Прикро, що спочатку через ковід, а тепер і через війну гучні весілля майже не провадять. Та й традицій дотримуються дедалі менше. Однак є на Прикарпатті унікальне село, де ще досі гуляють по кілька днів та дбайливо зберігають звичаї, що передаються з діда-прадіда. Мова – про село Ясенів Пільний на Городенківщині.
Вінки й букети з барвінку зашивають молодятам у подушки
У цьому славному селі ще якихось тридцять-сорок років тому дівчата заміж виходили і в шістнадцять років. Через близькість до Чернівеччини тут тісно переплелися буковинські, покутські та гуцульські звичаї. Та якщо в побуті це не так помітно, то на свята зазвичай намагаються дотримуватися прадавнього.
Особливо це стосується весілля. Підготовка починається заздалегідь. Закололи порося, родичі та знайомі позносили яйця, курей, гусей та качок, бо свого часу вони так само допомагали провадити гостину.
У п’ятницю скликають на “вінок”, куди йдуть із вузликом квасолі. Господині закручує того дня перший голубець (їх закладають до печей кілька казанків), там же готують і холодець у горщиках. Печі замазують на ніч.
Далі вбрані в українські строї мама й тато заносять у світлицю коровай, де мають плести віночок нареченій та букет нареченому. Батьки благословляють початок роботи “маток” – сусідок та хрещену нареченої. Саме мама й тато нареченої роблять перший стібок на майбутньому виробі: щодовша червона нитка свідчить про тривалість шлюбу.
Далі прикріплюють сухоцвіти-символи на весільне деревце, прикрашають його білими паперовими стрічками. Це десь із метрова ялинка чи смерека.
На довгому столі, прикрашеному вишиваним рушником і короваєм, є коробка з барвінком, який, листок до листка, пришивають на заздалегідь прибрану стрічку, сплетену з житньої соломи. Не має бути вузликів (щоб доля була гладкою).
Далі “матки” співають обрядових пісень, а вбрана в національний костюм наречена сідає на вишивану подушку посеред світлиці. Сорочки зазвичай у цьому селі розшиті блискітками, а також нитками «білим по-білому» та мережкою, спіднички й жилети — з оксамиту, прикрашені «золотим», «срібним» та барвистим бісером.
Потомствена обрядова жінка, бо це ремесло передають із покоління в покоління, починає прикрашати голову нареченої щойно пошитим вінком із барвінку. На вуха — кружечки-сережки, виготовлені також із вічнозелених листків цієї рослини, і віночок із білих штучних квітів.
Здавалось би — все готово! Та ні ж бо! Починають золотити голову нареченої. Для цього тонюсінькі листочки доволі дорогого сухого золота (ним ще оздоблюють у храмах), які зберігаються кожен зокрема між паперовими прокладками, буквально приклеюють до голови.
Збитим яєчним білком змазують фрагменти вінка, а до цієї точки обережно паличкою притискають квадрат. Виходить ніби квіточка. Так, одна за одною, прикріплюється їх із кілька десятків, і ось голова нареченої вже вся позолочена.
Стелися, доле, рушниками
Батьки благословлять убрану донечку, вона тричі кланяється їм до колін, а також — і бабусям-дідусям. Дякує «маткам» за щемні співи-прощання з дівоцтвом. Аж тоді разом із нарядженими дружками просить усіх присутніх, кланяючись, на весілля, та йде до воріт зустрічати нареченого.
У селі Олієво-Королівка на Городенківщині теж свято бережуть весільні традиції. Тут побутує прадавній звичай, що не тільки наречена з дружками, а й наречений із дружбами, вбраними в національні строї, запрошують родину й сусідів, кланяючись окремо від мами й тата, бабусь і дідусів.
От прийшли вже на “вінок” наречений зі своїм гуртом і до нареченої, щоб нову родину уважити. Дорослі — зі співами про майбутніх сваху й свата (буцімто не знали, де їхня хата). Молодь — із жартами та приповідками. Веселощі, танці, аж самому хочеться до забави! В прикрашених наметах на подвір’ї накриті столи. Серед ясенево-пільнівських страв варто виділити юшку з нарізаною кубиками кулешею (густою кашею з кукурудзяної крупи). Обов’язково подають медівник (для солодкого життя) та узвар зі сушениць.
Ой, далека доріженька до свата, до свата,
Тай забули запитати, котра його хата.
А я люблю свого свата, тай сватові діти,
А я люблю в свого свата за столом сидіти.
Наступного дня, тобто в суботу, наречені в білих шатах разом зі своїми гостями йдуть до церкви, щоб узяти церковний шлюб. Тут уже канонічна християнська процедура реєстрації подружжя та вділення Божого благословення. Свекруха вкриває голову невістки хусткою, священник виводить молодих за межі храму, у світ, уже в статусі подружжя. Та не обходиться й без звичаїв, як-от розламування калача (хто більший кусень від цілого прихопить — той і керуватиме в сім’ї).
Ой, не будем пити ту гіркую юшку
На самому весіллі в покутських селах ще подекуди в моді, що керують забавою музиканти. «Троїсті музики» ходять від столу до столу, розважаючи гостей обрядовими співанками. Танці також мають свій колорит. Обов’язковою є «голубка». Це напрочуд довгий і цікавий танець, де юнаки й чоловіки мають продемонструвати витримку та силу, а дівчата й жінки — кмітливість і почуття гумору. Де ще так гуртом прекрасну стать носять на руках!
Весілля в селах Прикарпаття зазвичай справляють окремо в нареченої та нареченого. Тож молоді, буває, й окремо веселяться зі своїми гостями. Жених приходить за своєю судженою ввечері з парубками, викуповує її в братів дівчини. Трохи забавляються, опісля забирають на своє весілля. Такі вояжі можуть повторюватися по кілька разів.
З Королівки вітер віє, верба ся колише.
Забулимсі запитати, як наш сват сі пише.
Ой, червоний бурячок, тай зелена гичка.
Вчора була дівчинонька, нині — молодичка.
Якщо ж весілля триватиме ще й у неділю, то молода й далі — в білій сукні. Фату їй знімає свекруха аж десь над ранком, обряд супроводжується щемними піснями «маток», дружок, прощальними танцями з родиною та благословенням у нове життя.
Ще донедавна на гарно прибраних фірах услід за весільним кортежем везли придане: в селі мали бачити, скільки вишиваних подушок та перин, рушників і гаптованих покривал надбали батьки та сама молода. Ці побутові речі та весільні шати зберігалися поколіннями. Як і звичаї. Може, тому й досі ще можна милуватися такою красою, та є що передавати своїм нащадкам.
Вчора була дівчинонька межи дівочками.
Нині стала молодичка межи жіночками.
Я капусту не садила, я капусту їла.
Я там піду за невістку, де корова біла.
Людмила Стражник. Фото Миколи Симчича, Анни Фартушинської та авторки
Оперативні новини у TELEGRAM
