На камерній сцені Івано-Франківського національного драмтеатру 27 січня презентували книжку Лариси Мончак “Квіти під руками диявола”. Особа відомої франківчанки, модерування маестро Тараса Прохаська, гра акторок – усе це в розмислах тримало глядачів від першої й до останньої хвилини. Та й тема перегукувалася із сьогоденням: день перед тим світ вшановував пам’ять жертв Голокосту. А переживання та відчуття героїв однойменної п’єси – ніби про нас нинішніх.
Про захисну бульбашку
Ідея видати книжку виникла не одразу. Спочатку п’єсу взяла в проєкт “Драматичні читання” відома акторка Надія Левченко. Потім директор видавництва “Лілея-НВ” Василь Іваночко, де працює Лариса Мончак, запропонував видати книжку.
“Просто шокована, скільки людей тут: багато знайомих. Спіймала себе на думці, що це моя бульбашка з тих людей, які мене підтримують, – зазначила авторка п’єси. – Ми не планували приурочувати презентацію до цієї дати, але нічого, вочевидь, випадкового не буває. Це ще один гачечок. Бо коли написала цю п’єсу, то й не думала її видавати. Відома акторка Надія Левченко взяла ту п’єсу для драматичного читання, і то для мене було вав! Про більше й мріяти не могла”.
Лара Мончак розповіла про свої відчуття, коли на початку повномасштабного вторгнення до Франківська приїхали багато людей, що тікали від ворога. Вони приїхали в невідомість, вони навіть не мали тої захисної бульбашки.
“Мені дуже хотілося, щоб місто зустріло їх тепло, – акцентувала пані Лариса. – Щоб вимушені переселенці полюбили його. Розуміла: любиш те, що ти знаєш, бо невідомість полюбити неможливо. І я вирішила проводити екскурсії для цих людей. У перші дні великої війни ми не знали, що буде з нашим містом, яке я так люблю. Але місто – це не тільки стіни. І ще хвилювалася: невже все це, що ми бачимо, цю красу можуть розбомбити?.. Бо прильоти вже були… Й ніхто не знав, чи можуть вороги зайти сюди, чи ні, чи знищать… А мені дуже хотілося, щоб запам’ятали наш Франківськ. Тож вирішила проводити пізнавальні екскурсії містом. Багато розповідала про людей, які вже загинули під час ІІ Світової війни. Згадувала євреїв, розповідала про гето. Дуже перегукувалася історія тих людей із тим, що може статися з нами”.
Тарас Прохасько наголосив, що п’єса “Квіти під руками диявола” роздвоїлася, адже маємо можливість бачити її у двох іпостасях. Бо є текст, дуже добрий самодостатній, який можна читати і самому собі озвучувати в голові кожного персонажа та переживати водночас емоції. Це рівень величезного потенціалу, який закладається на фантазії та уявленнях кожного читача. Але п’єса має особливості: що там не все описано. П’єса має бути тілесною. Власне, на камерній сцені кілька сюжетів відіграли відомі акторки Мирослава Полатайко, Тетяна Шавкова та Іванна Сірко.
Якщо хтось каже, що хоче тебе вбити – вір йому
“В якийсь момент стається так, що людяність починає розсипатися і перетворюється у ненависть, у самознищення, – додав Тарас Прохасько. – Чому авторка вибрала саме тепер таку тему і не опустила на такий побутовий містовий рівень? Це такі ж мешканці, як і ми: у творі немає політичних діячів, мислителів, організаторів суспільних рухів, тобто це дуже звичайні люди. Як сувязь тих стосунків видавалася важливою для того, щоб про це оповідати?”.
“Щоб жити в безпеці, за неї треба боротися, – сказала Лариса Мончак. – Під час екскурсій я розповідала про тих, що загинули в Станіславові, з тим відчуттям, що не знаю їх, що це десятки тисяч євреїв, імена яких ми ніколи не дізнаємося. Але я хочу про них пам’ятати. Бо вже був у нас Маріуполь, був Гостомель, була Буча, інші міста. Якщо ми не пам’ятатимемо, хто загинув перед нами, хто ж про нас буде пам’ятати… Ми не можемо просто ходити цими вулицями й забути зовсім про його минуле”.
Бо насправді мало згадок, немає окресленого гетто, бодай таблички як нагадування того, що тут гинули люди…
“Мудрий вчиться на чужому досвіді, – продовжила авторка. – І я хочу, щоб ми були мудрими, користуючись досвідом тих людей, які поплатилися за безпечність. Бобагато євреїв не вірили, що таке може бути, як ми не віримо, що з нами може теж таке статися. Як у тому вислові, що його приписують єврейській політичній діячці Голді Меїр, що пережила Голокост, концтабір: “Якщо хтось каже, що хоче тебе вбити – вір йому. Бо багато тоді не вірили: адже не може бути так, що тебе вбивають нізащо. І ми зараз не віримо… Через те наш запал притухає: ну, якщо й станеться, що росіяни прийдуть, – може нічого такого трагічного не буде. Але то агресор, його апетит тільки зростає. Ніколи не буває, що він буде добрим до своєї жертви. Зупинити може тільки сила”.
А євреї були трохи безпечні. Навіть у нашому місті, як наказали всім прийти до Ратуші з речами, то прийшли тисячі, і навіть як вивозили на кладовище розстрілювати, вони до останнього не вірили.
“Я хочу, щоб ми вірили, – додала Лариса Мончак. – Бо на нас щодня летять ворожі ракети. Давайте боятися. Страх – це не є негативне відчуття. Страх – це те, що дозволило протягом еволюції вижити людині. Кажуть, що виживають сильніші. Ні, виживають найпристосованіші. Ті, хто зумів зрозуміти небезпеку, адаптуватися до умов та вижити. Але це не означає ховатися. Страх має спрацювати так: агресору можна зробити спротив тільки силою. Нас колись вчили, що героїзм – це грудьми на амбразуру. А насправді це те, настільки зумів зберегти життя: собі та іншим. Із понад 30 тисяч євреїв, які жили до ІІ Світової війни в нашому місті, зуміли вижити десятки людей”.
Протягом виступу лунала сирена: як нагадування про наші реалії.
“Насправді це дуже страшно, – підхопив думку Тарас Прохасько. – Коли час від часу будь-яка цивілізована правова держава чи суспільність стають викресленими тільки тому, що просто народжені кимось. Серед німецьких євреїв було багато людей, які захоплювалися Німеччиною, були патріотами своєї країни, гордилися тим, що вони належали до німецької науки, промислу, бізнесу, фінансів. І щиро вірили в те, що вони справжні німці. Але оцей дуже такий дикунський момент – штука генетична – вона раптом починає на насильників діяти. Тобто це – про знищення євреїв як етнос. І немає жодної мотивації, чи то людина корисна, чи вона невинна, чи мала дитина, що вона просто така за народженням. Що дивно: таке може час від часу повторитися у різних ситуаціях, обставинах, часах, і мотивоване найчистішими найраціональнішими мотивами”.
Образ міста, якого вже немає
Тарас Прохасько підкреслив важливість порушеної в п’єсі теми історії міста.
“У творі важливийобраз Станіславова, якого вже немає, – аргументував письменник. – Маємо усвідомлювати, що того міста, яке було до 1945 року, просто немає. В тому сенсі, що є обмаль людей, які протривали, передали далі його єврейську історію. На початку 1939 року вийшла книжка про історію Станіславського темпля, де описано, як єврейський Станіслав був включений до європейської мережі контактів. Тут були автори, кантори, співці, музиканти, які перед тим діяли в Гаазі, Роттердамі Амстердамі, в Лодзі, інших містах. У Станіславі жили дуже багато письменників, мислителів. Автор пише про здобутки єврейського Станіславова, зазначаючи, що вони ніколи не будуть забутими, не втратять своєї ваги в цьому місті. Й от минуло 6 років від виходу книжки до 1945 року… Й дотепер майже ні про кого з тих митців ми не знаємо. Мало писемних слідів…”.
“Під час екскурсій містом розуміла, що я просто звичайна людина, і біля мене такі самі прості люди, як і ті, що колись жили, – роздумувала пані Лариса. – Прості люди, які не запам’яталися наступним поколінням.А вони жили якимись проблемами, так само щось робили, як і ми. Тобто нічого не змінюється. І так само може прийти ворог-вбивця, і так само може нас вбити. Тому прагнула показати в п’єсі життя на простому рівні, побутовому, коли не замислюєшся над високими матеріями, а просто живеш”.
На підтвердження своєї думки Лара Мончак навела розповідь подруги- станіславівка. Її предки жили тут з давніх давен. Бабуся розповідала їй, як прийшли перші совіти, то врізалося в пам’ять, що їхні жінки привезли моду на “сємки”, соняшникове насіння. І навіть жінки ходили в куфайках. А в Станіславі так не було заведено. А ще більшість із них мали в кишені огірок.
І ще історія про велику станіславську сім’ю, що жила біля Княгинина. В них було замало житлової площі, і німці під час війни дали їм квартиру в будинку поруч з теперішньою трикотажною фабрикою. Вони знали, що там жили євреї. Можливо, виїхали, чи їх забрали в гетто, вбили. Так якось закарбувалося, і мучить та історія. Не може бути, щоб не знали. Вони не прийшли в пустелю. Бо жили сусіди, які знали, що сталося з тими людьми. І чи можна засуджувати, що вони прийшли жити в ту квартиру? Ні, бо ми не жили в той час, і можемо тільки уявити. Мабуть, у них було тисячу якихось причин, виправдань…
“Я тут – про людяність: ніколи б не хотіла, щоб у мене були сумніви. Щоб я приймала якісь компромісні рішення: чи залишитися у квартирі людей, яких вигнали чи розстріляли, чи не торкатися цього всього, – зазначила Лара Мончак. – Це насправді часи важкі, страшні, коли треба приймати такий вибір. Дякую вам, що в мене є така захисна бульбашка. Що зі мною люди на одній хвилі. Ми робимо якусь мережу, якусь павутинку. Якби щось сталося, вірю, що не втратимо людяність у душі. Знаєте: людське життя найдорожче, це найбільша цінність. Але є щось вище: твоя чиста совість, сумління. Я би хотіла, щоб ми жили, керуючись такими принципами”.
Озиратися в минуле і прирівнювати власний вибір
Повертаючись до п’єси, Тарас Прохасько зауважив, що варто дивуватися і захоплюватися, коли стається щось дуже добре. Це про майже чудесне закінчення цієї книжки, коли кроки в усіх збігаються до того, щоб сталося щось добре. Це такий маленький рівень ймовірності, що це, власне, й називається чудом. Тому ця історія є чудесною.
За п’єсою головна героїня Юстина на початку ненавидить євреїв, бо її чоловіка вбив жид-комуніст. Це слово вжите в тексті, як пояснила авторка, бо тоді так говорили. Однак є один важливий момент: не варто вживати це слово в сучасному житті, євреїв воно ображає. На початку п’єса залишає мало варіантів додатково щось розповісти і наштовхнути на думки читача. Тож є можливість включити фантазію та домалювати водночас.
Приміром, про образ 18-річної єврейської дівчини Іди. Вона тендітна від народження, невитривала, не має стержня. Закохується в юнака Богдана не своєї віри. Стрес. Вагітніє: ще один стрес. Далі переховується у підвалі та думає, що її обманюють про німецький терор. А їй народжувати треба. Навіть як виживе: що буде з її психікою? А про долю її дитини Марії читач нехай сам домалює…
Тарас Прохасько:
“Ми не знаємо, що діялося в головах і з психікою тих, хто перейшов війну. Що вони своїм дітям передали, що ті діти з нас зробили. Але це нормальна еволюція. Мусимо пам’ятати, як війни вплинули на те, якими ми є тепер. Травмовані люди, травмовані батьки, і ми нічого нового не придумаємо, а такими самими своїх дітей робимо і передаємо свої травми. А вони додаватимуть свої. Тож єдиний спосіб – це озиратися в минуле і прирівнювати власний вибір, поведінку в таких ситуаціях, які, слава Богу, не пережили”.
Лариса Мончак:
“Не сподівайтеся від цього твору якоїсь багатошаровості. Література, звісно, не має бути однозначною: ти маєш постійно знаходити щось нове. Але не шукайте подвійної глибини: тут лінійно, прямо. Бо іноді, щоб щось донести, треба сказати прямо. І в той час, коли писала, для мене то був як крик. Іноді він потворний, однозначний. Це крик про те, що треба пам’ятати. Сьогодні під час презентації лунала мелодія танго. Його ще називають Танго смерті, бо нацисти включали цю музику в концтаборах, під час страт. Це я до того, як навіть прекрасне можна перетворити на зброю знищення”.
“Ми маємо вижити, чуєш? І ти будеш пишатися, що ти єврейка. Я буду пишатися, що моя внучка і дочка – єврейки. Що мій син взяв тебе за дружину. Проклинаю кожного, хто ступив на нашу землю, хто націлив зброю на невинних людей. Ми думали, що вони люди, а вони не люди, вони звірі!.. Вони навіть не звірі, вони нелюди… Чуєш, дитино?…”, – так завершується п’єса.
“Маємо боротися, підтримувати наші Збройні Сили. І ми ще здивуємо світ”, – як підсумок – слова Василя Іваночка.
Людмила Стражник. Фото авторки.
Читайте нас у тг
