Що ближче свято Миколая та Різдво, то гостріше відчуває Марія Печінка важку втрату і порожнечу… І хоч уже студентка – навчається на другому курсі Карпатського національного університету – ще по-дитячому очікує подарунків, затишної атмосфери в родинному колі, доброзичливих обіймів мами і тата. І відганяє від себе сумні реалії: а батька вже немає…
“Подумки повертаюся в дитинство, у ті щасливі миті, коли ми всі були в зборі: тато Степан, мама Світлана, молодший братик Юрій, – розповідає Марійка. – Ми жили як звичайна сім’я в невеликому місті, де батьки старалися більше заробити задля нашого добробуту, а діти вчилися. Тато працював в іншому місті, тому приїжджав додому лише на вихідні. І навіть під час цього невеликого часу старався багато встигнути: поцікавитися нашим навчанням і здоров’ям, поремонтувати щось у домі, бо мав хист до будь-якої роботи. Завше привозив нам із братиком гостинці. Найбільше закарбувалося в пам’яті, як ми всі разом їздили на церковні свята в село, до татової родини. Особливо на Різдво. Адже в селах набагато краще зберігаються традиції, і кожного року для мене це були найбільш очікувані дні, бо ж усі діти люблять різдвяно-новорічні дива”.
Степан Печінка народився 14 лютого 1982 року в селі Бариш на Тернопільщині. Був призваний на військову службу за мобілізацією 1 березня 2022 року. І з перших днів боронив Україну на найскладніших ділянках фронту. Загинув 14 жовтня 2025-го біля Рай-Олександрівки Краматорського району Донецької області, внаслідок удару ворожого FPV-дрона-камікадзе по автомобільній техніці І гірсько-штурмової роти під час виконання логістичного завдання на передній рубіж оборони. Тепер йому назавжди 43…
“Після величезної для нас трагедії я почала розуміти, наскільки цінним є проведений час разом, адже раніше це сприймалося так, що у майбутньому є ще багато чого, а зараз потрібно розв’язувати якісь нагальні проблеми, – із сумом додає Марійка. – Але ось прийшло це “майбутнє”, а нових спільних спогадів уже не створити. Тож зараз усе, що я проживаю, дуже ціную, і завжди думаю про одне: “Потрібно робити ось те чи те зараз, не відкладати спільні поїздки з друзями або родиною. Бо ніто не знає, скільки ще я проведу часу тут, з цими людьми, чи буде ще можливість зібратись разом”.
Степан Печінка рідним про свою службу майже не розповідав. Відмахувався: усе добре. Хоч відзначився у боях біля Білогорівки та Берестове на Донеччині в січні-липні 2023 року, де в найскладніших умовах допомагав побратимам виконувати бойові завдання та не здавати рубежі.
“Побратими, які прибули на похорон, пригадали епізод 26 березня 2023-го, коли батько сміливо вибіг із укріплення і наніс удар з гранатомета по БМП противника, що намагався здійснити десантування на позиції “Кум”. Пострілом підбив ворожу машину, поранив близько десятка ворогів і двох знищив, – пригадує дівчина. – Бійці казали, що цей вчинок мотивував особовий склад підрозділу успішно вступити в бій”.
Пізніше цього ж дня Степан Печінка, незважаючи на шум у вухах після пострілу з гранатомета, зібрав штурмову групу для відбиття позицій. Результатом цієї операції стало знищення п’яти військовослужбовців рф. Цього ж дня брав участь у захоплені двох російських полонених. Завдяки його лідерству позицію було врятовано, та особовий склад не поніс втрат. І це лише один його день серед безлічі інших.
“Батько займав різні посади за час служби: крім водія був навідником, стрільцем, помічником гранатометника, номером обслуги, але не відмовлявся від виконання завдань. Особисто евакуйовував побратимів, – додає Марійка. – Багато з особового складу І гірсько-штурмової роти в/ч А3029 10 ОГШБР “Едельвейс” вдячні йому за порятунок, адже, ризикуючи своїм життям, він рятував інше. Це нам відомо з нагородних листів”.
За проявлену мужність і героїзм Степан Печінка був нагороджений:
- орденом “За мужність” ІІІ ступеня;
- Відзнакою Президента України – медаллю “За оборону України”;
- Відзнакою Головнокомандувача ЗСУ – нагрудним знаком “Золотий Хрест”;
- відзнакою Міноборони – медаллю “За поранення” (двічі);
- подяками від командира в/ч А3029 (двічі);
- грамотою за сумлінне виконання службових обов’язків, віддане служіння Україні, українському народові в лавах Збройних сил України.
“Керуючи різними машинами, Степан не цурався заїжджати у найскладніші ділянки: чи то для доставки боєприпасів, чи продуктів, чи провести заміну особового складу, – доповнює дочку її мама Світлана Печінка. – Побратими розповіли нам після його загибелі, що часто потрапляв під обстріл ворожої артилерії, але не зупинявся, їхав далі, адже завжди повторяв: “Хто, як не я?”. Загалом його діяльність у складі 1 гірсько-штурмової роти зробила вагомий внесок у ведення бойових дій біля сіл Білогорівка, Берестове, Спірне, Виїмка, Федорівка, Веселе Донецької області, у Серебрянському лісництві та біля сіл Дворічна, Западне, Кутьківка, Новомлинськ Харківської області.
Під час служби Степан отримав шість бойових поранень: осколкові ураження різних частин тіла, акубаротравми, забої, проте завжди після лікування повертався до своїх побратимів і робив те, що міг, як би важко не було.
“Молодий, відважний, щирий, веселий, завжди усміхнений. Був життєрадісним та добрим чоловіком, – пригадує вдова. – Степан мав неабияку повагу серед побратимів і цінував коло свого оточення. Бійці згадують його як приклад відданості та братерства, а ми, його родина – як людину, в якій поєднувалися доброта і сила. Він до кінця залишився вірним своїй Вітчизні і загинув смертю хоробрих. Та залишив після себе не тільки героїчну пам’ять, а й не вимовний біль у серцях тих, хто його любить”.
Родина Степана Печінки ініціювала звернення до Президента України щодо присвоєння загиблому посмертно звання “Герой України”.
“Захищаючи Батьківщину, Степан Печінка віддав найдорожче – своє життя, – йдеться у зверненні. – Його ім’я має бути серед тих, про кого говоритимуть дітям у школах, кого згадуватимуть на урочистостях, чиї вчинки назавжди залишаться в серцях українців. Його подвиги не можуть залишитися без найвищої державної відзнаки”.
У цьому переконані всі, хто знав Степана Печінку за життя. Особливо за це ручаються його побратими з 1 гірсько-штурмової роти в/ч А3029 10 ОГШБР “Едельвейс”.
https://petition.president.gov.ua/petition/254742
“Ми щоранку о 9:00 зупинялися для Хвилини тиші та схиляли голови на пам’ять про загиблих захисників і захисниць, – каже франківчанка Наталія Хмарна, племінниця Степана Печінки. – Чи то вдома, чи на роботі, чи на вулиці. Тепер же із особливим щемом вшановуємо Героїв, бо серед них тепер – і наш Степан”.
Наталія розповідає, що дядько не був вимогливим: казав, що забезпечення на фронті добре, а як чогось не вистачає – бійці докуповують самі. Вона як фармацевт допомагала хіба що з пошуком необхідних ліків чи порадами – після поранення. А як долучалася до волонтерських зборів, то відправляли в будь-який військовий підрозділ: одяг, засоби гігієни, продукти та випічку. Адже на війні найбільше потребують уваги та турботи тилу. Та й святкові солодкі сюрпризи тішать. Особливо на Миколая та Різдво.
А для Марії Печінки та всіх українських дітей, особливо тих, хто втратив на війні рідних, найбільшим новорічно-різдвяним дивом буде такий очікуваний мир! Дуже сподіваємося, що й Святий Миколай у цьому постарається. Адже Божа сила безмірна! І тоді жертви їхніх батьків-Героїв будуть немарними.
Людмила Стражник. Фото надані родиною Печінки
Оперативні новини у TELEGRAM
