У першому ряду: Петро Галущак з дружиною Олесею. У другому: Любов Галущак та Іван Петрович Галущак.
Іноді здається, що все в житті стається спонтанно. Однак є якісь закономірності чи сценарії, які призводять до найнесподіваніших відкриттів. Так сталося і з моїми відвідинами львів’янина Петра Галущака, правнука Івана Франка.
Відкриття
Тиждень перед тим їхала 4-м трамваєм однойменною вулицею і розпитувала про цей мікрорайон. Одна з пасажирок повідала, що тут, на Новому Львові, на початку ХХ століття заможні та знамениті люди споруджували шикарні вілли. Й серед них, власне, Іван Франко.
Я вийшла на одній із зупинок у пошуках садиби, де мешкав Іван Франко з дружиною Ольгою та чотирма дітьми. Нині тут Національний літературно-меморіальний музей, Дім Франка. Була за кількасот метрів від своєї мети, на сусідній вулиці Уласа Самчука, але поспішала на потяг і відклала візит.
І тут наступна поїздка до Львова, зустріч зі знайомими, до яких якраз зателефонував правнук Івана Франка Петро Мирославович Галущак. Його дід — Петро Іванович, а мама — одна з доньок, Іванна-Ася.
Одразу згадується кінофільм “Інший Франко”, що демонструвався в кінотеатрах Івано-Франківська зовсім нещодавно. Вабить ще й те, що я майже землячка Івана Франка: від Нагуєвич, де народився Геній, до мого рідного села Корналовичі на Львівщині — якихось 15 км навпростець, через ліс.
Діти Івана Франка: Андрій (перший ліворуч), Петро (стоїть у центрі), Тарас (перший праворуч), Анна (сидить у центрі). Львів, 1902
Найстарший син Івана Франка Андрій помер у віці 26 років. У другого сина Тараса було троє дітей: Зеновія, Дарія-Любов і Роланд. Третій син Петро мав двох доньок: Віру та Іванну (Асю). А наймолодша і єдина дочка Анна Франко-Ключко народила двох синів: Тараса і Мирона.
Бездоганна репутація, як дороговказ
Петро Мирославович погоджується на зустріч, і невдовзі з трепетом переступаю поріг ошатної садиби Галущаків, що на вулиці Запорізькій. Мене зустрічає худорлявий чоловік, зовні і справді схожий до Івана Франка, та гостинно запрошує до будинку. Знайомить зі своєю дружиною. Пані Олеся — лікар-стоматолог і за сумісництвом санлікар в одному зі львівських ліцеїв.
Розмову розпочинаємо на кухні і продовжуємо у просторій вітальні. Якийсь трепет охоплює від споглядання численних книжкових шаф тут, у коридорах та навіть у повністю заставленій літературою окремій кімнаті-бібліотеці.
Виявилося, що у цьому будинку, як у рукавичці з відомої казки, живе аж три сім’ї Галущаків. Крім Петра Мирославовича, тут мешкають його рідні сестри Любов та Адріана.
“Нас у мами було п’ятеро, — каже Петро Мирославович. — А ми з Олесею дали життя шістьом дітям. Троє з них мешкають тут. Я колись сказав мамі: “Знаєш, якщо кожен із нас матиме по п’ятеро дітей, то в тебе буде 25 онуків”.
Петрові Галущаку — 70 років. До пенсії працював на львівських підприємствах, в Інституті європейської інтеграції. Він досі голова батьківської ради Львівської школи-ліцею №28. Донедавна очолював Спілку багатодітних сімей Львова. Щойно відновився після важкої хвороби. Пережите спонукає по-іншому глянути на пройдене.
“Мене назвали на честь діда, — розповідає Петро Мирославович. — Про маму багатолітня директорка музею Франка Віра Лук’янівна Бонь сказала якось, що “з усіх онуків Івана Франка тільки Ася має бездоганну репутацію”. Думаю, що цієї фрази достатньо”.
Оця бездоганна репутація мами стала дороговказом для дітей, хоч померла ще в 1978-му, в 53-річному віці… За фахом була інженером-хіміком. Закінчила один курс медінституту, та перевелася в Політехніку. Добра спортсменка, займалася великим тенісом, любила гори і ходила в гірські походи, та дітей прилучила до активного відпочинку.
“Мама була головним інженером проектів багатьох споруд, зокрема Надвірнянського нафтопереробного та Луцького автомобільного заводів, — каже пан Петро. — У Львові керувала багатьма проектами, зокрема спорудженням кільцевої дороги, спортивного корпусу Політехніки у Стрийському парку. Було приємно, коли незнайомі мені люди розповідали про спільну роботу з нею над тим чи іншим проектом. Батько теж був інженером, пройшов шлях від рядового інженера до начальника турбінного цеху ОРГРЕС”.
Викладачі Коломийської гімназії. Другий ліворуч Петро Франко.
За інформацією сайту swr.lnu.edu.ua Іванна (Ася) Франко народилася в Коломиї, де в гімназії викладав її батько Петро. У 1931 році сім’я переїхала до Харкова, бо Петро Іванович був запрошений як іноземець науковцем-хіміком до науково-дослідного інституту. Тож Ася початкову освіту здобула у Харківській трудовій середній школі № 20 імені Івана Франка.
Петро Франко (у центрі) з дочками Асею та Вірою, ліворуч — діти Тараса Франка Люба, Зеновія та Роланд.
Після повернення родини до Львова у 1936 році (батько відмовився від радянського громадянства) Ася продовжила навчання в Академічній гімназії та у Львівській Політехніці, де свого часу навчався батько.
“Перша ліворуч — Ася Галущак. Її чоловік Мирослав грає на цимбалах. Під час концерту в Москві”.
Брала участь у художній самодіяльності інституту, виступала з танцювальним ансамблем на різних урочистостях, зокрема в Москві, де відбувалися республіканські звіти на честь 30-річчя жовтневої революції.
Після гри у великий теніс. Друга праворуч — Іванна (Ася) Франко.
У 1950 році Ася Франко вийшла заміж за Мирослава Осиповича Галущака. Нагороджена медаллю “Мати – героїня” II-го ступеня. Працювала інженером в УкрНДІ нафти і газу, головним інженером у Державному проектному інституті № 3. За сумлінну працю нагороджена низкою державних та урядових нагород. Похована на Личаківському цвинтарі у родинному склепі.
Головне — не спотворювати історію
Власне, через кінострічку “Інший Франко”, яка недавно вийшла в прокат, ми дізнаємося про один день життя сім’ї Петра Івановича Франка та разом із авторами фільму здійснюємо невеликий історичний екскурс у ті буремні часи.
Тож я принагідно запитала про враження від фільму. Петро Мирославович зауважив, що надто багато там перекручень. Утім, то художня стрічка, тож можливий авторський домисел. Відповів, що бачив лише уривки, але наголошує, що йому дуже подобається, коли знімають і показують фільми про давні події, коли уже немає живих нащадків. Бо можуть бути спотворення, які і є в цій кінострічці. А то болем відбивається у родині.
“Я вважаю, що при зйомках таких автобіографічних фільмів треба грунтовно консультуватися з родиною, яка може надати і підказати достовірну інформацію, — додає Петро Мирославович. — Бо, приміром, факт того, що забрали Петра Франка вдень чи ввечері — не так суттєво. Але сама структура фільму, обстановка… Дідусь досконало знав польську мову, а загалом володів вісьмома мовами. Мама знала польську, латину, грецьку, французьку та англійську, а у фільмі вони розмовляють суржиком. Звертання “Андрюша” для родини на Галичині взагалі неприйнятне. Бабця Ольга буцімто вдарила чоловіка по обличчю: вона ніколи ні на кого руку не піднімала, в нас так не заведено”.
Петро Мирославович пригадує історію, як малим з бабусею Ольгою Франко їхав 4-м трамваєм, і він загорівся десь біля кабіни водія. Люди кинулися до дверей. Пані Ольга сказала врівноваженим голосом: “Спокійно, хто може — сідайте”. І тим врятувала пасажирів, бо інакше подушили би одні одних у паніці. Всі без проблем вийшли опісля.
“І ще таке, — додає співрозмовник. — Петро Франко під час праці в Радянському Союзі в 1931-36 роках був польським підданим. Родина пережила Голодомор, і Петро Іванович написав статтю “Правда про Голодомор”. Йому казали не оприлюднювати її, особливо за кордоном. Але він таки передав матеріали до Львова. Його запросили в Харківське управління КДБ і запропонували прийняти радянське громадянство. Петро Франко відмовився, то йому сказали негайно покинути територію срср. Маючи дипломатичний паспорт, він повернувся до Львова. До слова, у фільмі йдеться про те, що пропала його бібліотека. Як науковець міг мати з собою словники й тематичну літературу. А ще могли бути шкільні підручники та література доньок”.
До розмови приєднується рідна сестра Петра Галущака Любов Мирославівна. Каже, що дідусь видав у Харкові словник українсько-російської хімічної термінології, запатентував 36 винаходів у галузі переробки молока.
“Ми не були консультантами фільму, — додає пані Люба. — Нас просто познайомили з акторами, які зіграли роль нашої мами Асі в дитячому та юному віці, а також Петра Франка. На відміну від фільму “Інший Франко”, кінострічка «Смак свободи», що також вийшла в прокат, є кращою. Там згадується Ольга Франко, дружина Петра Івановича, як авторка першої української кулінарної книги”.
Версії загибелі Петра Франка
“Після повернення з Харкова Петро Галущак не міг знайти роботу у Львові, і тоді його друг, відомий адвокат і доктор права Осип Галущак,дід по татові, допоміг йому з працевлаштуванням у Яворівській гімназії. У 1939 році, коли німці окуповують Польщу, Петро Франко отримує запрошення на роботу до Японії. Мали квитки на 19 вересня. Та, на жаль, не встигли виїхати, бо 17 вересня прийшли “освободітєлі”: тобто радянські війська ввійшли у Львів”.
Наприкінці жовтня у Львові відбуваються збори “трудящихся”, на яких прийняті дві декларації: “Про встановлення радянської влади на західноукраїнських землях” і “Про входження Західної України до Української Радянської Соціалістичної Республіки”.
З перших днів до Петра Франка був приставлений “охоронець”, який стежив за кожним його кроком. Після цих зборів Петра Івановича “обрали” депутатом Верховної Ради УРСР. На той час він був деканом Товарознавчого факультету Львівського інституту радянської торгівлі. Радянська влада використала його як одного з видатних осіб для своєї пропаганди”.
Нова влада зробила ставку на відомих та авторитетних людях і таким чином розгортала свою політичну діяльність. От для чого потрібні були такі люди як Петро Франко, Кирило Студинський. Останній був доктором філософії, академіком, головою НТШ у Львові, і так само радянською владою “призначений” депутатом ВР УРСР.
“У жовтні 1940 року Петро Іванович створює музей свого батька Івана Франка і стає першим його директором, — каже пані Люба. — Зразу після нападу Гітлера на СРСР 22 червня 1941 року НКВД “евакуйовує” Петра Франка та інших відомих людей, зокрема Кирила Студинського з дружиною, до Києва. Це сталося 28 червня, у день його народження. Забрали з-за столу під час святкової вечері і посадили в чорний “воронок”. І з того моменту родина про нього нічого не знала і не знає понині. Якби то була евакуація з міркувань безпеки, то дружину та доньок так само би вивезли”.
Петра Франка, Кирила Студинського і деяких інших людей везли зі Львова до Києва поїздом, припускає Петро Мирославович. Їх супроводжували кадебісти. Але в Тернополі колія була розбомблена. Далі від Тернополя на схід поїзд не рухався і мав розвернутися на південь по залізничній колії на Борщів.
“Знаючи, яка його чекає доля, Петро Іванович тікав з вагона. І десь за 5 км від Тернополя був знищений. Така версія є в письменника Романа Горака”.
Можливо, після цієї публікації хтось обізветься
Любов Мирославівна додає, що існують різні версії тих подій і зокрема смерті Петра Івановича Франка.
“Припускаю, що їх дійсно везли поїздом, але 28 червня німці бомбардували Золочів і, за деякими даними, там була розбита колія недалеко від станції Красне, урочище Вороняки, — зазначає пані Люба. — Саме в цьому урочищі були знищені Петро Франко, Кирило Студинський та інші особистості. Мені говорили про це троє різних людей, які були між собою незнайомі”.
Спочатку передав один чоловік спогади своєї тещі, в якої чоловік був залізничником. Каже, що все хотів записати її розповідь на магнітофон, але вона померла.
“А ще сусід нашого діда розповів, що його в 1941-му ще 18-річним забрали в армію, — додає Любов Мирославівна. — То знав історію, що кадебісти 28 червня 1941 року вивели біля урочища Вороняки з вагонів людей і всіх стратили. А два інші вагони з важливими документами облили бензином і спалили. Казав розпитати родини старих залізничників: ті знають цю історію… І третя розповідь майже така сама. То нам додому подзвонив незнайомець, що збирався виїжджати за кордон. Мовляв, не хоче з таким важким тягарем їхати. Зустрілися в музеї Франка. Сказав, що в тому урочищі Вороняки є поховання. Місцеві мусять щось про це знати. Можливо, після цієї публікації хтось обізветься”.
Пані Люба каже, що днями директор Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка Богдан Тихолоз із дружиною-дослідницею Наталією Тихолоз розповіли про документ, який їм передали через білорусь. Це підписане Микитою Хрущовим від 3 липня 1941 року про те, щоб Івана Франка розстріляти. Чи воно було видане вже постфактум, чи дата співпадає, невідомо. Однак те, що до Києва наш дід не доїхав, напевне, є правдою.
“Я ще мушу з двома людьми зустрітися, — додає співрозмовниця. — До нашої бабці Ольги приходила жінка і казала: “Ой, я перед вами винна, але вибачте: не можу нічого сказати”. Вона була партизанкою, зв’язковою і їхала в тому поїзді. Мушу знайти її дітей. Але це припущення, а не остаточна версія. Одні дослідники схиляються до того, що Петра Франка стратили в Тернополі. Але факт, що станцію Красне розбомбили 28 червня 1941-го. В КГБ розпускали плітки, що дід був у Сиктивкарі. Мамі передавали, що вів передачі українською, але ніхто його не чув. Ще є версія, начебто тоді вивезли до Харкова і там стратили з іншими активістами. Ми в це не віримо. Якби Петро Іванович був у Харкові, то знайшов би спосіб через своїх знайомих передати родині, що він живий, а такої інформації не надходило”.
Із 1939 року Франко із сім’єю займав перший поверх будинку пана Увєри, якому в 1940 році допоміг виїхати до Польщі. І той чи продав, чи залишив Петру Івановичу той маєток.
“Маємо копію з архіву документа з Постанови Львівського обкому ВКПб від серпня 1944 року про “распределение дач и особняков среди руководства”. І в пункті 15-му вказано, щоб особняк Петра Франка передати маршалу Конєву”, – зазначає Любов Мирославівна.
У родинному будинку, побудованому коштом Івана Яковича, жила дружина письменника Ольга Хоружинська, аж до своєї смерті в 1941 році. А бабці Ользі Франко з донькою Іванною (Асею) надали квартиру на вулиці Воровського, а потім на Снопківській.
“Там з 1950 року після одруження з нашою мамою жив і наш батько Мирослав Осипович Галущак”, – додає Петро Мирославович.
ДАЛІ БУДЕ…
Людмила Стражник. Фото авторки та з родинного архіву Галущаків.
Читайте нас у тг
