Минуло кілька днів від Дня української писемності та мови, коли мільйони українців та людей інших національностей об’єдналися навколо написання Радіодиктанту національної єдності, а емоції не вщухають.
І якщо перша реакція здебільшого була обурлива – щодо темпу диктування та інших нюансів, то далі повалила хвиля інтересу до вжитих у тексті слів, зокрема діалектизмів.
“Слова “пітятко”, “кияхи” та “сукня з лелітками” зірвали пошукові системи й стали трендами лише за один день, – прокоментували на своїй сторінці в соціальній мережі й організатори – Суспільне Мовлення. –
Тисячі людей шукали діалектизми, які письменниця Євгенія Кузнєцова згадала в тексті Радіодиктанту національної єдності”.
Сама ж письменниця зазначає, що дуже рада, як вдалося пожвавити дискусію про важливість діалектів в українській мові.
“Діалектно багата мова – це мова жива, мова, що має золотий запас, з якого може насичуватись новими словами, зворотами, формами. Тільки тоталітарні режими не люблять діалекти – так, із діалектами боролися в СРСР, вважаючи їх паразитами, нечистими словами, які нібито заважають розвитку мови. У суспільствах “здорової людини” діалекти знають, люблять і цінують. Хочу, щоб ми були саме таким суспільством, і за останні роки я спостерігаю тут неабиякий поступ. Багато з нас справді перестали соромитися своїх регіональних говірок. Це чудово! Радію, якщо цьогорічний диктант підштовхне цей поступ, хай і на малесенький крок”, – говорить Євгенія Кузнєцова.
А ще маємо справжній флешмоб із написання свого варіанту тексту – від військових, письменників, представників різних етнорегіонів України. Приміром, ось версія закарпатського блогера Віктора Стинича.
- “Жити мусай ипно: ходити на гриби, шпацирувати красно по корзові, варити палинку і печи баньки на шпорі…
- Мусай жити! Не помали, не піціцько, не післявчора! Фурт! Нись!
- Мусай шкомтати мацура за черево, ходити на яфини, передавати шовдарь леґіням на войну, уладжувати хижу і чинити сиринчу, тим ко коло нас.
- Мусай взяти на ся файноє шатя, і веричи гроші на Мукачівські дрони MyDrons, а й щи – шурігувати листя і упозірувати у яркові гистині, бо дітвак ся узвав, шо завтра треба на урок.
- Мусай любити свою хижу, даже кіть она не наохтема і докус у чужому краю – і чуєш її лим у сирці. Мусай здавати кров, і може кось утямить, шо вто такоє “пітятко”, “сарачатко” авадь “струк”.
- Мусай цілюватися, се бізівно. І все уповісти шо думаш. Ниє часу онаджитися. Життя утікать од нас ги вітер на вігорлаті. Лим то шо не мож покивати, зопстанеся з нами – памнятай, люби і радуйся.
- Щи мусай ривати, коли годенісь. За усьо, шо не мало ся з нами стати. За те шо ми тямиме, ко майліпший Мадяр і чуєме “братську” брехню ще до початку бесіди. Немза хоче аби ми жили в суєті-гризоті, а наші дітваки вадилися “по-руськи”. А ми будемо жити фосо, ай зато, не тямлючи на гісторію, бо так має боти для нас і наших “пітяток”.
- Но кажіть, як вам закарпатська версія?
“Закарпатська версія диктанту, яку опублікував вчора, запустила ланцюжок написання варіантів з діалектами Криворіжжя, Тернопільщини, Кропивниччини, Львівщини, і навіть вже не впевнений, чи всі варіанти бачив”, – прокоментував Віктор Стинич.
Український письменник і перекладач, уродженець Калуша Остап Українець подав цьогорічний диктант “очима людей, котрих не влаштовують діалектизми”. Нагадаємо, що Калуський район – то наша Бойківщина.
- Мус жėти!
- То мус інтересно жėти: штудеровати, на шпацір ходити, сокотити маржину …
- Мус жėти! Ни так-во лельом-полельом, ни такої шо кіт наплакав, а й ни на потому. Тако направду! Бігме боже, кілько то має чоловік наробитиси, аби жėти! Мус почіхрати кóтів, бо скучили, піти в горби за грибами, песенят бездомних завезти в район, хату пошпаклювати і ше може кревних та й колєґів чимс покішити. Мус купити си вбирю з пацьорками, а й на восько офірувати мус, та й за всьо чисто на сезон тра’ задбати, до того ше й перенипати кождим звором огрудка, бо де ше на холєру маму тоті каштани в школу найти?
- Мус і д’хакі мати любов, аж би то була така хата чісова, ни правдиво твоя, котру в серцю носиш. Мус вгощати других тим, шо сам маєш, та й биз то може і другі зачнуть казати “штудерно”, “рискаль” чи “ґраса”.
- І цілюватиси мус, єк уже прийшло си, і ни ментити дурної, а так путнє говорити. То нема шо багато думати. Шо зробилось – то розбилось, був би-с дурний аби пробував імити си до рук жикє. Іно то шо ймити не годен – памніть, сьміх, та й шо другі люде за тебе подумают – оказує ся правдивим.
- Та й, коли годен, ше мож покрунькати. Бо їке то в усіх тяжке жикє, а в нас такой їкес найтяжче. Мало того шо знаємо, їкий звук видає далекобійний дрон ци балістична ракета, то ше й в диктанті во за них мус писати.
- Москальови їдна думка: всрав би си, аби лишень другому добре не було. Ну то й срав би пес його матері – нам своєї по-свому балакати і за своїх дітваків думати, а нє за тоту нензу.
Прикарпатська письменниця Власта Власенко народилася на Надвірнянщині. Тож представила свій, гуцульський варіант диктанту.
- Жити мус кунтентно: слухати кАзані, зазирати в церков, зарідити Патроном дубельтівку…
- Мус жити! Не лутаво, не капку, не вчера, а ниніка. Не гиндоритисі з житьом! А сеї минути! Котів гладити не мус, бо в селі й без сего є гутанка, але копотити в гриби мус. Такой мус везти ти песєта з фронту в сіні на фірі, бо в сіні тепло. Мус галярмово впудити ремонт і прикігнути щісті тхаті тим, кого любимо. Мус рейзувати в місто і купити мацьоньку шалянку з лелітками, а решту грошей гатити на військо, а не в себе. Мус вішпортувати десь РЕБи і генератори, а ще – тихонько порпатисі понадвечір в міжʼярʼї, би не було побитого міжбрів’я, бо вуйко сторож зарідив Патроном дубельтівку, а нам на перший урок треба принести непобиту твар і пару гниличок.
- Мус пантрувати свою хатчину, аби леда їку. Мус маскалеви спустити кров, бо з нев, спущенов, в них алярмово віступає на чолі любов до слів: “допіру”, “пітятко” чи “кияхи”. А нє, то тогди брати кіях і так гаратати тото путятко, би вже допіру не дихнуло і здохло.
- Мус цілюватисі, поки мож, і вповідати то, що на гадці. Бо раз нема коли на півтони. Газдівське – лєцте, житє тікає через пальці. Вартним стало іно то, що не мож хапнути руками: спогади, сміх і любов.
- Ще мус троха бутіти, коли мож. За всьо тото , що ми нігде не мали собі тото всьо віскакати, якби слухали свої пітітка і пантрували свої кіяхи.
Подав свою версію диктанту й уродженець Надвірнянщини Олександр Букатюк – відомий поет, голова правління та керівник Літературної студії „Бистрінь“ імені Нестора Чира, воїн 79-ї окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ.
- життя диктує свій диктант
- ми ж не встигаємо як завше
- і липнуть помилки до ран
- знов нас в єднанні роз’єднавши
- і кожен знає як би тре’
- і кожен ритм диктує власний
- аж поки час все не зітре
- й не перекреслить все дочасне
- я не встигаю не в-сти-га…
- а хтось не гає час – диктує
- слова лежать як у стогах
- нам надиктовані не всує
- спинися часе не жени
- життя куди ти поспішаєш?
- з диктанту вийшли як з війни
- серця він наші досі крає
Варіант Радіодиктанту національної єдності від старшого солдата від старшого солдата Євгена Сєркова подав його побратим Євген Казанцев.
- Треба жити!
- Жити треба цікаво: піти добровольцем, підписати контракт 18-24, а потім 60+…
- Треба жити! Не вдома, не трошки, не завтра, не після. По-справжньому! Зараз! В бліндажі! Треба кормити покинутих тварин, паяти дрони, їздити у відпустку 10 днів із фронту на “інтерсіті”, робити ремонт єдиного в підрозділі авто і не приносити проблеми командиру частини. Треба купувати мультикам та піксель з шевронами і збирати донати на підпозділ, вмикати РЕБи і генератори, а ще – нишпорити вечорами в міжʼярʼї посадок, бо на бойові позиції треба принести втрачені дрони.
- Треба любити хату, яку зняв у прифронтовому селі за 30 000 гривень, навіть якщо вона тимчасовий прихисток і далеко від справжнього дому – того, що в серці. Треба здавати гроші в “общак”, і, може, з ними ще в чиємусь серці поселиться любов до слів: “парадичка”, “суль” чи “замачау”.
- Треба цілуватися з коханою людиною, коли випадає нагода, і казати те, що на думці. Немає часу на зволікання. Матеріальне – крихке, життя тікає крізь пальці. Справжнім виявилось тільки те, за що не можна братись руками та ногами: “пелюстки”, розтяжки і ворожі дрони.
- Ще треба плакати, перед виїздом на позицію та повернувшись з неї на ППД. За все те, що ніколи не мало з нами статися. За те, що ми не тільки знаємо, як пишеться “рапорт на отримання рапорту”, а й навчилися подавати ці рапорти церез “Армія+”.
- Росіяни хочуть, щоб ми танцювали під “Калінку-малінку”. А ми будемо продовжувати танцювати під Віталіка Козловського, бо: пінаколада – це був випадок, пінаколада – ти мій виняток, я тебе всю до дна!
І насамкінець – варіант радіодиктанту від поета Сашка Кучеренка. Олександр Кучеренко відомий ще за псевдонімами Олександр Обрій, Сашко Обрій. Уродженець Южноукраїнська на Миколаївщині, військовослужбовець, лауреат Премії імені Василя Симоненка.
ПІТЯТКО
Розгубив по шляху всі епітети,
коли слово це вперше почув!
Ти ж моє ненагляднеє пітятко!
Солодесенький мій чупачупс!
Переїв я новин і політики
в час оцей, карколомний, лихий.
Де би був я, якби не це пітятко?
У між’яр’ї б збирав кияхи!..
Розсікав би в кальсонах з лелітками,
в невигойній гризоті б заскнів.
Не жили ані взимку, ні влітку ми
в духоті безпітЯткових днів!
А тепер лише спробуйте пікнути,
що вам кисло живеться в краю,
де мале закарпатськеє пітятко
вже на вулицях всі впізнають!
Все засяє в його мімімішності,
в ореолі його неземнім!
Ще не час нам носи свої вішати –
порятунок наш криється в нім!
Тож усі – від старого до дитятка –
еманації божі ловіть!
Наш месія новий – славне пітятко,
що засіло у нас в голові!
© Сашко Обрій. Поезія
Підготувала Людмила Стражник. Знятки із соціальних мереж
Читайте також:
- Оприлюднили текст Радіодиктанту 2025 “Треба жити”
- Диктант української єдності: символічна подія, національний імідж чи іспит
