Для когось виселення – це просто історичний факт, а для багатьох родин – трагічна і доленосна подія. Зламалося життя й у мешканців села Бонарівка, які несподівано для себе опинилися на Прикарпатті.
Про вимушену подорож у товарному потязі, насміхання нових сусідів та сучасні лемківські зустрічі розповіла читачам сайту ПІК Анастасія Коржак-Голодинська. Вона записала спогади родичів-лемків про ті страшні часи, зокрема, згадки свого діда Богдана Голодинського й залюбки ділиться ними.
На фото: онука лемка-переселенця Анастасія Коржак-Голодинська.
На фото: у наші часи на лемківському фестивалі.
Райський куточок – Бонарівка
У Бонарівці до 1945 року жили переважно ті, хто усвідомлювали себе українцями. Чимало селян були у складі УПА й боролися проти полонізації й утисків ворога. Тут діяли культурні товариства. Сусідні села гуртувалися навколо Бонарівки та брали її за зразок. Не дивно, адже тут жили ініціативні, освічені й заможні люди.
Дорослі співали у хорі, грали у театральному гуртку, розвивали ремесла, готували особливі страви та проводили курси. Діти ж безтурботно бігали до лісу по ягоди і гриби, а вдома виконували побутові доручення батьків. Час від часу сюди навідувалися відпочивальники, адже Бонарівка – мальовниче курортне село. Все йшло своїм ходом.
Потім був жах
Навесні сталося те, у що важко повірити й ще важче змиритися. Українським селянам Польський комітет національного визволення видав евакуаційні листи. У них писало, хто має готуватися до виселення і що з собою брати. Близько місяця бонарів’яни перевозили свої речі у скринях на возах у сусіднє містечко, на вокзал. Та й тоді не всі вірили, що їх дійсно виженуть з дому. Дехто залишав побутові предмети у селі з думкою про скоре повернення.
“Зрозуміли, що щось не так, коли побачили, як сільські хати грабують, а поляки заселяються у найкращі будинки. Це був жах. Людям погрожували, у декого стріляли, а хтось підпалював свою хату, щоб вона не залишилась полякам”, – пригадує пан Богдан, якому на той час було всього 11 років.
У травні по бонарів’ян приїхали три ешелони. Людей завантажили у товарний потяг. У вагонах їхали разом зі своїми коровами та кіньми. Було настільки тісно, що дід з братом їхав на даху поїзда. До слова, у сім’ї Голодинських було 10 дітей. Подорож у невідомість тривала 40 днів, бо на деяких станціях довго стояли.
“Дорослі і діти плакали, особливо коли рушив перший ешелон односельців. Людям казали, що їх везуть на кращу територію. Обіцяли ледь не манну з неба. А потім вигрузили в Отинії і нічого не пояснили”, – згадує Голодинський Богдан.
На світлині: дівчата з Бонарівки у національних строях.
Чужина, яка стала домом
На Коломийщині бонарівці шукали порожні села. Хоча сім’ї українців з Польщі мали розселити в різні населенні пункти, люди вмовили наглядачів залишити всіх у непримітному селі Глибока. Тут раніше жили поляки, яких паралельно евакуювали у Польщу. Прабабі Анастасії, яка приїхала без чоловіка з п’ятьма дітьми, попалася чи не найгірша будівля — у ній раніше тримали коней. Першу ніч спали на землі. У діда ж ситуація з житлом була кращою. Його тато навіть допомагав збирати речі поляку, який не встиг виселитися до приїзду людей з Бонарівців.
Потрохи бонарів’яни освоювалися на незнайомій території. Якщо у Польщі більшість жили безбідно, мали високий статус та дохід, то у Глибокій довелось починати все з нуля. Меблі, які дехто привіз з собою, мусили продати. Інколи так бракувало їжі, що люди їли кору.
Дід Богдан розповів, що його старший брат у момент виселення був у Німеччині на заробітках. Він не знав про події вдома. Коли повернувся, то не впізнав рідного села. Місцеві розповіли про скоєне поляками і допомогли зв’язатися листами із рідними, що було не легко.
На фото: красиве бонарівське весілля.
Життя тривало. Переселенці створювали сім’ї, у більшості випадків з односельцями. Так одружилися дід та баба Анастасії, а село Глибока стало домівкою для їх дітей.
Лемки відновили свою культурну діяльність. Як і в Польщі, вони співали у колективі “Бонарівка”, грали у театральному гуртку. У красивих етнічних костюмах їздили на фестивалі та розповідали про свою історію лемківською говіркою.
Земля, яка лікує
Та рідна Бонарівка постійно кликала до себе. Вперше після виселення Богдан Голодинський поїхав туди з групою лемків, у тому числі онукою Анастасією, у 2013 році. До того, ще у радянські часи, на Батьківщину тата їздив його син Юрій.
Хоча діду зараз 86 років, він детально пам’ятає розміщення помешкань та стежинки, якими бігав з хлопцями. Чоловіку пощастило, бо його домівка збереглася, а поляк, який там мешкає, дозволив зайти всередину. До слова, інколи місцеві не раді таким туристам та зачиняють перед ними двері, хоча є й привітні жителі.
Під час екскурсії на малу Батьківщину (на фото) обов’язково йдуть до церкви. Одного разу священник після служби оголосив, хто до них завітав й зворушив присутніх до сліз.
“Тут, у Глибоці, у діда тиски, все болить, а у Бонарівці нічого не турбує. Пам’ятаю, як під час поїздки він вийшов з машини й почав плакати. Кілька днів, які ми там були, він не їв, не спав, емоції переповнювали. А хтось навіть цілує землю, чи, за порадою священника, бере грудку, щоб покласти її на могили рідних на Коломийщині”, – розповідає Настя.
На фото: лемківські писанки з традиційним розписом.
Чи знають, хто такі лемки?
Ставлення до переселенців з Польщі у мешканців прикарпатського села на Коломийщині було різним.
“Хтось співчував, а хтось насміхався. Виглядало, що приїхали освічені пани у гарному одязі, а опинилися у зовсім іншій життєвій ситуації. Навіть татові й мені перепадало. Бо дехто вживав слово “лемки” як докір чи образу. Я на це відповідала запитанням: чи знають, хто такі лемки і яка у них історія”, – поділилася Анастасія.
Ідея для книжки
Змалечку Настя чула розмови родичів про вихідців з Бонарівки та їхню трагічну історію. Дід та баба розповідали про побут, готували традиційні страви, співали пісень. Навіть тепер у домі Голодинських чутно лемківський діалект, а тітка щороку розписує традиційні писанки та дарує їх сусідам. Жінка каже, що не пройнятися темою переселенців у неї не було шансів.
Від тата лемкиня перейняла допитливість, обоє цікавляться історією, шукають дані про рідних в архівах та старих записах.
“Ще більше зацікавилася лемками, коли, 4 роки тому, померла моя баба. Зрозуміла, що інформація зникне, якщо зараз не розпитати й не записати спогади свідків тодішніх подій. А одного разу у книжці родича прочитала такі слова: “До кого дійдуть ці записи, то прошу їх видати. Це моя остання воля”. Так народилася ідея написати книгу спогадів”, – розповідає Анастасія.
Спершу прикарпатка опрацювала нотатки дідового брата, а потім й інших родичів. З’ясувала, що прадід-лемко свого часу був заступником очільника ОУН Степана Бандери, за що його вбили. На її думку, лемки, у тому числі її рідні, творили історію й нема права про це забувати.
Зустрічатися, щоб пам’ятати
Два роки тому в Івано-Франківську лемки з Бонарівки, їх діти та онуки зустрілися, щоб згадати про минуле та розповісти про долі своїх знайомих. Переглядали старі фотографії та читали вірші. Присутніх було небагато, але подія залишила приємні враження.
На світлині: Монастириськ, міжнародний фестиваль лемківської культури.
Для обміну інформацією створили групу у Фейсбуці – Лемківська спільнота села Бонарівка. Радіють, що час від часу відбуваються фестивалі, наприклад, “Лемківська ватра”. Так історія та традиції лемків зберігається, але не всі цьому сприяють.
“На жаль, молодь мало цікавиться своєю історією. Дехто встидається того, що лемко, хтось боїться зізнаватися. Думаю, не треба так поводитись. Ми маємо багату спадщину, яка є цінною для молодших поколінь. Те, що сталося з нашими дідами-прадідами – це трагічна історія. Це геноцид українського народу, про який не треба забувати”, – вважає Настя.
Публікацію підготувала Марія Гурецька.
Читайте також:
Заробітчанка з Прикарпаття розповіла скільки заробляє у Польщі
Полячку, яка вивезла прикарпатця помирати до лісу, покарав суд
Читайте нас у тг
