Про мрії та реалії
“Якби можна було лягти спати 23 лютого 2022 року в тій частині країни, де панував мир, де тиша не здавалася підозрілою, де ніч – це просто ніч, а не передчуття. Лягти й заснути без остраху. А прокинутися 24-го – без бомб, без ракет, без різкого “ніколи більше не буде, як раніше”, – роздумує Олександра Базилевич. Уродженка міста Городенки, нині вона – мешканка польського міста Седльце.
Як і мільйони українців, Олександра виїхала з України на початку повномасштабного вторгнення. Боялася за свого єдиного сина Олександра. Місцем прихистку стала Польща. Сусідня країна – близька за духом та мовою.
“Я сиділа б собі з кавою у м’якому кріслі, пальці – в глині, думки – в майбутньому, – міркує про минуле Леся. – Ліпила би свої керамічні горнятка, акуратно пакувала замовлення на Америку, рахувала б не втрати, а терміни доставки. Я би планувала життя. Не виживання. Не еміграцію. Не списки “на випадок”. Я б думала про нову серію кераміки, про піч. Про те, що буде за рік, за два. А не про те, кого ще з моїх рідних чи близьких за останні три роки не стало. І кого може не стати… Що ближче до свят – то важче дихати. Бо радість тепер з відчуттям провини…”.
Бо немає тепер людей, які на 100% радіють святам. Бо свята тепер – це пам’ять і біль. Адже болю – дуже багато. Особливо в тих, хто на чужині, далеко від рідного дому. І якщо важко зібратися докупи: це не слабкість. Це втома душі, яка вже занадто довго тримається.
Поляки відкрили свої серця
Коли приїхали із сином до Польщі, вибору не мали. Сіли в один із автобусів, люб’язно запропонований поляками. То був 2022 рік, тоді їхня доброзичливість і турбота не мали меж. Співчували, жаліли, разом ненавиділи російського агресора.
“Зараз дуже багато ксенофобії, російської пропаганди, але ті поляки, які відкрили свої серця на початку 2022-го, коли вибухнула велика війна, вони й далі з Україною, і своєї думки не змінили, – стверджує Леся. – Ось цей щемливий момент ніколи не забуду. Коли нас привезли автобусом на розподіл, там стояли поляки з табличками-містами. Я вчила в університету польську і розуміла мову добре, але говорити – не мала практики. До нас із сином підійшла полька, взяла за руку і завела до автобуса. Там було тепло. Нас нагодували. Перекладачем слугував молодий чоловік, Андрій із Донеччини. Він з дружиною та дитиною приїхав з Авдіївки ще в 2015-му. Ми досі дружимо сім’ями”.
Поляки тоді допомагали, в чому могли: і до приватного психолога відвели, і з медиками посприяли, бо Лесі спину заблокувало від важкої дороги.
“Сумно згадувати про той час: дуже вразлива тема, – роздумує жінка. – Коли ми перетинали кордон пішки, то просилися до наших співвітчизників-перевізників бодай погрітися. І нам із сином відмовили. Так само – іншій жінці з місячною дитиною. А ми хочемо ображатися на поляків, коли наші ось яке нутро показали…. Це ганьба”.
Півтора року вони із сином мали безкоштовне житло. То було вкрай важливо в період адаптації. Бо той же Андрій-перекладач розповів, як їм самим було важко на початку. І такої допомоги, як у 2022-му, тоді ще не було. Олександра каже, що збирається неодмінно написати книжку про цей час.
“Ми цікаві як робітники”
“Зрештою поляки мали вигоду від українських біженців, – акцентує Олександра. – Євросоюз компенсував їм витрати за надання прихистку, працевлаштування. Українці здебільшого готові на будь-яку роботу, незважаючи на освіту, досвід, навички. Мене разом з іншими біженцями запровадили спочатку на будівництво, де платили по 50 злотих за день. Тоді як своїм – утричі більше”.
Про ставлення поляків до вимушених біженців Леся говорить відверто. Є такі, що й тоді казали “випердати до сєбє в Україну”, й тепер своєї позиції не змінили. Це та частина громадян, які досі не вийшли з-під впливу радянської, а тепер і російської пропаганди. Такі люди і сприймають українців як “бидло”, хоч наші співвітчизники в багатьох галузях пішли далеко вперед: у банківській сфері, ІТ, бютііндустрії, кераміці тощо.
“Попри усталену думку, що “за кордоном усе краще”, поляки так само скривають доходи та уникають повноти сплати податків, не все зароблене виплачують українцям, навіть – передбаченого законодавством, за так званими умовами “злеченя”, – розповідає з власних спостережень Леся. – Як десь на підприємстві аудит, то й форму належну видадуть на день-два, і заходи безпеки показові. А загалом – не все належне”.
Леся додає, що на заводі з виробництва пластикових ящиків, де вона зараз працює, раніше було більше українців. Майже всі з вищою освітою, а то й двома, та працювали звичайними робітниками. Зарплата мізерна – менше мінімальної. Директор-поляк – після професійного училища, але він тут пан… Ксенофобія аж зашкалює, і це дуже загострює стосунки.
“І ця робота мені не заходить взагалі. Не моя, не про мене, але є таке слово – “треба”. Є – “мушу”, – пояснює співрозмовниця.
Терпить чужу країну заради благополуччя сина. Він навчається в польській професійній школі і водночас працює. У цьому закладі теоретичні заняття поєднують із практикою на великому підприємстві. Після кожного року навчання студентам видають свідоцтво, з яким уже можна працювати. Звісно, швидше візьмуть на роботу випускника з повним курсом. Додатково Олександр ще й займається англійською. Дуже хоче досягти чогось. Може, деінде в Євросоюзі. Витрати ж наразі – на плечах матері.
“За житло дорого платити, іноді до 80% від зарплати, хоч квартира дуже маленька. Тож шукаю підробітку, – зазначає співрозмовниця. – Стараюся запустити кераміку, але бракує грошей, знайомств. Я шукала тут однодумців, пропонувала об’єднатися, щоб спільно відкрити майстерню. Але поляки бояться бізнесувати з українцями, а серед наших ще не знайшла підтримки. При ситуації, коли мені дуже потрібна було чиєсь плече, наразі ніхто не простягнув руку. І доводиться вигрібати самій”.
Леся робить удома кераміку, старається монетизувати всі соціальні мережі, продає вживаний одяг на одній із європейських віртуальних платформ. До певної суми заробітку може не платити податки, але всі трансакції чітко фіксувати. Якщо перевищує, то протягом семи днів має оформити господарську діяльність. Порушення строго карається – аж до кримінальної відповідальності. Особливо це стосується українців, хоч самі поляки знаходять різні лазівки…
“Бо якщо українець зміг тут щось сфальшивити, то десь знайшовся і поляк, що повівся і допоміг, – стверджує Леся. – Вони самі фальшивлять на кожному кроці. Власне, ніхто вголос не говорить, як поляки не доплачують українцям та шукають з нас вигоди, де тільки можна. Я працюю четвертий рік без відпустки. Лікарняних так само немає. Тобто маю бути роботом. А щоразу, як якесь загострення в українсько-польських відносинах, мушу вислухати докори у свій бік. Приміром, їхні фермери вийшли на пікет, то вже зранку на роботі чую від директора, молодшого від мене, таке обурення… Може мені розказувати, що “ми вас прийняли, а ви у нашому Львові…”. Хоч місто й було у складі восьми держав, лише Польща висуває претензії. Але ж і Хелм – то історичні українські землі, а тепер – у складі Польщі. Чи про Волинь згадають на кожному кроці, навіть у лікарні. Кажу їм вчити історію, але вона вигідна полякам лише однобоко. Бо перед Волинською трагедією була пацифікація, від якої сильно постраждали українці”.
Леся каже, що наші співвітчизники для поляків – ніхто. Не важливі дипломи, бо українців сприймають як робочу силу. А якщо зуміли чогось досягти, побудували свій бізнес – їм того не треба. От махати лопатою – так. А мудрих українців нащо… І все залежить тільки від кожного – як зуміє пробитися до чогось кращого. Бо навіть оті зміни в законодавстві, що для вступу в університети треба мати певний рівень знання польської – то багатьом стало перепоною. До слова, Олександра вчить мову самотужки, бо не має коштів на репетиторів.
Стійкість не народжується у комфорті
“Поляки здебільшого не такі наполегливі до праці, як наші співвітчизники, – додає співрозмовниця. – Вони мають великі преференції від ЄС. За навчання працівників платить підприємство, а за ними зберігається робоче місце. Повертається кваліфікованим робітником і йде на вищу посаду. Але вони й такими можливостями не дуже хочуть скористатися. Праця в поляків нормована, мають лікарняні та відпускні. А я, приміром, щось заїкалася про свої права – то мала опісля клопоти. Бо поляки мстиві. А я виконую важку чоловічу роботу. От працюють з нами люди з Непалу – то надзвичайно ввічливі”.
То як же пояснити, чому досі на чужині? Чому не повертається додому? Каже, що власного житла в Городенці не мала. А тут, хоч і важко, сподівається видряпатися якось і скористатись із переваг Польщі.
“Є в Польщі й чимало позитиву, – акцентує Леся. – Приміром, порівняно з українськими низькі ціни на продукти. Багато промоцій. Удома на свою зарплату я не могла б собі дозволити таке розмаїття харчів, як тут. І не знала, наприклад, що таке маскарпоне. А тут 250 г цього сиру можна купити за 3,5 злотих”.
Про себе додає, що не непохитна й не “залізна”. Просто навичка підніматися стала звичкою. І тепер, коли хтось називає її сильною, то це результат пережитого. І стійкість не народжується в комфорті. Вона з’являється тоді, коли іншого варіанту просто не було.
“Я настільки люблю свою Україну, що ніколи не хотіла виїжджати, навіть при скруті як мама-одиначка. Здається, що навіть у друзів-поляків немає такого трепетного відчуття рідної землі, – додає Леся. – У мене друзі-поляки, що підтримують нас, – у них немає такого відчуття любові до землі. Мені одна полька в школі каже, чого ж я так хвилююся, адже тут, де ми зараз живемо, війни немає. Але ж вона там, удома”.
Допомагаймо – кожен на своєму місці
Рідний брат Олександри Іван втратив на війні ногу, вже півроку на реабілітації. Захищав Вітчизну на Донецькому та Запорізькому напрямках. Відірвало кінцівку під час бою вночі, то вчасно евакуювали. Бо якби серед дня, то під обстрілами ніхто б не ризикнув пробиратися до пораненого. Воює і двоюрідний брат Іван. Він артирелист, зараз на Покровському напрямку.
“Недавно брат надіслав мені світлини з фронту, – пояснює Леся. – І я дуже довго плакала. Не від істерики – від болю. Дивлюся в очі, страшенно втомлені, змучені, так, ніби в них оселився час без сну. І водночас – посмішка на обличчі. Та сама, рідна, впізнавана. Дивлюся і розумію, якою ціною нам дається свобода. Без гучних слів, без лозунгів – просто розумію. Шкірою. Серцем. Болем, який не кричить, а сидить десь глибоко й не відпускає. Чудово знаю, заради чого вони там стоять. Але не впевнена, що всі це ще пам’ятають. Не впевнена, що всі відчувають, як фронт не десь далеко – він постійно наближається. Не лише на карті. У головах. У снах. У втомі”.
Наближається свято, вулиці наповнюються світлом, багато людей виставляють корпоративні світлини…
“Мій брат зараз у тому місці, де люди починають вірити в Бога, – додає співрозмовниця. – Навіть ті, хто ніколи не вірив. Звідки хтось не вийде. А хтось повернеться – і йому до кінця життя будуть снитися потворні сни. І в ті сни приходитимуть товариші. Ті, що не повернулися. Земля приймає всіх. А душа – ні. Душа не вміє так просто відпускати. І я думаю про те, що людські ресурси не безкінечні. Військові не залізні. Вони втомлюються. Вони теж бояться не повернутися, бо дома їх чекають родини. Вони тримаються не тому, що не болить, а тому, що інакше не можуть. Я дивлюся на цю світлину і мовчу. Бо інколи мовчання – це єдина чесна форма любови. І єдине, що я можу зараз – підтримувати донатами. Не звикати. Не знецінювати. Бо за наш спокій хтось платить своїм життям. Пам’ятаймо про них. Підтримуймо. Допомагаймо – кожен на своєму місці”.
Ліпка стала шляхом, мрією та місцем сили
Олександра Базилевич закінчила філфак Чернівецького держуніверситету. У Городенці працювала в місцевій редакції “Край”. Творча натура, вона шукала нових горизонтів. Так опинилася на підприємстві “Покутська кераміка”. Робота з глиною припала до душі. Добре й тим було, що працювала вдома. Тож як мама-одиначка мала час для сина.
“Жодного разу в житті не пошкодувала, що зустрілася з глиною, – роздумує майстриня. – Це була та сама точка, з якої все зрушило. І досі дякую випадку, що привів у ту майстерню. Іноді Facebook підкидає світлини з минулого життя – і дивлюся на свої перші глиняні вироби, на ті невеличкі горнятка, недосконалі, але теплі. Тоді я ще не знала, що ліпка стане її шляхом, мрією, місцем сили”.
Каже принагідно, що займатися справою, до якої тягнеться душа, – велике щастя. Бо коли людина працює лише з потреби вижити, у тісних фінансових рамках, тоді втомлюється не тільки фізичне – тоді мовчки хворіє і те, що абстарктне. Улюблена ж справа лікує.
“Навіть коли важко, навіть коли повільно – вона дає сенс і світло всередині, – пояснює Леся. – Коли беру в руки глину, в голові ніби вимикається шум. Залишається тільки дихання, рух пальців і спокій. Кожен виріб – це частинка історії, яку не завжди передати словами. Мабуть, тому я так люблю творити – у цьому є щось глибоко лікувальне. Це моя психотерапія. Куди б мене не кидало життя, всюди вожу з собою глину. Торкаюся її – і йду в інший світ, де немає злоби. Немає фальші. Є тільки чесність. Там природа говорить з людиною. А природа ніколи не обманює. І, можливо, саме тому глина витримує все. Вона пам’ятає руки. Вона приймає біль мовчки. І якщо дати їй тепло – стає міцною. Як і людина”.
Олександра зробила невеличку партію ангеликів – простих, ніжних і дуже рідних. Кожен із них – як маленький оберіг, у який вкладає частинку себе. Прагне, щоб вони приносили в дім спокій, добро й тепло, яке ми всі так нині шукаємо.
“Вірю, що кожен рух долонями по глині колись приведе мене до власного бренду й до людей, які бачать душу в моїх роботах. І настане той день, коли всі ми скажемо: ми нарешті вдома. Як у природі – найдовша ніч року позаду, і відтепер день повільно, але невпинно зростає. Світла стає більше. Я вірю в цей рух. У те, що світло завжди знаходить шлях назад. Так само вірю, що й у наше життя поступово прийде більше тепла, спокою й добра. Що темрява не вічна, навіть якщо вона затрималась довше, ніж хотілося. Ми, українці, вміємо чекати світла. Ми вміємо берегти його всередині, коли зовні холодно й темно. Світло росте. І разом із ним росте надія на мир”, – підсумовує Олександра Базилевич.
Людмила Стражник. Фото надані Олександрою Базилевич
Оперативні новини у TELEGRAM
