Сезон 2020/21 івано-франківське “Прикарпаття” розпочне з новим головним тренером та новою системою управління клубом. Після чотирирічного циклу керівництва командою Володимира Ковалюка, яка влючала в себе етапи становлення, зростання, розвитку, стагнації та спаду по-суті розпочнеться нова сторінка в історії Команди Рідного Краю, пов’язана вже з новим наставником Русланом Мостовим. Візьму на себе сміливість підбити підсумки 2016-2020 року для “Прикарпаття” та окреслити найближчу перспективу івано-франківського клубу.
Руїна. 2012-2016
Нагадаю, що з 2012 по 2016 рік в Івано-Франківську та області загалом не було професіонального футболу. Окрім звичайного дискомфорту для вболівальників, які не мали можливості вживу відвідувати матчі високого рівня в радіусі 100 км поблизу свого місця проживання – це несло за собою і набагато гірші наслідки. 4 роки поспіль випускники дитячо-юнацьких спортивних шкіл Прикарпаття, які прагнули і надалі розвитиватися у футболі змушені були залишати рідні домівки та в 16-17 років вирушати за межі Івано-Франківщини у пошуках щастя. Звичайно, що не всі діти та їхні батьки були готові до такого розвитку подій, тому велика кількість молодих перспективних футболістів по-суті завершувала кар’єру гравця так її і толком і не розпочавши.
Це, до речі, одна з причин чому в Команді Рідного Краю за 4 роки практично не було і не має гравців 1997-1999 року народження, а ті що є (за винятком Василя Геника, який тренувався з хлопцями 1996 р.н.) зазвичай “варять” і виступають не надто переконливо. А наприклад провідні гравці 2000 р.н. Владислав Семотюк та Назарій Воробчак здобували футбольну освіту у Києві та Львові відповідно. Також хочеться зазначити, що за весь цей період часу чи не єдиною організацією в області, яка постійно наголошувала на тому, що Професіональний футбол на Прикарпатті повинен бути відроджений була однойменна ініціативна група, яка проводила велику кількість заходів саме з метою привернення уваги до даної проблеми.
Становлення. 2016-2017
В 2016 році голос спраглого в пустелі нарешті було почуто і у новоспеченого на той момент міського голови Івано-Франківська Руслана Марцінків виникла ідея створити професіональний футбольний клуб на базі аматорського “Тепловика”, який виступав в чемпіонаті області. Команду, яку тоді тренував нинішній помічник головного тренера “Прикарпаття” Василь Яцурак було терміново заявлено до перехідного аматорського чемпіонату України, де вона зайняла останнє місце у своїй підгрупі, проте виконала основне завдання – отримала право подавати заявку для участі в Другій лізі ПФЛ України. Цікаво, що лідерами того колективу були нинішній голеадор івано-франківців Роман Барчук та тоді ще зовсім юний Богдан Оринчак, який зараз захищає кольори львівського”Руху” в УПЛ.
Парадоксально, що після епопеї з отриманням атестату для участі у змаганнях професіонального рівня клуб тоді очолив не керівник “Тепловика” Тарас Гурик, а тандем президента-спортивного директора Василь Ольшанецький – Микола Татарин. А тренером команди став ще доволі молодий на той момент та перспективний коуч івано-франківської “Ніки”, а по-сумісництву директор МЦС “Рух” Володимир Ковалюк. До честі останнього, йому за короткий час вдалося зібрати команду до якої увійшли, як зовсім юні гравці (наймолодшому – Андрію Слободяну тобі ледь виповнилося 17 років) так і досвідчені “поігравші” виконавці, як Володимир Боришкевич та Ігор Худоб’як. В першому сезоні ця команда не хапала зірок з неба, посівши в підсумку 10 позицію з 20 учасників чемпіонату, проте дала вболівальникам головне – відчуття вже забутого свята футболу та незабутні емоції.
Зростання. 2017/2018
Дуже швидко футбольна команда у своєму рівні розвитку далеко випередила сам клуб, який представляла. Спортивні результати значно покращилися, як в Чемпіонаті так і в Кубку України, де івано-франківцям в рамках Великого Галицького Дербі, завдяки м’ячам того таки Володимира Боришкевича та Василя Дербаха вдалося здолати львівські “Карпати”. Цілком реальним стало і завдання підвищитися у класі з яким футболісти та тренерський штаб команди в підсумку успішно справилися, а форвард Ігор Худоб’як вдруге поспіль став кращим бомбардиром змагань. Також дуже активно працювали медіа клубу, прес-служба якого отримала спеціальну відзнаку ПФЛ “Прогрес року.” На жаль, сам клуб за ці два сезони практино не розвивався. Це може здатися дивним, але перша ком’ютерна техніка в офісі МФК “Прикарпаття” з’явився лише влітку 2018 року, до цього часу багато процесів робилося практично на коліні. Також за підсумками сезону один з лідерів команди Владислав Приймак перейшов до складу новачка УПЛ рівненського “Вереса”.
Розвиток. 2018/2019
В 2018 році, коли Команда Рідного Краю здобула право виступати в Першій Лізі ПФЛ України в Івано-Франківську відчувався справжній футбольний бум. Незважаючи на те, що команда здобула лише одну перемогу в стартових п’яти турах, по відвідуваності домашніх матчів “Прикарпаття” поступалося лише командам з міст-мільйонників Дніпра та Харкова. Наглядову раду очолив екс-керівник ПФЛ Святослав Сирота, який привіз до Івано-Франківська професіональних менеджерів, що поставили собі за мету модернізувати систему управління клубом. Це була шанс, коли МФК “Прикарпаття” справді міг вирватися з “заклятого кола бідності” муніципальної клубу та стати справді професіональним. На жаль, як показав час його було втрачено. Яка причина цього залишається загадкою.
Подейкують, що пан Святослав поклав собі за мету окрім свого менеджменту поставити на чолі “Прикарпаття” і свого тренера з усіма витікаючими наслідками. Відбувся конфлікт інтересів, за підсумками якого “Прикарпатські ультрас”, які відіграють активну роль в житті футбольної спільноти Івано-Франківська стали на сторону Володимира Ковалюка, а пану Сироті, як раніше і автору цих рядків довелося “вступитися”. За підсумками сезону Команда Рідного Краю зайняла 10 місце, добре “покусавши” ледь не усіх лідерів за виключенням хіба що луцької “Волині”, матчі з якою носили, на думку наприклад наставника “Руху” Леоніда Кучука, доволі підозрілий характер. Завдання на наступний чемпіонат від керівництва клубу було надзвичайно амбіційним – 6 місце.
Стагнація. 2019/20
На мою думку це і зіграло злий жарт з Командою Рідного Краю та стало тієї точкою неповернення, яка в результаті і стане причиною звільнення Володимира Ковалюка з посади головного тренера “Прикарпаття”. Завищенні очікування та абсолютна влада ніколи до добра не доводять. Після відходу Сироти клуб перестав розвиватися впринципі, а сам коуч “Прикарпаття” отримав всі важелі впливу на управління МФК та вочевидь повірив у власну всесильність. Більшість ключових питань в клубі почали вирішувати не президент і спортивний директор, як це має бути, а саме наставник. Плюс до того ж, напевно, наклалася зайнятість Володимира Васильовича за основним місцем роботи директора МЦС “Рух” та спроби займатися не типовою для головного тренера діяльністю у сфері виготовлення атрибутики з символікою “Прикарпаття”, до того ж сам клуб жодної копійки від цього так і не отримав. В результаті такої перевантаженості наставника та постійних конфліктів на рівні керівництва очевидно почав страждати і сам тренувальний процес. Взимку ще напередодні карантину, як вільні агенти залишили “Прикарпаття” Ярослав Конкольняк та Богдан Оринчак та в досить дивний спосіб були відчислені зі складу такі майстри, як Володимир Боришкевич, Ігор Худоб’як, Володимир Данищук, Петро Ковальчук та Віктор Яневич. Лідери роздягальні та люди, які за рахунок свого досвіду могли повести команду вперед у найважчий момент.
Натомість ряди Команди Рідного Краю поповнили молоді та перспективні гравці 2000/2001 р.н. з яких щоправда стабільний ігровий час отримував лише Назарій Воробчак, а Богдан Павлюк та Андрій Хома були гравцями ротації. Також вболівальникам за підсумками турецього збору пообіцяли, що від тепер “Прикарпаття” буде грати у короткий пас та швидкий динамічний футбол, але по-факту за все друге коло щось схоже на таку гра було лише в першому таймі програного матчу з “Металургом”. Як наслідок питання про забезпечення собі місця в Першій лізі наступного сезону команда вирішила лише в останньому домашньому матчі, перемігши явного аутсайдера “Черкащину”.
Спад. 2020
Перерва між сезонами влітку цього року вийшла мінімальною, але навіть за цей короткий період часу “Прикарпаття” стало активним ньюсмейкером. По-перше: знову ж таки без жодних пояснень для футбольної громадськості не були продовжені контракти з досвідченими гравцями Остапом Вульчином та Орестом Янушем, які захищали кольори івано-франківців ще з 2016 року. Також були відправлені у пошуках інших команд футболісти, які знаходяться у самому розквіті сил – Дербах, Лаврук та Шпирка. По-друге: двоє з трьох новачків, які з’явилися в клубі нехай офіційно і мають реєстрацію в області, але не є ні її уродженцями, а ні вихованцями дитячо-юнацьких футбольних шкіл регіону. При цьому офіційно клуб не заявляв про відхід від комплектування команди виключно місцевими вихованцями. Як наслідок кадрово розбалансоване “Прикарпаття” за невиразної гри у серії післяматчевих пенальті поступилося хмельницькому “Поділлю” та вилетіло з Кубку України на першому ж етапі змагань.
Апогеєм всіх вих подій стала вочевидь підсумкова прес-конференція Володимира Ковалюка на якій вже колишній коуч команди відверто розповів, що в будь-якому випадку він вірить у своїх підопічних та додав, що в клубі вже давно дуже багато хворих на коронавірусну хворобу Covid-19, як гравців так і персоналу. Питання лиш в тому чому ця інформація скільки часу приховувалася від ЗМІ та вболівальників та була оприлюднена лише в останній момент, як аргумент для виправдання невдалої гри. В будь-якому випадку Володимиру Васильовичу варто подякувати за те, що знайшов у собі сміливість сказати правду та за всі ці чотири року, упродовж яких Команда Рідного Краю під його керівництвом пройшла всі щабелі свого розвитку.
Перспектива. 2020/2021
“І кожен фініш – це по-суті старт” – писала Ліна Костенко. Саме так і вийшло з “Прикарпаттям”, яке відразу ж отримало нового наставника. Ним став екс-гравець івано-франківсього клубу, щоправда уродженець Львівщини Руслан Мостовий, останнім місцем роботи якого була юнацька команда луцької “Волині”. Хоча, до слова, вже в 2020 році за відсутності через хворобу головного тренера лучан, саме новоспечений наставник “Прикарпаття” керував діями головної команди “Волині” в кількох матчах. Отримала свого нового керівника і наглядова рада клубу, очільником якої став Тарас Гурик, що в 2016 році стояв біля витоків трансформації аматорського “Тепловика” в сучасну Команду Рідного Краю, а зараз покликаний реформувати застарілу модель менеджменту клубу.
Перед головним тренером івано-франківської команди поставлено амбітне завдання: протягом двох сезонів вивести “Прикарпаття” до еліти українського футболу. Наскільки дане завдання, озвучене на прес-конференції міським головою Русланом Марцінківим є реалістичним та своєчасним для мене особисто залишається загадкою. Вважаю, що в даній економічній ситуації, як клубу так і міста загалом більш виправданими завданнями були б побудова абсолютно нової Команди Рідного Краю із залученням провідних вихованців футболу області, як то Ростислав Волошинович, Владислав Приймак та Ярослав Конкольняк, які разом з діючими лідерами змогли б передавати свій досвід молоді. Тому не менш важливим, а можливо і ключовим фактором за яким можна буде оцінювати роботу Мостового є довіра молодим гравцям 2001-2003 р.н., які вже зараз готові голосно стукати в двері головної команди. Залучення цих ще по-суті дітей до навчально-тренувального процесу і в перспективі матчів можливо і не дасть швидких результатів, але однозначно буде яскравим меседжем для цілого покоління молодих футболістів області, що для їх розвитку вже не потрібно їхати в Київ, Львів, Луцьк чи Щасливе, а можна залишатися вдома та розраховувати на свій шанс в Команді Рідного Краю !
Читайте нас у тг
