Сьогодні журналістка ПІК зачепить не дуже популярну, але гостру тему про людей, що мають обмежені фізичні можливості, пише ПІК.
Наш співрозмовник Роман Сухарник – волонтер та великий поціновувач франківського театру.
Привіт, Романе. У Франківську тебе знає дуже багато людей, як театрала і волонтера. Розкажи нашим читачам трішки про себе.
Я народився у Франківську в 1996 році. Оскільки в мене вроджена фізична особливість, то я відвідував садочок навчально-реабілітаційного центру і пізніше продовжував там вчитися вже у школі, закінчивши 12 класів.
Скажи, будь ласка, як складалось твоє спілкування з товаришамі по школі, адже це був особливий заклад для особливих дітей?
На щастя, я не відчував ніякої упередженості від вчителів і однокласників. Ми всі були дуже дужними, допомагали і підтримували один одного. Дотепер я приходжу до школи з великою вдячністю, спілкуюся з нашою вчителькою і друзями. Отримавши атестат, я поступив у Калуський коледж культури і мистецтв. Закінчив бібліотечний факультет заочної форми навчання.
Друзі дитинства.
Чи ти знайшов собі роботу за фахом?
Ні. На жаль, я не зміг влаштуватися за спеціальністю. Дуже прикро, що наше трудове законодавство не передбачає працевлаштування людей з інвалідністю І групи. Особисто в мене є велике бажання працювати, щоб мати достойне життя і забезпечувати свої потреби, бо вони значно більші, ніж у моїх здорових ровесників, а мізерна пенсія не дозволяє цього зробити.
Але ж я знаю, що ти не сидиш, склавши руки, бо часто бачу, як поспішаєш по справах.
Звичайно, я не заспокоївся. Сидіти вдома і скиглити на долю – то не моє. Розуміючи, як важко людям, що потрапили в біду , я став волонтером, щоб мати змогу допомагати всім потребуючим. Вже шість років я “волонтерю” на громадських засадах у благодійному фонді «Завжди з тобою»
Які твої обов’язки на цій ниві волонтерства?
Ми збираємо кошти, в основному, для хворих діток. Це онкологія, ДЦП, інші важкі проблеми здоров’я. В свій час допомагали також воїнам АТО. В нас дуже багато заяв на допомогу, до нас телефонує безліч людей із своїми потребами і проханнями. Тому, мені важливо, що я знайшов для себе заняття, що я не осторонь і маю змогу допомагати іншим.
Я зустрічаю тебе і на вулиці, і в транспорті із скринькою для збору коштів. Як ставляться люди до твоєї роботи, бо часто чую суперечливі і навіть хамські висловлювання стосовно такого волонтерства?
Слава Богу, я не стикався з грубістю, чи хамством. Люди, які жертвували, завжди були добрими та люб’язними. Допомагають всі: і дорослі, і молодь, і навіть діти. Це тішить, бо очевидно, що люди вміють співпереживати і співчувати чужій біді.
Роман, а крім волонтерства, чим ти ще займаєшся, що любиш робити?
Я дуже люблю музику, особливо позитивну і життєстверджуючу, тому, одним з моїх улюблених співаків є Дзідьо (Михайло Хома). Я навіть особисто з ним знайомий і інколи спілкуюся телефоном. В мене є акаунт в інстаграмі під ніком “Роман – Дзідзьоман”. Так жартома назвав мене молодший брат. Крім того, я дуже люблю читати книги. Тим більше в ці довгі періоди локдаунів і карантинів.
Недавно перечитав повну версію «Робінзона Крузо», свого улюбленого письменника Даніеля Дефо. Також останнім часом я «підсів» на фільми, стараючись вибирати якісні і змістовні, які заставляють задуматися над всім, що відбувається.
Роман з Михайлом Хомою (Дзідзьо)
А чим ти ще займаєшся, коли є періоди «зеленої зони»?
Це все залежить від пори року, від того, чи є вільний час, від роботи та інших обставин. Я дуже люблю гуляти на самоті, прийти на своє місце у Франківську, де тихо і спокійно, взяти кави, посидіти, подумати. Дуже люблю ходити в кіно , або бути вдома з батьками, які мене завжди і у всьому підтримують. Часто ми їздимо з ними на відпочинок в гори.
Це мій релакс. Мені до вподоби подорожі та цікаві події. Недавно я навіть брав участь в програмі Савіка Шустера «Свобода слова». Це було для мене абсолютно новим і пізнавальним. Але найбільшим місцем сили для мене є франківський театр. Проте, це вже окрема історія.
Роман з мамою.
З друзями у кінотеатрі.
У програмі “Свобода слова”, Київ.
Бачиш, ми плавно перейшли до твоєї життєвої сторінки під назвою «театр». Давай поговоримо, коли почалася твоя любов до нього?
Був час, коли я не знав, що являє собою Франківський театр. Але чотири роки тому я випадково прийшов на одну з вистав і закохався. Практично у все: в таємничу атмосферу, в сцену, в акторів. Наступну виставу я вже відвідав свідомо. Це був «Занадто одружений таксист» з Олексієм Гнатковським в головній ролі.
Після вистави я хотів подарувати акторці квіти, але мені було трохи важко піднятися на сцену, тому Олексій щиро подав мені руку, сказавши: «ходи з нами на поклін». В ту мить я відчув себе неймовірно щасливим, бо уявив, що зал захоплено аплодує і мені також. Так зародилась несмілива мрія зіграти роль на сцені найкращого театру України.
З того часу я став відданим фанатом театру і акторів. Знаю весь репертуар, можу цитувати діалоги з вистав, відвідав практично всі постановки, крім двох найновіших . Поступово багато акторів стали мені справжніми друзями.
Із Заслуженим артистом України Олексієм Гнатковським.
Чи можеш виділити серед акторів і вистав свої улюблені?
Серед акторів не можу когось виділити, бо люблю практично всіх. Мені імпонує, що в нашому театрі грає багато молодих, моїх ровесників, які вчаться в старших колег – суперпрофесіоналів. А от вистави улюблені в мене є. Це «Таксист», «За двома зайцями», «Змішані почуття», «Заробітчанки», «Дерева вмирають стоячи».
Романе, я знаю, що твоя мрія зіграти на сцені театру здійснилося. Читачам буде цікаво, як це сталося.
Так, напевно, було написано вище, бо я весь час думав про це і мої думки хтось почув. У фейсбуці я побачив оголошення про кастинг: франківський театр виграв грант УКФ на втілення проекту «КОЛО БО РАЦІО». Він заключався в тому, щоб до постановки, крім професійних акторів, були залучені люди з інвалідністю.
Я подав відповідні документи і потрапив на прослуховування. Мене затвердили і ми разом з тренерами, коучами почали роботу над мюзиклом «Навіщо лемуру хвіст чупакабри?» Потім до нас підключилися актори театру і ми зіграли цю неймовірну виставу.
Як віднеслися близькі і друзі до твого рішення піти на проби у проект?
Хочу сказати, що в мене ніхто не вірив. Всі сумнівалися, що людина з фізичними обмеженнями може втілити свою мрію на сцені. Це мене ще більше підштовхнуло і я довів всім, що немає нічого неможливого, якщо ти гориш якоюсь ідеєю і бажанням.
Як тобі давалися репетиції?
О, це було нелегко, інколи навіть виснажливо, але так прекрасно! Перед прем’єрою, десь в першій ночі, коли ми ще репетирували, мне запитали: «ну що, ти ще любиш театр?», я відповів: «Так! Зараз ще більше!»
Ось так і вийшло, що у фіналі нашої прем’єри зал вже аплодував і мені також. Це щастя! Нашу виставу взяли в постійний репертуар театру, але зараз її стримує карантин, бо у постановці беруть участь люди з інвалідністю, а їх не можна наражати на додаткову небезпеку.
З учасниками проекту” КОЛО_БО_РАЦІО”
Репетиційний процес.
Чим ти зайнявся після цього проекту?
Тим самим, лише не на сцені. Я практично весь час відвідую театр, спілкуюся з своїми друзями – акторами. В мене виникла ідея зробити свою онлайн-рубрику в інстаграмі «Хто прийшов до Роми?». Там я веду прямий ефір з акторами нашого театру, розмовляючи на різні теми. Потроху вона стає популярною, бо всім цікаво, як і чим живуть знамениті люди.
Вже є чотири сезони моєї програми, чим я дуже пишаюся. Як би це не прозвучало, але втілити таку ідею мені допоміг карантин. В житті завжди є вибір: коли зачиняються одні двері, відчиняються інші. Зараз я саме шукаю наступного героя своєї рубрики, тому запрошую творчих, цікавих і креативних в гості до Роми.
Скажи, чи є в тебе якісь плани на майбутнє, ідеї, наміри.
Ви знаєте, я не хочу загадувати далеко наперед, бо моя дорога людина мала багато планів і задач, але захворіла ковідом і померла. Тому я стараюся проживати цікаво і наповнено кожен день, не плануючи поки що глобальні цілі.
Ти маєш непростий життєвий досвід в достатньо молодому віці. Що можеш сказати людям, які, можливо, відчувають себе не такими, як всі, або стикаються з труднощами і втратили віру в себе?
Скажу коротко: не бійтесь і не здавайтесь! Якщо ви маєте бажання, мрію, мету – йдіть впевнено до своєї цілі! Не тече вода під камінь, який лежить, тому не будьте каменем, будьте краплею води, яка його точить.
А ще я б хотів звернутися до владних стуктур, від яких залежать життя і долі таких людей, як я: дайте нам можливість законно працювати, не обмежуйте у правах на працевлаштування і свободах вибору. Бо маючи бажання, знання і сили до роботи, стає важко, коли ти постійно зустрічаєш на своєму шляху бетонну стіну!
P.S. Сподіваємось – Романа почують.
Розмову вела Руслана Гочіяєва-Шевчук
Фото з фб сторінки Романа Сухарника.
Читайте також:
- Франківський драмтеатр з успіхом втілив інклюзивний проєкт “КОЛО-БО-РАЦІО” (ФОТО) ОНОВЛЕНО
- Для прикарпатців, що мають інвалідність, організують табір з спортивної реабілітації
- Відповідальна благодійність: волонтерки Людмила Лінник та Леся Качурова про підсумки проєкту “На_шапку” (ФОТО)
Приєднуйтесь до нас у Facebook, Instagram, Youtube та Telegram
Читайте нас у тг
