Християнський світ в очікуванні дива! І хоч минуло понад два тисячоліття від народження Ісуса Христа, щороку Різдво – це трепетне родинне свято.
То ж які національні різдвяні традиції передаються з покоління в покоління, які призабули, а які набули?
Більшість різдвяних традицій, які сьогодні називають забутими, насправді ще живуть – у селах, у родинних спогадах, у дрібних жестах, що не потрапляють до підручників. Вони прості, непоказні, але саме з них складалося відчуття Різдва як події, а не дати в календарі.
Навчатись новому, але не забувати своє
Зі спостережень в Івано-Франківську. Різдвяно-новорічні листівки з віншуваннями українською мовою знайти непросто. Великий асортимент – у крамниці “Школяр” на стометрівці, в центральному відділенні Укрпошти. Натомість у крамничці святкових атрибутів на сусідній вулиці Вагилевича – лише на англійській мові.
Зрозуміло, що попит на друковану продукцію невеликий, однак багато наших співвітчизників з-за кордону очікують на Різдво та Новий Рік саме письмової звісточки із рідного краю. То що – відправляти їм – з Happy New Year? Зрештою чи залишать якийсь слід у пам’яті та навіть у наших гаджетах оті вже звиклі форми вітань: спамрозсилки в електронній формі?..
І згадаймо, що ті старі листівки з почерком наших бабусь-дідусів, мам-татусів таки гріють і повертають у дитинство. Щось є в цьому домашньо-ностальгічне – як повернення сенсів.
І вже з нової традиції, породженої війною – святкові гостинці на фронт нашим захисникам і захисницям. Де серед усього необхідного та наїдків – неодмінно листи від рідних і близьких. А ще – дитячі малюнки й побажання.
“Кожне відділення долучилося до збору, вклавши частинку тепла, турботиі вдячності, – повідомили в Рогатинському аграрному коледжі. – Нехай смакують домашні гостинці та нагадують про рідний дім і підтримку. Відправили різдвяні смаколики нашим воїнам – Володимиру, Дмитру та Мирославу, випускникам коледжу. Щиро дякуємо вам за мужність, відвагу та захист України”.
Відновлення зв’язку поколінь
Масова культура нав’язує нам суто споживацький підхід до святкування Різдва Христового – із акцентом на набір страв та підбір продуктів. Та обрядів – наче й відомих, але без первинного їх змісту та пояснення. Адже багато різдвяних звичаїв зникли не тому, що були неактуальні, а через урбанізацію, радянські заборони, спрощення побуту.
“У нашому закладі практикуємо проведення напередодні Різдва виставки-конкурсу, – розповідає викладачка спецдисциплін Рогатинського аграрного коледжу Галина Майка. – Разом із майстром виробничого навчання Ромою Голодригою учні Відділення кухарів готують святвечірні страви. Кожна група представляє свій стіл і розповідає про зміст Святого Вечора. А ще учні відтворюють давні звичаї, що побутували в нас на Опіллі.
Приміром, старший у родині підкидав ложкою кутю до стелі – щоб роїлися бджоли. Бо забуті традиції – це не про музей, а про відновлення зв’язку: з родиною, землею, вірою.
- Різдвяна тиша: день перед Святвечором – без важкої роботи, сварок, позик.
- Очікування першої зірки на небі: аж тоді сідати за стіл. Це як момент зупинки, а не формальність.
- Запрошення самотніх і подорожніх до столу.
- Колядки як благословення, а не “дитячий концерт”.
- Поминальний елемент Святвечора – миска для тих, кого вже нема.
Тепер додалися нові виклики. Через війну українські родини обміліли… Розлетілися закордонами діти й онуки: далеко у світах. А скільки наших співвітчизників за ці страшні роки – вже у Засвітах…
Але є ще носії тих давніх звичаїв, які можуть розповісти, як то було колись. Щоб передати їх новим поколінням. Тож пропонуємо добірку різдвяних звичаїв від сільських жителів. Адже вони – живе джерело, наша пам’ять.
“Дивлюся на цю світлину – і сумую, – каже мешканка села Глушків на Городенківщині Наталія Марінова. – Бо тут ми ще всією великою родиною: світлої пам’яті дідусь Василь Регуш, рідна тітка Олександра Яремчук… А тепер розлетілися засвітами і світами. Мама Наталія Гаврилюк – аж у Шотландії. Добре, що з нами ще тут, у Глушкові, мешкає наша Берегиня роду – бабуся Ганна Регуш. Є в кого розпитати-вивідати наші традиції, щоб і своїм дітям було що передати”.
Дідух як символ пам’яті роду, а не просто декор
Родина ця – відома на Прикарпатті. Василь Регуш займався різьбою по дереву, коренепластикою. Мистецький фах обрала й онука Наталія. Навчалася в Косівському училищі декоративно-ужиткового мистецтва, опісля – в інституті. Разом із чоловіком-художником Орестом Маріновим мають трьох синів: Іллю, Лесика й Данилка. Хлопці придивляються до батьків, то й собі долучаються до мистецтва. Старші заохочують: треба ж плекати традиції.
Наталія Марінова – власниця мистецької крамниці в Городенці “Горошок-бобошок”. І цими днями представила великий вибір дідухів. А ще розповідає про традиції Різдва.
“Дідухи навчив мене робити дідусь, – каже Наталія. – У наших краях таке різнотрав’я, що лиш не лінуйся запастися. Головне – скласти сніп із найкращого збіжжя та льону. Адже дідух – це не просто різдвяна прикраса, а символізм духу предків, багатства та врожаю, нерозривний зв’язок поколінь та шанування пращурів, наш давній український оберіг”.
На кутю у Глушкові “впихану” пшеницю варять аж до розтріскування зерен, додають тертого в макітрі маку, родзинок, халви. Перед подачею на святвечірній стіл заливають гарячою водою з медом.
“Бабця заздалегідь напікає багато калачів, щоб перед Святвечором роздати їх одиноким і стареньким сусідам “напростибіг”, тобто – щоб молилися за померлих, – додає Наталія. – Ще як жив дідусь, то вносив дідух до світлиці. Попід стіл ставили кошик із сіном, щоб навесні сідали квочки. А вже малеча там і кукурікала, й кудахтала, й крякала по-качачому, й пулькотіла по-індичому. Весело!”.
Серед святвечірніх страв – пісні голубці з тертою картоплею і грибами, тушкований у печі оселедець з білими грибами, запечена та смажена риба, вареники з картоплі, краплики з квашеною капустою. До них – підлива з білими грибами. Для дітвори – вареники з вишнями і маком. Неодмінно – узвар із сухофруктів та пампушки. Алкоголь на Святвечір на Городенківщині не вживають.
“Ще до сходження першої зірки на стіл ставимо три калачі, сіль, яблуко, часник і цибулю, щоб вродило рясно. Під скатертину – гроші, щоб добро не переводилось. Запалюємо свічку, молимося всі гуртом і сідаємо вечеряти. – наголошує Наталія. – Багато колядуємо. Колядка як благословення: не співати, а віншувати – щоб у хаті було добре. Вечерю зі столу не збираємо, а лишаємо до ранку. Вважається, що духи померлих родичів злітаються вечеряти. Тож ще один ритуал – залишити на столі чисті тарілки і ложки для них”.
Вважається, якщо швидше сісти до святвечірнього столу, то буде вестися господарка весь рік. У цей день не можна позичати нічого. А зі сторонніх до хати першим має зайти чоловік.
Виникає запитання: що з цього можна повернути у власний дім? Без повчань, що “раніше було краще”, а з повагою до сьогоднішнього життя.
Бо призабуті різдвяні традиції – це не те, що втрачено назавжди, а те, що чекає на тишу, щоб бути почутим знову. Наша віра, пам’ять, спільність – ось що таке Різдво. А його очікування – як частина родинної радості. Як зв’язок поколінь, знак пам’яті про своїх.
А різдвяні традиції зникають не тому, що вони застарілі, а тому, що ми перестали давати їм час. І спробуймо кожен повернути рівно одну традицію – ту, що відгукнеться саме вам. І не забувайте головного. Підготовка до Різдва як найбільшого християнського свята – це утримання від розваг, скоромної їжі, ревні молитви та добрі вчинки протягом різдвяного посту. Все це має особливе значення – як повернення сенсів.
Людмила Стражник. Фото авторки, Галини Майки та Наталії Марінової
Оперативні новини у TELEGRAM
