Знайомтесь: львів’янка Катерина Гимон – хімік за фахом, ріелторка за нинішнім заняттям і волонтерка за покликом серця. Має досвід роботи в журналістиці. Героїня нашої оповіді на ПІК – про традиції народного строю столиці Галичини. То був Великдень 2024-го.
Та через кілька місяців, якогось одного сумного жовтневого дня, жінка уявила, яким же справді прекрасним було те життя до… 15 жовтня відзначали Всесвітній день боротьби з раком грудей, а 17 жовтня – Всесвітній день травм, Катерина Гимон поділилася з читачами ПІК своїм досвідом боротьби з онкологією. Бо ці дати – це символи сили духу, об’єднання, допомоги, підтримки, прагнення життя.
Фейсбучне життя нашої героїні, де Катерина Соломко (псевдонім за дівочим прізвищем) нічого не виказувало перші місяці. Чи не щоденні звіти про благодійність, нові запити. Адже наближалася зима: волонтерка оголошувала збірки на потреби для військових, розповідала про надходження від добродіїв спеціальних шкарпеток для доставки поранених бійців до стабілізаційних пунктів. Наступного дня вже оголошує збір на купівлю інгредієнтів для загоювальної мазі, так потрібної бійцям на передовій.
“Щоб на фронті отримали капсулу мазі, треба багато всього: зібрати гроші (це, мабуть, основне), дістати десь капсули від кіндер-сюрпризів, – розповідає волонтерка. – Я мала їх гори, просто гори. Минулої зими мені збирали в Польщі, мені слала вся Україна, і минулої зими зробила понад 10 000 упаковок мазі. Як нема капсул, то треба купувати косметичні баночки, хоч це гірший варіант. А далі придбати олію, аптечні складники, подрібнити та розтопити на водяній бані віск, заготовити яєчні лотки, розкласти в них капсули. Обережно, в окулярах, змішати всі складники та розлити до капсул, заодно перевірити, чи не протікають. І так повторювати 10-20 раз в день. По мірі застигання кожну капсулу закрити, протерти шматкою і перемістити в коробку. А потім на принтері роздрукувати етикетки, нарізати і кожну накласти на пакет. Спакувати в кожен пакет по 10 штук, і тоді в коробки 100-200-300-400 штук. Дякую всім, хто допомагає мені це робити”.
Фотосесія з нуаром
Але далі була фотосесія. Сміливі знімки, де Катерина позує, демонструючи своє красиве тіло, зокрема й гарні форми. Перша серія – в чорно-білих тонах. Подумалось тоді: війна ж, якісь особисті втрати дали поштовх до такого рішення.
“Коли ми з Ľu Pletinka обговорювали цей образ, певно, вся фотосесія і задумана була заради нього, чи заради тої мене, якої я геть не знаю. Так ось, Юля сказала: “А знаєш, треба бинт”. Бинт на грудях – зрозуміло (в нас не ідея зовнішнього тілесного оголення, в нас ідея показати внутрішній біль, драму, крик). А на руках бинти – то відсилка до боксу, до боїв, бо я – боєць. Отак мене побачила митець, – пояснила фотосесію сама Катерина. – Юля – фотомисткиня, яка бачить жінку якось особливо, під певним кутом об’єктиву фотокамери. Бачить жінку без шкіри, чи то знімає з неї шкіру шарами під час сеансу”.
Стадія – від стану “запечений” – до прийняття
Аж поки вже цьогоріч 19 січня, у Міжнародний день прийняття себе, на своїй сторінці Катерина поділилася своїми відчуттями, коли дізналася про діагноз.
“Я максимально довго відтягувала написання цієї історії, яка трапитись зі мною 15 листопада 2024-го. Не хочу скочуватись у банальщину й писати – ось два місяці як я дізналась…, – цей допис Катя закріпила на своїй сторінці. – Все було не так, але в мене рак молочної залози. На жаль, та сама хвороба нуарна, містична з фльором безнадії, смертельна, та, від якої помирають, але не зараз, принаймні не тепер. Коли ми познайомилися з пухлиною на огляді в клініці, коли дивились одна на одну: я знизу, лежачи на кушетці, а вона згори – з монітору шкірилась на мене.. Коли забігали по черзі всі УЗД-лікарі клініки, мені було все зрозуміло… – я пам’ятаю, як сіла на кушетку, попросила води, вимовила: “Мені не можна рак, у мене хлопці, в мене збори, в мене люди. Я ще мушу золоту табличку обрати для сина “доктор медичних наук” на кабінет, мені не можна… Але те, що я побачила в моніторі, було не просто великим – воно було здоровезним”.
Катерина розповідає, що доти регулярно спостерігалася в лікарів, робила мамографію та УЗД молочних залоз. Мала якесь передчуття: снилися погані сни. Торік у серпні на мамографі провтикали пухлину. Зраділа, що поставили BI-RADS 3. Це означає, що виявлені зміни вірогідно доброякісні, але потребують ретельного спостереження, оскільки існує невелика ймовірність (0–2%) злоякісного процесу. Зазвичай призначається контрольне обстеження через 6 місяців для підтвердження стабільності змін.
“Але тривога не покидала, і я пішла 15 листопада додатково на УЗД, – розповіла Катерина. – Забігаючи наперед, скажу, що з огляду на розмір та повільність росту, влітку пухлина була достатнього розміру, щоб її побачити. Досі не розумію, чому мене понесло на той мамограф до тої ТМО, хоча я завжди робила в онкоцентрі. Не знаю, певно біси. Першими обдзвонила своїх близьких, військових хлопців, звісно, весь удар прийняв на себе мій син Даніель. Питання – про 3 стадію за розміром. Син-лікар заспокоїв: онкомедицина пішла неймовірно вперед. Спільно склали план: які робити обстеження і які здавати аналізи. І знакові люди почали за мене молитись, і, напевно, також мій рід підключився. І вже 18 листопада – аналізи, біопсії, КТ, трепан-біопсії, біопсія під мамографон. Лікар-мамолог зробила мені комплімент: “Ви неймовірно міцна жінка”. Що ж – тому я так швидко тут опинилася. Дива не сталось: діагноз підтверджувався з імовірністю 95%, BI-RADS 5. Але я вже все знала. В мене стадія – від стану “запечений” до прийняття рішення зайняло рівно 15 хвилин ще 15 листопада”.
Далі син читав результати комп’ютерної томографії своєї мами. Ще не було офіційного результату опису КТ, щоб знати, чи є метастази. На щастя, не було. Даніель зовні дуже спокійний, тільки дріботіння крокса видавало емоції. Молодий хірург узяв свідомо цей моральний тягар на себе. Радився з різними фахівцями зі всієї країни.
“Це були найстрашніші дні мого життя: від 15 листопада до днів, коли почали приходити перші аналізи. Що пухлина, виявляється, не найгірша, гормонозалежна. Зараз це добре, бо років 30 тому це би був мені вирок. Її не бере жодна хімія, – стверджує Катерина. – Мені описали стратегію лікування, майбутньої операції. Від початку грудня я почала приймати ліки, від яких мене жорстко штормило і ламало тижнів три. Почалася моя боротьба “хто кого” з моїм лайтовим онкодіагнозом. На щастя, відсутні генні мутації, що вже добре. Сумніви були, чи імплант приживеться, бо я занадто жінка, щоб почуватися потворою”.
Цікаво, що 15 і 18 листопада пухлина у двох різних клініках на трьох різних апаратах була однакового великого розміру, тож і мови не було про органозберігаючу операцію. Однак через два тижні у двох різних лікарів на різних приладах вона однаково значно стала меншою. Катерина пояснює це лише силою молитви всіх людей, хто щиро переживав за неї. Бо лікування на той момент ще не почала. Лікарі не мали пояснень, окрім “певно, погано поміряли”.
Екзистенційний сенс – у допомозі іншим
“Не вірю в такі співпадіння, що можна тричі помилитись, – каже Катерина. – Двічі операцію переносили. Але це добре: я пила ліки, і пухлина ще зменшилась, і я встигла багато чого зробити. Збори, відправки, мазі. Екзистенційний сенс був у допомозі іншим. Хоч довелося відмовити всім, хто просив мене у зборах на дрони. Не знала, яким буде лікування, бо в моєму випадку все залежало від часу Х. Ймовірно, променева терапія, і я дуже боялася, щоб мене не спалили на тому гіперболоїді “інженера Гаріна”, щоб технік не завтикав у телефон, чи не пішов до туалету, а я не згоріла там”.
А ще боялася “хімії” і втрати волосся. Хоч давно хотіла приміряти на себе образ ранньої Шинед о’Конер, маючи гарну форму голови і виразні очі: чом би й ні?
“Нарешті зроблю татуаж брів, і наб’ю тату рун на голові, – роздумувала Катерина. – Досі мене зупиняло донорство. Волосся відросте, оберіг залишиться. Ви не побачите мене на групових заняттях із психологами чи в жіночих колах. Я битимусь один на один, мені масовка не потрібна. Найважливіші люди мого життя зі мною на зв’язку 24х7 онлайн та офлайн. Мені не треба шукати підтримки серед сторонніх, навіть із сестрами по нещастю. Тут я сама буду гребти”.
Катерина часто думала, особливо сидячи в коридорі під час одного з нальотів на Львів, що шансів померти від умовного орєшніка набагато більше, ніж від хвороби. А якби мешкала в Харкові, Сумах чи Дніпрі, шанси би виростали на користь орєшніка кратно…
“Отож я обрала життя. Мені для цього потрібно було два місяці, щоб ухопитися за внутрішній стрижень, нащупати його і знову знайти мотивацію. Бо місяць я плакала гірко, жаліла себе і не мала точки, об яку спертися. Здавалося, що це кінець…, бо “а заради чого?” І чому саме я, і за що це мені?.. В нас із вами ще будуть великі збори для хлопців. Аби було кому збирати і для кого. Вдячна всім моїм друзям, рідним, любимим і коханим, близьким, колегам, знайомим, хто весь мене підтримував. Ну а мій син Даніель просто очолив нашу боротьбу, він реально молодець і втримав гідно удар, весь у маму. Якби кому потрібна підтримка чи мої думки на тему раку – звертайтесь. Я відкрита для спілкування, бо я приборкала всіх своїх Демонів!”, – так завершувався допис Катерини Соломко за 15 січня.
Далі Катерина Гимон (Соломко) покроково описує свою боротьбу з раком.
Хворіти погано – й це не обговорюється, але лікуватись за світовими стандартами в Україні, погодьтеся, – це вже щось. Каже: неймовірно рада, що все більше людей мають змогу проходити лікування вдома, а не поневірятися світом. Залишилось тільки побажати, щоб держава забезпечувала пацієнтів дорогою хіміотерапією, яка є в певних протоколах.
“Моя однокласниця в Америці працює на променевих апаратах – на таких же машинах, як у Львівському онкоцентрі. Це завдяки коштам, які область та місто вкладають у лікарню, та молодій сучасній команді лікарів”, – наголошує Катерина. – Я отримала 50,4 ґрея (одиниця вимірювання іонізуючого випромінювання), це десятикратна одночасна вбивча доза. Практично не маю побічних явищ, і ті прояви, які почались після 13-го сеансу – це дрібниця. Не готова сказати, що би було зі мною на старих апаратах і чи погодилась би я на операцію. Так легко вистрибнути з терапії я змогла лише завдяки тому, що наші лікарні обладнані за світовими протоколами. Дякую всім причетним”.
“Торік я відкрила для себе нові грані, – констатує співрозмовниця. – Виявилось, що вмію організувати збір і зібрати кошти. Багато коштів – і мені не соромно просити. Збори – це концентрація уваги, це готовність номер один, це зухвалість та відповідальність. Під час зборів ти собі не належиш: у тебе шлях як у самурая. Підрахувала: поза мільйон гривень ми з вами зібрали для захисників протягом 2024 року. Це все – завдяки донатам, небайдужості, та милосердю. Так само познайомилась із неймовірними людьми. Тих, хто відгукувався – безліч”.
А із придбаного за цей час для бійців: автівка, РЕБ-станція, тепловізор, по 14 протигазів і спальників, 12 мавіків 3 PRO, великий ремонт автівки, Старлінк 3-го покоління, декілька комплектів резин на різні автівки, хімічні грілки, газові балончики, чаї, кава, вогнегасники, нескінечні посилки з харчами, серветками, засобами гігієни від фонду, корми для тварин. А ще дрелі, зварювальні апарати, бензопили і всяке залізяччя.
Організована доставка окопних свічок хлопцям. Відсилали балони від фреону в Харків майстру, який із них робив окопні буржуйки. Певно, штук 300 поїхало.
“Інколи здається, що треба робити паузу, бо в кожного своє життя, навіть у найстійкіших та емпатичних. Розумію, сама така – купа своїх особистих проблем, справ. Та будь чого. А хлопці, мовляв, почекають: не вперше, що – вони зарплат не мають чи родин?.. Зрештою мають жінок, мам, подруг, сестер, дочок, подруг – то можемо перепочити якийсь час. Родини і друзі хай допомагають. Ми ж таке часто чуємо, скажіть? (Сарказм великими буквами, бо інколи треба пояснювати). Але – треба! Пів булочки з’їв, іншу половинку “задонать”, – аргументує оголошення нових збірок волонтерка.
Підтримка як якір
Катерина Гимон розпочала новий етап свого життя. Водночас мимоволі перетиналася з іншими жінками, що переживали подібне.
“Я вже мала виписуватися, але чогось повернулася до онкоцентру, – пригадує один такий випадок співрозмовниця. – І мене буквально хапає за руку жінка – струнка, ще молода, з переляканим втомленим поглядом. “Скажіть, а я в гінекологію взагалі потрапила, правильно?”, – запитує. М’яка східна українська, до щему перелякана, як усі ми, хто вперше опинився в такій лікарні. Показує скерування, в очах ще більше переляк, руки тремтять”.
– А лікарі тут добрі?
– А ви з кимось домовлялись?
– Ні, я нікого тут не знаю.
– Ну то вам дуже пощастило, ось прекрасний лікар, фахівець Олег Романович, ідіть до нього.
“Допомагайте їм, вони реально безпомічні, коли війна множиться кратно на втрату домівок і хвороб”, – резюмує Катерина.
Наголошує: є така підтримка, яка якір. І щоб легко повернутись з астралу – потрібний саме він.
“Чорна діра” в усіх сенсах
“Відвідування гінеколога – з огляду на мій діагноз – це правильне рішення. Я ж не просто це зараз кажу, а з просвітницькою метою. Оскільки приймаю тамоксифен, то мені критично необхідно контролювати ендометрій і забирати поліпи, які утворились ще до мого діагнозу: діагностували під час обстежень, – ділиться досвідом Катерина. – Видалення відтягувала з поважних причин: то чекала основну операцію, тоді променева, після променевої не можна нічого робити місяців зо два. Навіть відвідувати стоматолога. Добре розуму вистачило це зробити перед променевою”.
А скільки жінок з онкодіагнозами – через невчасне звернення, через ігнорування ранньої діагностики… Особливо тепер, під час війни, коли життя на паузі, а тіло поглинає весь біль, і цей страх та стрес проростають у нас хворобами.
“На жаль, саме тепер. – додає Катерина. – Бо якщо в грудях можна ще щось намацати, то все, що нижче, це “чорна діра” в усіх сенсах. Минулого тижня чекала з жінками в черзі, кожна щось розповідає. Хто готується до операції, хто чекає на виписку”.
– А ви знаєте, скільки я не була в гінеколога? Десять років.
– А на мамографії коли ви були?
– Соромно сказати: ніколи.
– А до гінеколога ви пішли профілактично?
– Ні, зі скаргами.
“Тим часом її оперуючий лікар виносить результати гістології – онкодіагноз. Отож те, що я зараз кажу – це дуже важливі речі. Рак не вирок, головне – зловити його вчасно на ранніх стадіях. А це можливо лише при постійному контролі. Так, це складно, це самодисципліна, це ресурс і час, але треба”, – наголошує співрозмовниця.
Катя акцентує, що жінки себе зачасту відкладають у дальній кут, на потім. Бо діти, родина, чоловік, батьки, робота, господарка. А де ж жінка в цьому переліку? А вона десь в кінці: “а потім”, “а колись”. В результаті це колись закінчується онкоцентром. Час, вчасно не витрачений на себе, втрачено назавжди та незворотньо.
“Хлопці, друзі, пильнуйте своїх дівчат: мам, дружин, сестер, дочок – цікавтеся, коли вони востаннє були на огляді. Питайте, не стидайтесь, особливо тепер, під час війни, коли ми всі в постійному стресі. Для багатьох в Україні це табуйовані теми, є чоловіки, які досі падають в обморок від вигляду прокладки. Але таке наше життя, мусимо дивитись один за одним”, – наголошує львів’янка.
Катерина зробила й ЕХО серця, вперше в житті: перевірити треба було, чи променева вплинула. Не вплинула, дяка Богу і золотим рукам променевих лікарів.
“Лікар ретельно оглядає мене – так цікаво було чути звук власного серця. А тоді показала його в моніторі і прокоментувала: “Маленьке, гарненьке серденько”. А я дивилась і бачила в моніторі тих, хто в ньому живе, хто живе в моєму серці за маленькими дверцятами. Я бачила шрами…”, – прокоментувала Катерина.
Я бачила шрами…
Минув майже рік від отриманого діагнозу. Катерина вважає, що лікування проходить вдало. Навчилась і переборола в собі багато речей, зустрілась віч-на-віч із демонами, заглянула в минуле, витягнула всі свої скелети і тайни.
“Окрім подяки рідним, близьким і далеким друзям за підтримку в лиху годину, я вдячна тому випробуванню долі, бо нарешті побачила всіх, хто поруч і хто відмовився бути поруч із моїм 18 числом. Не відмовився – не зміг, бо “людина слабка”, а я ні – я сильна і я Є. Для когось я виявилась дзеркалом, в яке нестерпно дивитись, бо в ньому бачиш себе: ким міг стати, але не став, не наважився”, – роздумує Катерина.
Отже я:
- стрибнула в травму, дісталась дна, відштовхнулась і винирнула;
- стала відверто говорити про свою проблему і хворобу, відчинила ящик Пандори, розповідаю, допомагаю порадою і співчуттям таким, як сама;
- почала себе любити, піклуватись про себе, перестала шкодувати для себе ресурс: бо якщо ти не хочеш по-хорошому балувати себе – прийде хвороба і все відбере, і ресурс ти все одно втратиш;
- побачила сина іншими очима, під іншим кутом: до цього він був малий, дитина, синця, а під час, а особливо на початку лікування я побачила дорослого чоловіка, впевненого в собі фахівця із надзвичайною інтуїцією, який чітко і послідовно робив, що мав робити, а я прислухалась до його порад і побажань, бо час “мама краще знає”, минув;
- ще одним моїм проривом була фотосесія 2 грудня 2024-го з Юлею Плетінкою, і ми домовились, що буде червона фотосесія Перемоги. Тою фотосесією, майже нюдовою, я вивернула себе назовні і почала новий відлік. Чому я так тоді придумала, не знаю, мабуть, збиралась поставити жирну точку, ті перші тижні й місяці були для мене вироком, поки я не пірнула в травму;
- оскільки дівчата – таки дівчата, я купила сукню кольору електрик у білизняному стилі, то подумала, що червоної не буде, а буде синя! Але, ніт, червоне мене наздогнало: інша фотосесія. І вона – про Перемогу;
- і ще відтепер я називаю себе й таких же дівчат “онкоодужуючі” – так правильно.
І про соціальний експеримент
Попри все пережите, Катерина може слугувати прикладом стійкості та віри. Надзвичайно приваблива та елегантна жінка, вона додає впевненості іншим та надихає не здаватися. Каже, що дивує хейт на адресу жінок, які намагаються гарно виглядати, вкладаються у догляд, виглядають молодше своїх років: хто б’ється з віком, хто не здається, одним словом. Ну хейт – переважно від інших жінок. Насправді всі праві, просто є різні гілки розвитку – для одних це важливо, для інших ніт.
“Онкодіагноз, довгий вихід із хвороби… Я не знаю, в кого як відбувається емоційне та фізичне вигорання. Додається стрес на фоні війни, втрат і жорстких бомбардувань. Одні вважають, що має бути відкладене життя – і всі радощі після Перемоги, за умови що ми доживемо і вона буде. Інші – що життя коротке і буремне. Більшість, кого я знаю, балансують. Як на мене, це правильна, здорова позиція. Бо “в здоровому тілі – здоровий дух”, – ось кредо Катерини.
Звісно, лікування впливає. Але хіба вона має вибір? Отож треба якось збиратись докупи й починати знову транслювати свою енергію підтримки…
“Власне те, що я почала писати про своє лікування, то теж певною мірою експеримент, але я навіть не могла уявити, куди він мене заведе, – зазначає Катерина. – Як не могла уявити, наскільки люди можуть бути зовсім нетактовними із порадами та співчуттям. Мені дали на рік групу інвалідності. Ні, я не просила, не платила, не домовлялась. Це був соціальний експеримент: чи дадуть групу без хабарів. Чоловіків мені ховати точно не треба. Отож мати документи людини з інвалідністю в нашій країні з нашими людьми – то треба залізних нервів і міцної голови. І мені від цього дуже сумно, сумно від того, з чим стикаються люди, які немічні, потребуючі, скромні: що їм приходиться вислуховувати в чергах від простого народу і від людей-інструкцій”.
Ті, хто проходять шлях боротьби з онкологією – це неймовірно сильні і мужні люди, які обрали не здаватись. Кожен, хто пережив та переживає рак, мають свою.неймовірну історію, історію злетів та падінь, сліз та перемог, стиснутих кулаків і нічних кошмарів, ремісій та рецидивів, на жаль, буває і так. А хто вперше стикнувся з недугою може черпати натхнення в історіях Катерини Гимон (Соломко)
А згадувана на початку чорна частина фотосесії – то частина триптиху. Бо ще була біла. Це не про красу, це зовсім про інакше. Крик про Біль…, який не можна тримати всередині.
“Саме зараз кожна з нас, хто емпатично проживає кожен день війни, має право на емоційний вибух. Нагадую, що Юля бачить жінку без шкіри, її оголення – не через спокусу чи зваблення, а через оголений нерв…. Принаймні я так відчуваю і відчула її бачення через об’єктив камери. В білому варіанті я ще більше осміліла, і нема прикрас… Біла частина – про світло в кінці тунелю. Юля бачить жінку, її сутність, внутрішній світ, робить ніжні чуттєві фото, портрети. Фото, які викликають масу емоцій. Де жінка не просто оголена, вона без шкіри… хто розуміє і бачить. Колись я хотіла зробити в неї нюдову фотосесію, але не змогла собі дати відповідь, для чого та ким я хочу бути в ній бути. Але моя внутрішня Актриса все почула і наважилась вийти назовні”.
Чорна частина була абсолютно нуарна драматична, з фльором безнадії.
“Протягом тридцяти хвилин було враження, що прожила свої наступні п’ятдесят років, як зовнішньо так і внутрішньо. Звісно, Чорне – це про Війну. Косметолог попросила ще тиждень не ставити фото у вуалі… Залишилось ще не задіяними червоні білизна і сукня, але вирішили, що то буде наступна частина. Наступна частина – про Перемогу!”, – підсумовує Катерина.
Людмила Стражник. Фото надані Катериною Гимон.
Оперативні новини у TELEGRAM
