Гуцули — вони такі: всюдисущі, талановиті, підприємливі. А якщо це ще й представник знатного роду Корпанюків, то це ще й свідчення неабиякого таланту.
Петро Корпанюк — зі славного гуцульського роду. Щоправда, лише наполовину гуцул — по батьковій лінії. Його предки походять із села Яворів на Косівщині — з родини, тісно пов’язаної з іменами Шкрібляків і Корпанюків, відомих на весь світ різьбярів і майстрів.
“Юрій і Семен, рідні брати мого діда Петра, займалися різьбою, — розповідає пан Петро. — А дідусь мав кузню і робив їм різці, тобто долота. До речі, доцент кафедри декоративно-прикладного мистецтва ПНУ Василь Корпанюк — онук Семена. Є ще один Петро Корпанюк — різьбяр із Косова. А мій дід Петро був наймолодшим і, на жаль, найраніше помер. Я його не пам’ятаю — навіть фотографії не збереглося. Моя мама, Чешик Парасковія, прожила в Яворові понад 50 років, але просила поховати її в рідному селі Стецева, що на Покутті”.
Професійної мистецької освіти Петро Дмитрович Корпанюк не має, попри належність до знаного мистецького роду. Проте все свідоме життя присвятив творчості. Інженер-програміст за фахом — випускник факультету автоматики Львівської політехніки — він поставив собі за мету популяризувати українську культуру, зокрема поштово-листівкову спадщину.
Знакові перемоги: з любові до культури — до міжнародного визнання
- Попри проблеми з мовленням, Петро Корпанюк став лауреатом VI Міжнародного конкурсу Шевченківських читань “Свобода слова – 2025”. Його прочитання поеми “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє” журі високо оцінило.
- 2024-й став переможним для Петра Корпанюка: друге видання його альбому “Українська святочна картка” визнане найкращим на Прикарпатті в номінації “Культурна спадщина”. До книги увійшли репродукції поштових листівок періоду 1900–1939 років, а також рідкісні зразки з архівів української діаспори.
- Наш гість — лауреат премії імені Володимира Гнатюка за збереження та охорону нематеріальної культурної спадщини. У його колекції — унікальні предмети гуцульського побуту: різьблені скрині та столи початку XVIII ст. – 1930-х років, понад 600 гуцульських листівок кінця XIX – початку XX ст., а також полотна видатних митців Закарпаття, Гуцульщини та Львівщини — Михайла Варенні, Золтана Кецала, Мирослава Сапатюка, Зеновія Шолтиса та інших.
- У 2022 році філателіст здобув позолочену медаль на тематичній міжнародній виставці CAPEX у Торонто (Канада). Відзначено було альбом “Мій рідний край”, присвячений Гуцульщині та суміжним регіонам у першій половині XX століття.
- Ще дві відзнаки — зокрема премія «Золотий тризуб» (колишня премія Уеслі Капара) — надійшли від канадських українських організацій за найбільшу кількість матеріалів на тему України, опублікованих українською мовою.
- Петро Корпанюк також є членом Союзу українських філателістів і нумізматів за кордоном (UPNS).
“Я жодного дня не працював за здобутим фахом, але все життя пов’язаний із культурою”, — каже Петро Корпанюк. Бо гуцульське коріння перемогло: після закінчення Львівської політехніки він заснував у Львові ТзОВ “Трембіта”, що спеціалізувалося на сувенірах.
У 1998 році переїхав до Києва, де розпочав підприємницьку діяльність з Андріївського узвозу. У 2001 році відкрив власну крамницю. Активно співпрацював із майстрами декоративно-ужиткового мистецтва, поступово став відомим світовим дилером.
“У нульових на торгівлі живописом я заробив великі статки, — відверто каже співрозмовник. — Усі доходи були офіційними, задекларованими. Але всі гроші я вкладав у популяризацію гуцульського і загалом українського мистецтва”.
Попри природні труднощі — до перемог. Таке кредо Петра Корпанюка. Проблеми з мовленням супроводжували хлопця змалку — ще зі шкільних років він мав сильне заїкання, через що важко було говорити. Та це не завадило добре вчитися: контрольну з математики він міг написати за 20 хвилин, а вже в 6-му класі впевнено перемагає всіх вчителів у шахи.
“Отож поїхав вступати до Львівського університету на фізико-математичний факультет, — згадує Петро Дмитрович. — У приймальній комісії сказали, що випускники здебільшого працюють педагогами, а це для мене могло б бути проблемою. Порадили Львівську політехніку: мовляв, сучасний і модний факультет автоматики, де викладають вищу математику на рівні Франкового університету”.
Після першого курсу юнака забрали до армії — на два роки, попри те, що у виші була військова кафедра. Це був час Афганської війни, розв’язаної СРСР. Його не відправили на фронт, але призвали саме через брак військових. У 1988 році Петро поновився на другий курс і врешті закінчив Політехніку в 1992-му.
Свідки історичних процесів
Випадкове захоплення, що переросло у справу життя. Саме так сталося з Корпанюком. Адже колекціонуванням листівок зайнявся спонтанно. Позаяк активно займався живописом, то вивчав мистецтвознавство — не спеціально, а інтуїтивно. Якщо потрапляла нова картина — цікавився автором, його біографією, колом спілкування, навчанням.
“Не мав наміру збирати листівки. Але коли траплялися — брав. Бо вони займають мало місця, а інформації несуть дуже багато”, — пояснює митець.
Здебільшого збирав гуцульські та покутські листівки — адже батько народився між Косовом і Верховиною, а мама — між Снятином і Городенкою.
У 2007 році видав перший альбом-каталог поштових листівок Гуцульщини й Прикарпаття “Мій рідний край”. Тоді ще не було чіткої мети, для чого збирає, — адже більшість колекціонерів звертають увагу переважно на марки та штампи.
“Усі мої листівки пройшли пошту, — акцентує Петро Корпанюк. — До речі, в 1907 році з’явилася нова адресна сітка: на одній половині тильного боку листівки можна було писати вітання, на іншій — адресні дані та клеїти марку”.
Колекціонери знали, що Петро Корпанюк купує гуцульські листівки за найвищу ціну — тож йому привозили навіть із-за кордону. Адже саме там збереглося більше — наші люди надсилали родичам найкращі листівки, а ті за кордоном дбайливо їх зберігали.
“Зберігаю свої листівки під склом — так само, як акварелі. Ще краще — якщо скло матове: не блищить”, — ділиться досвідом колекціонер.
Джерело ідентичності
Війни, загальна розруха, вологість, а подекуди й страх перед владою — усе це призвело до того, що в Галичині збереглося значно менше старих листівок, ніж, скажімо, в Польщі чи Америці. Старі хати розсипалися, папір псувався. А радянська влада взагалі вважала такі речі пережитками минулого — тож люди їх часто просто викидали або боялися зберігати.
“Ніде не бачив, щоб у хаті по всьому периметру під кутом були ікони. Тільки на Гуцульщині, — наголошує митець. — Інтер’єр з іконами під стелею, гуцули в національному одязі, розписаний керамічний посуд на столі — усе це виглядало надзвичайно колоритно. Такі сцени часто ставали сюжетами для листівок”.
На початку ХХ століття митці інтерпретували релігійні теми через гуцульський побут. Брали Вифлеємський сюжет — і “переселяли” його в гуцульську хату: виходила особлива листівка, сповнена національного колориту.
“Наприклад, у 1930-х роках Святослав Гординський — метр світового значення, уродженець Коломиї — створював надзвичайні композиції”, — розповідає мистецтвознавець.
Засновником української святочної листівки в національному стилі вважається Осип Курилас, який навчався в Краківській Академії мистецтв. З ним працювали також Ярослав Пстрак (родом із Гвіздця, навчався в Коломиї) після повернення до Львова з Мюнхена у 1899 році, та Олена Кульчицька — потужна художниця, чий батько був суддею у Косові. Саме завдяки подорожам у гуцульські краї в її творчості з’явилася автентична гуцульська образність.
“Під час підготовки першого видання в 2009 році я наполіг, щоб спершу були вітальні листівки до Різдва, а вже потім — до Нового року, — згадує Корпанюк. — Хоча ще офіційно не було державного визнання Різдва 25 грудня, але я вважав це важливим кроком”.
Маленький формат — велике значення
“Листівка займає мало місця, але несе дуже багато інформації, — розповідає Петро Корпанюк. — Як нині всі шукають гарне зображення, щоби привітати рідних у месенджерах, так і колись шукали гарну поштову листівку”.
- Перші листівки з’явилися ще 1869 року у столиці Австро-Угорської імперії Відні (за іншими джерелами — в 1870-му). Спочатку це були прості картки для коротких привітань. Уже в 1880-му почали друкувати картки з видами міст.
- У Києві першу українську вітальну листівку видав 1895 року видавець Кульженко — із зображенням краєвидів міста та написаними побажаннями. Цей факт вважається початком української святочної листівки.
- Згодом ініціативу підхопили львівські художники. Найдосвідченішим серед них був Осип Курилас. У 1898 році до Львова після навчання в Мюнхенській академії повернувся Ярослав Пстрак, уродженець Гвіздця, якому була близька гуцульська тематика.
- У той же період на мистецькому обрії Львова вже сяяла Олена Кульчицька — художниця з Бережан, яка провела частину дитинства в Косові, де працював її батько-суддя. Саме завдяки цьому серед її творів чимало сюжетів, пов’язаних із Гуцульщиною, Різдвом та Великоднем. Особливо часто вона зображувала сцени біля храмів — колядки, Святвечір, освячення пасок, гаївки, обливання водою. Бо саме біля церков раніше проходило чимало подій, особливо в молодіжному середовищі. І ці традиції — суто українські.
“Такі листівки були надзвичайно популярними, що є переконливим доказом того, що українська святочна картка була найпотужнішою у світі, — наголошує Корпанюк. — Я активно пропагую ці листівки, адже все українське століттями нищилося нашими ворогами. Погляньте хоча б на ситуацію з борщем: у 2019 році його ледь не привласнили як “ісконно русское блюдо”. Вважаю, що є дві важливі дати в житті кожної людини: день народження і день, коли вона усвідомлює, для чого живе. Для мене такий день настав у червні 2022 року”.
Служіння пам’яті
У 2009 році — завдяки подвижництву, на жаль, уже покійного Сергія Полегенького — побачила світ перша книжка з вітальними листівками “Українська святочна картка”. В ній представлено більше десяти листівок Тараса Козбура.
“Але ніде не було його біографії. Я почав обдзвонювати американські та канадські музеї. І виявив неймовірне: Козбур — автор першого у світі пам’ятника Жертвам Голодомору. Він відкритий у 1986 році в Лос-Анджелесі, — каже Корпанюк. — Уявіть, цієї інформації в українському інфопросторі не було 34 роки!”.
До слова, жертв Голодомору значно більше, ніж вважається. В Україні офіційно говорять про 3,8 мільйона загиблих, а на пам’ятнику у США вказано майже вдвічі більше: 7 мільйонів. За оцінками дослідників з Каліфорнійського університету, з урахуванням ненароджених дітей і вагітних жінок — йдеться про 10 мільйонів втрачених життів…
Колекціонер цифрової епохи
Попри технічну освіту Петро Корпанюк глибоко вкорінений у гуманітарну сферу. Завдяки інженерним навичкам активно працює в інтернеті. Хоч ніколи не бував за океаном, здобув визнання в міжнародній філателії — просто надсилаючи свої книжки поштою, а все решта організовуючи онлайн.
На діяльність колекціонера звернули увагу викладачі кафедри історії світу та історії Америки Каліфорнійського університету. Саме цього літа вони приїдуть до Києва для особистої зустрічі з Корпанюком. Мета — співпраця в межах видання праць на тему пам’яті жертв Голодомору українською та англійською мовами (перше видання вийшло у США), а головне — популяризація цих праць серед українців та світової діаспори.
Петро Корпанюк також готує доповнене видання свого альбому-каталогу “Мій рідний край” з перекладом англійською. До нього ввійдуть нові репродукції листівок із краєвидами Гуцульщини та Покуття.
Повернення додому та нові горизонти
Його справа — це не лише колекціонування, а повернення української культури додому: із забуття, з еміграції, з архівів, з онлайн-мереж.
Це — боротьба за пам’ять і присутність українського голосу в історії світу.
Петро Корпанюк прожив за межами Івано-Франківщини з 1985 по 2021 рік. Напередодні повномасштабного вторгнення вчасно переїхав з Ірпеня до Долини. Частину речей перевіз до Стецеви, де офіційно прописаний, а в Снятині відновив видавництво “Барви”. Саме це й дало поштовх до нових творчих і культурних проєктів. Водночас активно займається громадською діяльністю.
“Напередодні трагедії Ірина Фаріон у приватній розмові наголосила, що вірш Шевченка “І мертвим, і живим, і ненарожденним” — найпотужніший у його творчості. І я вирішив на її честь вивчити цей текст повністю — мені це вдалося, — ділиться Корпанюк. — Напевне, допомогло те, що я ніколи не вживав спиртного. Бо, як відомо, 150 грамів міцного алкоголю одномоментно вбивають клітини мозку — і вони вже не відновлюються”.
Уперше декламував поему у Національному музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття в Коломиї. Генеральна директорка музею Ярослава Ткачук — одна з тих небагатьох людей, хто вже понад 20 років підтримує Петра Корпанюка. У закладі він реалізував чимало потужних культурних ініціатив.
“У 2006 році я привіз до Києва фуру гуцульських скринь, організував виставку в музеї в Пирогові, розмістив експозицію в двох старовинних хатах. На жаль, їх підпалили, а скрині викрали, — із сумом згадує митець. — І все це я робив без жодної державної копійки, власним коштом. Бо чиновникам від культури, на жаль, не потрібна справжня культура. Легше просувати шароварщину за бюджетні кошти. А я працюю на високому рівні — і ще й постійно отримую за це “по голові”.
Петро Дмитрович додає, що коли був світовим артдилером, його колеги купували нерухомість у центрі Києва, а він усе зароблене вкладав у популяризацію української та гуцульської культури.
Коли мав успіх — було багато друзів, охочих співпрацювати. А коли впав — залишилися одиниці. Серед них — покійний Анатолій Матвієнко, Богдан Бенюк, який навіть забирав з поїзда, як Корпанюк занедужав. І вже згадувана Ярослава Ткачук — з тих вірних, хто залишилися.
Сила духу — понад усе
Запам’ятати та декламувати без затинання такий великий твір людині з вадами мовлення — надзвичайне досягнення.
“Після виступу відразу попросив виміряти тиск — був у нормі. Це додало мені впевненості”, — усміхається Корпанюк.
8 травня в Івано-Франківську, під час книжкового фестивалю “Слово”, йому дозволили виступити з Шевченковим віршем.
“Після виступу голова обласної організації Національної спілки письменників Євген Баран сказав, що ще не чув, щоб на такому рівні читали цей твір. І це — без жодної акторської підготовки! Бо не зубрив, а вивчив і пропустив слова через серце, — ділиться враженнями Петро Корпанюк. —
Через брак часу вчить вірші на ходу: скидає текст у месенджер і слухає, поки працює за комп’ютером.
“Вірші сприяють мовленню. Як фізична активність — серцю. Наприклад, щодня годину ходжу без зупинки у комфортному ритмі. А ще — віджимаюся від підлоги 80 разів”, — ділиться життєвими принципами митець.
Ютуб, сорочка і перемога
Участь у конкурсі Шевченківських читань стала ще одним особистим проривом. Відеоролик допомогла створити журналістка з Запоріжжя Анна Нечипоренко, яка тимчасово мешкає в Івано-Франківську.
Запис відбувся у Краєзнавчому музеї, на фоні експозиції вишитих сорочок, що відкрилася напередодні Дня вишиванки. Директорка музею Галина Беднарчик посприяла, щоб усе відбулося на високому рівні.
“Вночі я створив собі акаунт на YouTube, — згадує Петро Корпанюк. — А наступного дня був на плановому рентгені у ЦРЛ, зайшов до бару з Інтернетом — і завантажив відео. Це було ще одне маленьке досягнення. Бо якщо людина хоче — вона знайде спосіб, якщо не хоче — шукатиме причини”.
Людмила Стражник. Фото надані Петром Корпанюком
Оперативні новини у TELEGRAM
