Дев’яносто років тому, 26 листопада 1915 року, українська громадськість Відня, де діяла Українська секція Союзу визволення України, висунула кандидатуру Івана Франка на здобуття Нобелівської премії з літератури. Письменник на той час мав світове визнання як перекладач, учений, мислитель і вважався однією з найяскравіших постатей у слов’янській літературі.
“Іван Франко – не лише визначний поет і прозаїк, але й учений, філософ, етнограф, історик літератури, який своєю творчістю підніс українську літературу до рівня світової”, – йшлося у номінаційному листі до Нобелівського комітету. Відповідний запис і нині можна знайти на сайті NobelPrize.org.
На жаль, на момент висунення Франко був важкохворий і помер 28 травня 1916 року, тобто ще до розгляду кандидатур. А, за правилами Нобелівського комітету премію, не можна присуджувати посмертно. Тому процес номінації було зупинено.
Постать Генія – найяскравіша відповідь
Попри те, що Іван Франко не став лауреатом Нобелівської премії, сам факт висунення мав величезне символічне значення. І не тільки в минулому, а й у сьогоденні, коли російська пропаганда активно намагається звести українську культуру до “селянського фольклору”. Мовляв, усього інтелігентного й передового українці нібито навчилися у “великоросів”.
Та ця практика не нова. У радянські часи українських Світочів часто зображали винятково як “бідних селянських синів і дочок”, відрізаних від міської культури. У шкільних та університетських програмах це теж відчувалося: російську літературу подавали як вираз міського, “високого” світу, тоді як українську – як народну, сільську. Наче в нас і не існувало потужного прошарку власної національної інтелігенції.
Іван Франко – мабуть, найяскравіша відповідь усім, хто намагається бачити в українській культурі лише село й пісню біля печі. Його розум, ерудиція, європейський масштаб мислення ламають будь-які імперські кліше. Він довів, що українська думка може бути глибокою, сучасною й універсальною – без потреби “вчитися у старшого брата”.
- Інтелектуал європейського масштабу, поліглот, філософ і мислитель, Франко водночас глибоко відчував народну стихію – але не зводив її до фольклору.
- У його творчості українська культура постає не як “провінційна”, а як рівноправна частина європейського духовного простору.
Чому село Нагуєвичі стало всесвітньо відомим
Тож саме сьогодні, 26 листопада, маємо нагоду згадати Івана Франка та більше дізнатися про Генія у розрізі екскурсії до його родинного села Нагуєвичі на Львівщині, де діє Державний історико-культурний заповідник “Нагуєвичі”.
Музей Івана Франка в Нагуєвичах відкритий у 1946 році. Тоді всі експонати розміщувалися у центрі села. Лише в 1981-му створений музей на місці батьківської садиби, а згодом, у 1986-му, збудоване приміщення Літературно-меморіального музею.
Нині на майже 40 гектарах – сучасний скансен з цікавими локаціями. Й це на доказ того, що тут не зациклюються на минувшині, а по крупинці примножують і розвивають національну ідею.
“Це креативний майданчик для збереження історичної пам’яті про Івана Франка, розвитку української культури та виховання молоді за методикою “Приїжджай, бо тут цікаво!”, – інформує сайт https://kamenyar.info/ – Насамперед це Літературно-меморіальний музей зі скульптурною композицією “Іван Франко і світова література” та Будинком літератора. Це експонати з архіву Каменяра і пов’язані з історією Нагуєвич та околиць, зокрема автентичні давні рукописи, предмети сакральної культури та етнографії. Тут відбуваються креативні пізнавальні заходи та наукові конференції”.
- Найцінніші експонати – це метричні книги, старовинні ікони, “золота книга” Дрогобицької василіанської нормальної школи ХІХ ст., зі вписаними даними Івана Франка, його однокласників та вчителів, численні прижиттєві видання його творів, цінні стародруки, посмертна маска письменника та ще багато цікавого.
До скансену входить і музей “Садиба Івана Франка”, відтворений за етнографічним нарисом письменника “Моя вітцівська хата”. Тут є й батькова кузня та інші притаманні багатій селянській родині забудови. Серед автентичних речей часів самого Каменяра – родинна колиска, мисник, обідній стіл, скриня, дзеркало його матері Марії Кульчицької, піч, ікони, світлини молодого Франка, тогочасний одяг та реманент.
Є ще тут заповідна лісова зона “Стежка Івана Франка”, зі скульптурними композиціями за темами творів письменника, зокрема Галявина казок зі знаменитим Лисом Микитою. Донедавна ще ріс дуб – ровесник тих часів. Є тут парк зі ставком, літній театр, капличка, а також веломаршрут “Франко-Ровер” до чудотворного джерела “Ярина”. Не забуваймо, що Нагуєвичі – за кілька кілометрів від Борислава та курортів Східниця і Трускавець.
І розпочнемо знайомство з Церкви
Позаяк відвідини села родина спланувала на 40-й день пам’яті Петра Галущака, правнука Івана Франка, то знайомство з Нагуєвичами розпочали з церкви Святого Миколая. Вона збудована та освячена в 1996 році на місці старого дерев’яного храму XVI століття, де старшим братом був авторитетний коваль Яків Франко.
“За свідченнями старожилів, записаними ще в 1956 році, Яків Франко багато доклався до підтримки храму, відновив церковне братство. Про нього як фундатора писала тогочасна преса у Відні, – розповів директор заповідника “Нагуєвичі” Богдан Лазорак. – Церква заснована за грамотою владики Іларіона Перемиського як монастир із правом виварювати сіль”.
У самих Нагуєвичах було чотири соляні жупи. Пізніше видобуток механізували. У селі є джерело, яке досі дзюрчить соляною ропицею.
“У старій церкві Яків Франко хрестив усіх своїх дітей. І говорити про те, що його син Іван Якович був атеїстом – то радянська пропаганда, – принагідно каже співрозмовник. – Усі діти самого письменника тут охрещені. Батько Петра Галущака Петро Франко теж народився у Нагуєвичах. Серед пам’яток, що походять із цього храму, більшість ми перевезли до музею та реставрували. Це скрині, поминальні свічки, фігура розп’яття Ісуса Христа. Біля церковної каплиці залишився ще старий хрест”.
Від старої церкви видніється фундамент, бо нова трохи “виступила” вперед. Поруч – стара дзвіниця з оригінальними автентичними дзвонами: один “Серце Ісусове” вилитий у Кракові, а другий – у Самборі.
“Батько Франка багато доклався до розвитку релігійної громади села, відновив вівтар у храмі, замовив бічний вівтар, переписав біля 50 діжок меду, щоб утримати церковний хор, – зазначив Богдан Лазорак. – На жаль, збереглося мало тогочасних фотографій. Але маємо рідкісні світлини храму, розбудованого саме за Якова Франка. З Петром Галущаком, його праправнуком, ми акумулювали тематичну інформацію та поширювали на всю Україну. У 2020 році, на роковини смерті Івана Франка, ми з Петром Галущаком та народним депутатом Миколою Княжицьким під егідою Espreso TV придумали проект “Від дзвонів Софії Київської до дзвонів Львова та Нагуєвич”. Бо зі своєю дружиною Ольгою Хоружинською Франко вінчався у Києві. А Львів – на знак Собору святого Юра та митрополита Андрея Шептицького, безпосереднього товариша Івана Франка. І лунали в 2020-му поминальні дзвони у трьох храмах”.
Таку честь Іван Франко заслужив своїм ставленням до Церкви: написав поему “Мойсей”, зібрав найбільшу колекцію богослужбових книг, метрик, дослідив історію. І саме в цьому храмі поминали його правнука Петра Галущака на сороковини.
Церква святого Миколая у Нагуєвичах збудована на зразок старої, яка була з апсидами. Це такий виступ будівлі, здебільшого півкруглий у плані, перекритий півкуполом або замкнутим напівсклепінням.
“Іван Франко заслужив мати муровану церкву в рідному селі, – додає Богдан Лазорак. – До речі, москалі нашу традицію мурованих церков просто викрали, і їхні апсиди подібні на наші, а не навпаки”.
Поруч із церквою – стара дерев’яна дзвіниця, збудована за часів Якова Франка. Вона збереглася в автентичному вигляді – навіть деревину з того часу не змінювали.
Стара церква мала іконостас “Богородиця, яка молиться” XVII століття. Радянська влада закрила храм у 1960 році. Хотіли якийсь склад зробити. Могили Якова Франка і його дружини Марії Кульчицької були зруйновані. На початку Незалежності старожили підказали, де знаходилися реальні поховання батьків письменника, і відновили. Збереглися на старому цвинтарі могили Назара, брата Якова, і його сина Гриця.
“Засновник роду Франків Яків народився у 1802 році і походить із села Озимина неподалік Самбора, – зазначив Богдан Лазорак. – У 1824-му його дідусь – також Іван Франко – домовився із подружжям Гната і Мар’яни (з Кімаковичів) Добровлянських, які були власниками на Слободі і не мали дітей, щоби взяли молоду гілку Франків по лінії Миколи. І тато Якова Іван приїхав з синами Степаном і Яковом, доглядали цих людей, які їм опісля залишили господарку”.
У рідному селі Івана Франка 90 разів кликали за кума, про що є офіційні записи. Це свідчило про неабиякий авторитет: у той час треба було брати відповідальність за новонароджену дитину, якби щось із батьками сталося, й опісля виховувати.
На старому цвинтарі поруч із могилою Якова Франка – поховання отця-капелана сусідніх із Нагуєвичами сіл Лішні та Уріжа. Іван Франко особисто його знав. А в 2016 році священник відправляв літургію за упокій померлого Франка. У 2017 році випустили із російського полону Андрея Шептицького, митрополита Галицького та архієпископа Львівського УГКЦ. Й він у Києві відслужив на прохання доньки Івана Франка Анни першу панахиду в католицькому костелі.
На кладовищі привертає увагу могила Івана Яковича Франка. То тезка Каменяра. Виявляється, брат Якова Степан мав сина Якова, і його син – теж Іван.
Староста села, корінна жителька Леся Гром розповіла багато цікавого про Нагуєвичі.
“Пам’ятаю, як після довгих десятиліть відкрили нашу церкву, то винесли Євангеліє, подароване Яковом Франком, – пригадала Леся Гром. – Така благословенна тиша настала! Храм багато років був зачинений, а Святе Письмо якимось дивом збереглося. У радянські часи про це не говорили. А коли стара церква згоріла, то шукали… І знайшли… Папір вигорів, хіба залишилися такі металеві защіпки. Цей раритет тепер зберігається в музеї”.
Пані Леся каже, що в селі дуже багато родичів Івана Франка та й просто однофамільців. Тобто є носії прізвища, що й не дотичні до знаменитої родини. А от ковалів у Нагуєвичах немає. Садиба, де народився Геній, відновлена. Як і батькова кузня. Вітчим Гриць Гаврилик був війтом у сусідньому селі, куди Франко ходив за грибами.
І ти Франко, і ти Франко, і ти!
Правнук Івана Франка Петро Галущак зі своєю великою родиною мешкав у Львові, але вважав святим обов’язком усіляко пропагувати спадщину великого Прадіда.
- https://pik.net.ua/2024/08/24/spadkoyemtsi-ivana-franka-pro-velych-geniya-ta-pravdu-pro-rodynni-stosunky-foto/
- https://pik.net.ua/2024/08/26/petro-ta-lyubov-galushhaky-mama-pragnula-shhob-my-ne-zlovzhyvaly-imenem-ivana-franka/
- https://pik.net.ua/2024/08/27/geniyi-narodzhuyutsya-raz-u-tysyacholittya-rodyna-ivana-franka-pro-jogo-spadshhynu/
З його ініціативи в Нагуєвичах відбулося вісім Франкофестів за різною тематикою. Щоразу на таких заходах роблять благодійні збори для бригади військових із Дрогобицького району.
“Петро марив тематичними заходами в Нагуєвичах, – розповіла його вдова Олеся Галущак. – Завжди повторював, що ми всі, велика українська родина, є Франки, то маємо триматися купи, бути жертовними. На жаль, цьогоріч через нездужання уже не зміг приїхати. І якось містично та знаково, що помер саме в день народження Івана Франка”.
Богдан Лазорак пригадав спільні справи з ініціативи Петра Галущака з 2017 року. Саме тоді Лазорак став директором заповідника, 13-м із часу заснування музею. Це й експедиції, археологічні розвідки, праця в архівах.
“Петро Галущак читав абсолютно всі тематичні матеріали, які ми видавали, радів новим відкриттям, – зазначив Богдан Лазорак. – Приміром, ми знайшли невідомі тексти його діда Петра Франка, який у 1940 році ініціював створення музею свого батька. Їздив на консультацію до поета Миколи Бажана. Однак радянська влада не дала це реалізувати. З Петром Галущаком ми мали спільний проект “Петро Франко і війна за Україну”, де відкрили його по-новому. Тут, біля Будинку літератора, у 2020 році ми спорудили Петру Франку пам’ятник, до слова – наразі єдиний у світі”.
Петро Франко разом із Іваном Боберським створив “Пласт”, популяризував спортивні традиції серед українців, академічне музеєзнавство. А ще ж його воєнні звитяги!
Петро Франко викладав у Коломийській гімназії імені Богдана Лепкого. Саме в цьому покутському місті народилася молодша донька подружжя – Іванна (Ася), мама Петра Галущака. Разом із чоловіком Мирославом Галущаком вони дали життя п’ятьом дітям: Любові, Петру, Орисі, Адріані та Мар’яні. До слова, найстарша донька Любов Галущак так само активно пропагує спадщину Івана Франка.
“Петро Галущак дуже дбав про свою сім’ю, а це шестеро синів, внуки. Багато років очолював Спілку багатодітних родин Львова, – додає Богдан Лазорак. – Він єдиний з роду Франків, який передав по чоловічій лінії у спадок унікальний архів, а також генеалогічну тяглість передачі роду по чоловічій лінії Галущак. Їхні з пані Олесею діти – то прямі нащадки Каменяра. Бо гілка Тараса, іншого сина Івана Франка, зупинилася на Роланді. Є домисли, що радянська система до того спричинилася: може, його дочка вижила, але поки Роланд приїхав із кафедри, йому сказали, що дитина померла. Хто знає, чий то був задум… Отож місія нашого музею – всіляко підтримувати родину Петра Галущака”.
“Тікає час, а кожен із нас має певну дотичність до пам’яті про Петра Галущака, – додає місцевий священник о. Олег Кекош. – Важко переоцінити моменти, коли він був з нами. Але людина жива доти, доки жива пам’ять про неї. Робімо собі постанову належним чином цінувати тих, хто є з нами, хто нам близький. Не марнувати цей надзвичайно дорогий час, який уділений нам Господом у земному житті. І, на щастя, є діти, в яких живе справа Івана Франка, справа Петра Галущака”.
Пригадаймо, як щороку на Різдво у церквах священники зачитують родовід Ісуса Христа. З Євангелій ми знаємо про 77 поколінь від Адама до Христа. А скільки поколінь своїх родоводів ми знаємо? Хтось назве лише дідусів-бабусь, дехто – ще й прародичів згадає. Та й не більше… За радянщини тому не надавалося належного значення, щоб легше було зліпити з нас уніфіковану “радянську людину” без роду-племені.
Водночас пом’яник Франків містить сотні актів архівної та музейної документації, які досі не зібрано в єдине ціле – від першої чверті XVIII ст. і до сьогодні. Це фактично пом’яник історії великих втрат і перемог, пом’яник українського народу.
Спадщина Петра Галущака – це титанічна праця
Петро Галущак під патронатом Міжнародного фонду імені Івана Франка добився, щоб у Києві в 2021 році заклали камінь на місці майбутньої скульптурної композиції письменнику, його дружині Ользі Хоружинській та їхнім дітям на розі вулиць Липської та Інститутської. Це спільна мрія і Роланда Франка, щоб вшанувати роль дружини Генія, нагадати, що саме в Києві вони одружилися і брали шлюб.
Шлюб з киянкою сприяв розвитку української культури, процесу культурних взаємовідносин між українством у складі тогочасних імперій – Російської та Австро-Угорської. Ольга Хоружинська потайки перевозила до Києва літературу, яку видавав Іван Франко у Львові. Фактично втілювала проект свого чоловіка.
«Іван Франко, Федір Вовк, Михайло Грушевський Шептицький, в якого вони були разом на дні народження, та й багато інших титанів праці вивели українську інтелігенцію на рівень європейський, – аргументував Богдан Лазорак. – Можемо не переживати перед поляками, угорцями, румунами, росіянами, білорусами, що не маємо своєї історії, своєї інтелігенції. І найбільший доказ – Іван Франко, який захистив у Відні докторську дисертацію і писав до дружини: “Ти не переживай, я сімейних грошей не потратив. Щоб ти заспокоїлася: твій чоловік – доктор”. То була дуже цікава родина, непроста. Тим-то так переймався його правнук Петро Галущак, щоб нести далі той культурний багаж”.
Нести далі культурний багаж
На тематичні Етнофести до Нагуєвич з’їжджалася з усіх усюд українська інтелігенція. У Будинку літератора насамперед спілкувалися з Петром Галущаком. Він був добрим співрозмовником, мав неймовірно великий багаж знань.
“Ми говорили про Україну, про рід Франків, обговорювали літературні новинки, – поділився спогадами Андрій Сова, доцент кафедри олімпійської освіти Львівського держуніверситету фізичної культури імені Івана Боберського. – Майже копія свого славетного прадіда – здивувався я при нашому першому знайомстві – не тільки за зовнішністю, але й за світоглядом. Виймав зі своїх закамарків знімки, документи, які ми потрошки вводили до наукового обігу. Коли ми працювали над книгою про Івана Боберського, то дуже вболівав щоб так само розповісти про Петра Франка. На жаль, архіви розпорошені, а здебільшого й знищені, тому треба по крупинках вишукувати”.
“Нинішніми спогадами відкриваємо ще одну сторінку франкознавства, – зауважив Богдан Лазорак. – У 2018 році, коли ми в Нагуєвичах І Міжнародний з’їзд архівістів, Петро Галущак чи не вперше виголосив гасло «І ти – Франко», заохочуючи міжнародних партнерів працювати задля України та збереження культурної спадщини українців на міжнародному рівні.
Не забути важливих сторінок історії
Уже важкохворим Іван Франко надиктовував цикл віршів “З великої війни”, із 16 поезій, своєму племіннику Василю, сину брата Захара. Там, зокрема, описував знущання солдат російської армії над жінками у Львові.
“На жаль, таке повторилося в сьогоденні, – підсумовує Богдан Лазорак. – Кожен день гинуть українці”.
Тепер, коли росія, як і колись, вивозить історичні раритети з окупованих регіонів України до москви, треба особливо цінувати археологічні знахідки як державні скарби. Як-от прижиттєві видання Франка, де зібрані основні думки нашого національного генія.
“До музею якось навідалися високопоставлені польські чиновники на чолі із сенатором Міхалом Камінським, який, до слова, перший виступив щодо надання Україні в 2022 році летальної зброї. То я після екскурсії принагідно наголосив гостям, щоб передали Інституту національної пам’яті Польщі: українці з вами сусіди, і ваша історія тут, а наша значно більша”, – акцентує Богдан Лазорак.
Одна із місій Заповідника – дослідницькі експедиції та наукові розвідки. Приміром, почали шукати інформацію про фортепіано в музеї. І виявилося, що воно належало співачці Ользі Лепкій-Ястремській. Її старша дочка – то була перша дружина композитора Анатолія Кос-Анатольського.
“Їду до Львова, до другої дружини Кос-Анатольського, яка дарує нам архів, пов’язаний із Ольгою Лепкою, – розповідає Богдан Лазорак. – Виявляється, вона була одружена на Андрієві Лепкому, братові Василія Лепкого, дяка Собору святого Юра у Львові, за часів митрополита Андрея Шептицького. Андрій Лепкий вчиться на василіян у Бучачі, разом із о. Северином Бараником евакуйовуються в Варажницький монастир. Бере останню обітницю, але лишає монастир і йде хорунжим Галицької армії, в якості картографа. Через Богдана та Левка Лепких знайомиться та одружується зі співачкою Ольгою Ястремською. А мама Богдана Лепкого похована разом з його сестрою Софією, яка була заміжньою за священником Іваном Ліщинським. Поему “Мазепа” Богдан Лепкий написав на честь швагра. І ми відкриваємо нові постаті через фортепіано. Богдан Лепкий викладав на кафедрі української мови у Кракові і мав професорську квартиру на другому поверсі будинку, а на першому дає прихисток молодій парі. Ольга вчиться у Кракові на співачку, Андрій – в академії мистецтв і згодом стає професором Дрогобицької гімназії імені Івана Франка”.
Невипадково сьогодні у Нагуєвичах, де народився дідусь Петра Галущака Петро Франко і прадідусь Іван Франко, системно публікуються наукові видання (див перелік і їх анотації на сайті https://kamenyar.info/category/about-reserve/vydavnytstvo-zapovidnyka
Проведено понад 200 музейно-мистецьких заходів.
“Нагуєвичі відвідує щороку до двадцяти тисяч туристів, які мають змогу бути безпосередніми учасниками реконструкцій під час Етнофесту в садибі Франка у серпні, а також підтримувати Збройні Сили, адже сини Франка були безпосередніми учасниками УСС та Галицької армії. Маємо різними засобами протидіяти спотворенню української культури та імперським наративам. І все буде Україна!”, – підсумовує Богдан Лазорак.
Людмила Стражник. Фото авторки та з архіву родини Галущаків. Зняток із сайту NobelPrize.org
Оперативні новини у TELEGRAM
