Прикарпатка-вівчар – це цікаво. Уляні Сулятицькій 26. Вона вже кілька років займається вівчарством у селі Молодятин Печеніжинської територіальної громади, що на Коломийщині.
Для читачів ПІК дівчина розповіла:
- чому обрала таку професію й як відреагували на вибір знайомі,
- як вовчиця та блискавка вчинили страшний злочин,
- а також про нову породу овець, яку вивели прикарпатці.
Уляно, чому вирішили займатися вівчарством?
Таке бажання з’явилося у дитинстві. Мріяла працювати з худобою, а найближче до душі припали вівці. Читала про них, цікавилася тоді, коли їх у мене не було. Досі не можу пояснити чому.
У студентські роки познайомилася з Василем Стефураком, який зараз є найкращим вівчарем України. Розповіла про свою мрію, а він подарував 4 вівці й сказав спробувати. Тоді мені було 18 років.
Спочатку я приїздила у Молодятин з сусіднього села, де жила. Вчилася за тваринами доглядати, лікувати, стригти. Зранку гнала пасти, в обід – додому, потім знову на 3-4 години пасти. Тепер це сенс мого життя, єдине, чим хочу займатися у майбутньому.
Як відреагували знайомі на ваш вибір професії? Дівчина-вівчар – це незвично.
Так, це зараз не модно. Було багато насмішок. Казали: “Нащо тобі того, з’язалася з вівцями, сидиш у тому болоті, краще б їхала за кордон”. Були й друзі, які перестали зі мною через це спілкуватися. Я не слухала чужу думку, бо хотіла робити те, що люблю. Кожен сам вибирає, як жити, з ким спілкуватися, що для людини краще. Якби послухала інших, то певне б працювала на когось за кордоном. А зараз я працюю на себе у своє задоволення.
Що повинен вміти та знати вівчар?
Треба порозумітися з тваринами, любити їх. Вони відчувають добрих та поганих людей. Це не трактор, що заглушив, поставив у гараж і залишив. З ними треба бути постійно, 24 на 7, цілий рік.
Треба знати основи ветеринарії, чого я навчилася з часом. Три рази на рік обробляємо овець від паразитів, раз на місяць розчищаємо копита, щоб ріг не заламувався і тварина не храмала.
Треба вміти прийняти роди. Деякі вівці не можуть розродитися. Потрібно біля них бути 2-8 годин, поки не народиться ягня, інакше вівця може померти. Треба вміти виміряти температуру, накласти гіпс, бо тварина може зламати ногу.
Їх треба вміти загнати, знайти до них підхід. Якщо будуть тебе боятися, то розбіжаться.
Опишіть свій звичний день.
Встаю о 6 ранку та йду доїти кози. Плекаю трьох ягнят, вигодовую з пляшечки. Випускаю овець або в електропастух, або йду з ними на 3-4 години на пашу. На обід заганяю, знову дою кіз, і на вечір те саме. Також йду дивитися в електропастух, бо зараз є літні роди. Якщо хтось народжує, то тварину треба забирати додому. Вільний час теж є, але поїхати з дому можна максимум на 3 години.
З якими труднощами стикаєтесь?
Ми живемо на окраїні села біля лісу. Є небезпека від хижаків. Був випадок ранньою весною – вночі пара вовків заскочили в електропастух і роздерли нам 19 голів. Також тут ходить ведмідь й одного разу не дійшов двісті метрів до тварин. Шкодять бродячі собаки, які можуть залетіти в отару й намагаються відтягнути баранчика чи ягня подалі, щоб з’їсти. Було, що блискавка вбила 20 голів овець. Вона влучила у черешню і вбила всіх тварин, які прихистилися під деревом. Більше, слава Богу, нічого не траплялося.
Важкий шлях був на початку, коли думали, як розвивати справу. Просто тримати декілька тварин – не варіант, не практично. У звичайних карпатських овець м’ясо зі специфічним запахом, вовна жорстка, молока мало. Тому ми докупили кілька овець романівської породи, у яких краще м’ясо, шубна вовна. Завозили баранів з Австрії, які погано приживалися. Експерементували з різними породами, спостерігали за їхніми особливостями. Зараз у нас 350 овець і 27 кіз.
Який напрямок вівчарства розвиваєте?
Кілька років тому у людей були лічені тварини. Ми хотіли вивести породу овець, яка буде виживати у нашій місцевості. Хотіли, щоб в одній тварині були і смачне м’ясо, і вовна та більше молока. Ми вже вивели таку породу, але ще не назвали й не запатентували. Але тварини вже є, ми їх масово розповсюджуємо, люди купують.
Раніше роздавали баранчиків безкоштовно. Зараз не вистачає ягнят, бо багато людей їх хоче придбати. Тобто ми створюємо маточне поголів’я, щоб люди могли купити нашу виведену породу. Вона краще приживається у тутешніх умовах, переносить холод. Це є напрямок нашої роботи.
Також ви є в Асоціації вівчарів.
Так, це організація, де спілкуються вівчарі. Допомагаємо один одному інформаційно. Василь Стефурак виїздить на місце і радить, що треба зробити і яку породу краще тримати. Також допомагає наш ветлікар. А я веду нашу сторінку у Фейсбуці. Основна наша ціль – відродити вівчарство, яке занепало.
Записала Марія Гурецька.
Читайте нас у тг
