Смерть 57-річного засновника патріотичного видавництва “Наш формат” Владислава Кириченка сколихнула столицю та його партнерів по численних проектах. Відгукнулася болем велика втрата і на Прикарпатті. Адже тут він реалізував чимало ініціатив, а насамперед започаткував разом із однодумцями мистецьку формацію “Кузня – Уніж”. Так заховане в лісах маленьке село за Дністром, на межі з Тернопільщиною, стало відомим на всю Україну.
У вирі суспільних трансформацій
Знайомство з Прикарпаттям Влад розпочав із зацікавленості дитячим відпочинком на території Дністровського каньйону. Адже тут, у селі Хмелева на Городенківщині, колись розміщувався дитячий табір.
А навпроти Хмелеви через Дністер – мальовниче село Уніж. Разом із компаньйонами викупили господарські споруди колишньої колгоспної ферми, орендували сад. До 2014 року проводили однойменні музичні фестивалі – з новаторськими підходами, чим притягували молодь з усієї країни. Етногурти, майстеркласи, національна естетика, місцева кухня – тут панував особливий дух свободи.
Та ті, хто побував на Євромайдані у Києві під час всеукраїнського спротиву – Революції Гідності, часто бачили там Владислава. Саме він організував барикади біля КПП-31, поруч із Будинком профспілок. Таке рішення мешканець Донеччини прийняв одразу після того, як до столиці наприкінці 2013-го потягнулися люди на протестні акції.
- “Владислав Володимирович Кириченко народився 1 листопада 1968 року в місті Горлівка на Донеччині, – інформує ресурс https://www.unian.ua/. – У 1992 році закінчив біологічний факультет Московського державного університету ім. М. Ломоносова, а в 2005 році здобув ступінь МВА у Вищій школі економіки.
- В 1997-му заснував біотехнологічну компанію Helicon, що спеціалізувалася на комплексному оснащенні лабораторій для молекулярної біології.
- Владислав Кириченко активно займався меценатською діяльністю, фінансуючи українські культурні фестивалі, недільну школу в Москві, наукові клуби та гуманітарні проекти. З 2003 року працював в Україні, керував агрофірмою та займався громадською діяльністю.
- У 2006 році заснував видавництво “Наш Формат”.
- На початку повномасштабного вторгнення долучився до лав територіальної оборони в Києві”.
“У лютому 2014-го податкова міліція викликала вісімнадцять фермерів Мар’їнського району Донецької області, разом із Віталієм Пожидаєвим, – розповідав Владислав автору цих рядків. – Вони підтримували Євромайдан у Києві грошима та продуктами зі своїх господарств. Євромайдан у Донецьку вийшов із пікетом до обласного управління міністерства зборів і доходів на захист активістів. А згодом представники міського управління МВС перестріли біля власного будинку активіста Євромайдану Євгена Насадюка і відвезли його до Куйбишевського райвідділу міліції, відмовивши у праві телефонувати. Він тоді, щоправда, вийшов звідти. Це я до того, що серед моїх земляків більшість підтримувала Майдан у Києві та прагнула змін”.
Ми багато спілкувалися щодо змін у державі та українського майбутнього.
Влад підкреслював, що має бути любов до України, ненависть до брехні, підступності, жорстокості та безпринципності, відповідальність перед майбутніми поколіннями, почуття гідності, наявність совісті та честі, – не тільки у представників влади, а й кожного громадянина.
“Попри всі фрустрації та самоїдство, моральну гризоту та незадовільність результатами своєї активности, я щаслива людина, – стверджував Владислав Кириченко. – Бо виріс українцем серед териконів Донецька, здобув кілька прекрасних освіт, встиг побувати в неукраїнському війську, що базувалося в одній із найекстремальніших країн світу. Завдяки “Новому Миру” та іншим опортуністичним часописам не вступив до лав партії… Я сидів у карцері та жив у гуртожитку із майбутніми героями чеченського спротиву та потенційними лауреатами Нобелівської премії з імунології. Мене любили красиві та розумні жінки, що народили мені прекрасних дітей… Мені вдалося вижити після чисельних пригод, що не лишали жодного шансу. МДУ ім. М.В. Ломоносова три роки користувався моїми манагеріальними послугами на волонтерських засадах, плюс ще спортзал побудував рідному університету за власні гроші. Заробив я їх головою, руками та важкою працею, не відібравши нічого в людей. Займався виробництвом та будував цехи в той час, коли мої однолітки та старші товариші пиляли здобутки совка… Я виграв усі суди з податковою, митнею і т.п. без жодного хабара. З моїми друзями можна йти в розвідку та хрестити дітей. Я був чесним у парадигмі того, що чесність – це відповідність моїх вчинків задекларованим мною ж принципам. Я видавав книжки та продюсував гурти, які мені подобалися… Можу дозволити собі товаришувати винятково зі справжніми людьми. Мав честь особисто дискутувати з Любомиром Гузаром, товаришувати з Богданом Гаврилишиним та Сергієм Якутовичем. Був одним із фундаторів Українського Наукового Клубу. Іцхак Адізес пригощав мене кавою. Я майже зробив Уніж, Хмелеву та “Наш Формат”… І – не облажався на Майдані! Я реально щаслива людина!”.
Особливий дух свободи
Нагадую – то був 2014 рік. Уніж уже не фестивалив: почалася війна. Після Майдану Владислав Кириченко взявся за створення Української резервної армії. УРА вже мала вишколи на полігонах неподалік Києва.
Тут, в Уніжі, проходили вишкіл представники молодіжних організацій. Якось стрілянина неабияк збурила мешканців села. А виявилося, що то була гра “страйкбол”.
А ще в Уніжі час від часу мешкали волонтери з різних куточків країни. Заради перебування на березі Дністра, серед майже дикої природи, вони були готові працювати біля худоби, розчищати хащі. Навчалися виготовляти сир, сік, куховарити в польових умовах.
Владислав особисто проводив для волонтерів різноманітні заняття, а ще просто жив серед них. Тут панувала атмосфера “без телефонів та інтернету”, бо й без того було чим зайнятися.
Особливо приваблювала велика бібліотека. Тут були книги з видавництва “Наш формат”. Багато цікавої іноземної літератури: для її перекладу Владислав залучав відомих людей. Так само купував права на переклад. Приміром, тут я з інтересом прочитала книжку про Генрі Форда “Моє життя і робота” – про зародження автомобілебудування та виробничі процеси й суспільні відносини. Надзвичайно актуальна для сьогодення.
Локації в Уніжі справді цікаві. Тут можна було реалізувати свої фантазії, вивчати природу, насолоджуватися Дністром. І якщо на початку Влад зацікавився Дністровським каньйоном як місцем для дитячих таборів патріотичного спрямування, то згодом його кипуча енергія спонукала розширити простір. Кириченко запрошував сюди видатних особистостей: політиків, музикантів, художників, майстрів прикладного мистецтва.
Влад організовував сплави Дністром, вечірню ватру, концерти. Відпочинок поєднували з працею, і Владислав був в авангарді та задавав тон.
Дрогобичанин Андрій Кропивницький теж був серед волонтерів. Ще з ногами (одну втратив уже в 2023-му).
Ветеран Андрій Кропивницький: про силу волі і дронову двіжуху
Тут зустрілися “майданівці” – киянин Віктор, мешканець Чернелиці та тодішній селищний голова Василь Кошка із синами. Молода киянка Леся також здибала тут давніх друзів та побратимів по КПП-31. Розповідала, що ходила на барикади разом із подружками, чергували, прибирали. Вона й на “Кузні” волонтерила.
“Ідея організації “Кузні” нагадує єврейські поселення кібуци, – щось на зразок колгоспів, – акцентував Владислав. – Тут, серед тиші, кожен пізнає себе, потрапляє у свою зону комфорту”.
Соціальні та господарські експерименти
Владислав зацікавився вирощуванням рослин для ландшафтного дизайну. На той час виплекати ялинки з насінини було для Городенківщини дивовижею. Та й сам перелік екзотичних листяних дерев вражав. Тут, на дністровських схилах, в умовах особливого клімату, таке новаторство дало добрі результати.
Варто зауважити, що чимало рослин із господарства йшли як благодійність. І, без перебільшення, таки зробили Городенківщину ошатнішою.
Втім, були випадки, що подаровані освітнім закладам чи сільським радам горщики з рослинами або саджанці засихали без належного догляду. Кириченко принагідно казав, що така ситуація дискредитує добру ідею.
Не раз наголошував, що займається соціальними експериментами на території Городенківського краю, намагаючись змінити світ на краще.
Останнім часом Уніж став для Влада чи не основним його дітищем. Торік, уже важкохворим, він додав науковий аспект. Запрошував професорів, різних лекторів, практиків, які проводили лабораторні заняття в літній біохімічній школі.
Уніж, Кузня, Місто Сонця, Територія Форматності, Мекка українського волонтерства та храм соціал-перфекціонізму – це тільки деякі з назв не території, а явища.
Бо мальовничому придністровському Уніжу пощастило стати лише однією зі складових процесу позитивних суспільних трансформацій. Насамперед це – спільнота людей та сукупність процесів і подій. Які так прагнув змінити та поліпшити Владислав Кириченко. І нині, в День Соборності, ці процеси згадуються як особливо актуальні.
Спогадами поділилася Людмила Стражник. Фото авторки
Оперативні новини у TELEGRAM
