрібний не тільки студентів. Маємо домовленості щодо практикування працівників ДСНС. Залучатимемо громадські організації і великі підприємства: кожен має вміти правильно надати домедичну допомогу до прибуття рятувальних служб.
Пане ректоре, проект зі створення Симуляційного центру дороговартісний, загалом 350 тисяч євро. Звісно, що 90% фінансує Євросоюз. Однак і 10% від університету в перерахунку на гривні – так само немала сума. Як вдалося знайти такі кошти?
Правило кожного проекту – це співучасть. Що вагоміша частка, то більша зацікавленість. Ми не будуємо з нуля, а ремонтуємо під Симуляційний центр один із наших корпусів. Залучаємо донорські і власні кошти. І тих 10% – не аж така велика сума, але це та частинка, яка робить нас зрозумілими для наших партнерів. Підкреслюю: Україна не може бути тільки юзером-користувачем, а бути цікавою для світу.
Які Ваші найближчі плани на університет?
Найбільше притягуючим моментом для студента має бути контент навчання. Але прагнемо бути й просвітнім хабом. Дуже хочу, щоб наші ідеї були імплементовані в громади.
Актуальним залишається питання реабілітації військових, хоч вона в області на доволі хорошому рівні, з гарно оформленими клініками, які надають максимум послуг. На які вже зараз дивляться з-за кордону як на об’єкт досвіду.
Ми входимо в момент, коли повинні підсилювати ментальне здоров’я. Це не про психічні захворювання, чого люди зазвичай бояться. А це роль психолога, психотерапевта в подоланні посттравматичного синдрому. Однак психолог не повинен діяти на свій розсуд, а мати над собою контроль завдяки системі супервізорства. Наш професор Михайло Пустовойт бере участь у розробці національних стандартів із супервізії в ментальному здоров’ї.
До речі, результатом моєї поїздки до Японії стала розробка спільного проєкту-системи для навчання медсестер і лікарів ментальному здоров’ю, зокрема в програмі проти вигорання в медицині. Залучаємо для цього партнерів з провінції Хіопа.
Ще один проєкт – з австрійською стороною, щодо лікування посттравматичного синдрому, і це не про травми фізичні, а психічні. Розуміємо, що багато людей переживає втрати в родинах. Є й інші виклики війни.
З німецькими партнерами розробляємо систему підготовки спеціалістів у дитячій психіатрії. Ця галузь у нас була трошки упущена. Нещодавно провели велику конференцію з німецькими партнерами з навчання наших спеціалістів. Адже важливо не тільки оснастити кабінети апаратурою, а й підготувати персонал.
Усі спойлери відкривати не буду: нехай залишається інтрига.
Тішить те, що інтерес до медицини не впав. Прагнемо посилити його такими-от інноваціями. Ще одна наша сильна сторона – професорсько-викладацький потенціал. Користуючись нагодою хочу подякувати нашим захисникам і волонтерам. І людям, які під час війни залишилися в Україні, навчилися і створили новий контент для сучасної української медицини, освіти та України. І в безпечних областях маємо готувати зміну, щоб можна було спиратися на сильних людей. Це наше майбутнє.
Оксана Камінська, Людмила Стражник. Фото Івана Денисюка
Читайте також:
- Партнерство без кордонів: ІФНМУ створює міжнародний симуляційний центр (ВІДЕО)
- Чому школярі обирають медицину — думки з Дня відкритих дверей в ІФНМУ (ВІДЕО)
- “Медиків в Україні треба берегти”, – ректор ІФНМУ Роман Яцишин (ВІДЕО)
- “Так як було, вже не буде”: заявив ректор ІФНМУ, окресливши власні “правила гри” (ВІДЕО)
- “Говоримо про розвиток університету”: ректор ІФНМУ про комунікацію із міністром охорони здоров’я
- Тепер я став спокійніший: як ректор ІФНМУ Роман Яцишин розслабляється після стресу
- Ректор Роман Яцишин розповів про нові джерела фінансування для ІФНМУ (ВІДЕО)
