Івано-Франківськ
13
USD: 27.95
EUR: 33.8

Досі відчуваю мурашки по шкірі від успіху українського кіно на міжнародних фестивалях, – екскерівниця пресслужби Держкіно Марія Дідик (ФОТО)

Марія обирала найкращі кіносценарії 2020 року на конкурсі “Коронація слова”, зараз керує комунікаціями у Глобальному договорі ООН в Україні.

TSeremoniya vruchennya natsionalnoyi kinopremiyi Zolota Dzyga scaled

Марія Дідик  (на фото зліва) – прикарпатка, яка вже більше десяти років живе у Києві. За цей час здобула фах культуролога, як прессекретар Держкіно пройшлася червоними доріжками на міжнародних кінофестивалях, а також обирала найкращі кіносценарії 2020 року на конкурсі “Коронація слова”. Зараз керує комунікаціями у Глобальному договорі ООН в Україні.

  • На фото – під час церемонії вручення національної кінопремії Золота Дзига.

Сьогодні про свій кар’єрний ріст та відкриття у сфері кіно Марія Дідик  розповіла для читачів ПІК.

Коли жила на Прикарпатті, навчалася у ліцеї для обдарованих дітей у Франківську, чи планувала, мріяла перебратися у Київ назавжди?

Щодо «назавжди» важко сказати. Навряд чи я в п’ятнадцять міряла такими категоріями. Але було величезне бажання навчатися саме тут. Вперше я побачила Київ, коли мені було дванадцять – тут вже жила моя найстарша сестра. Пам’ятаю, в якому захваті я була від цього міста: як відчинила важкі двері до червоного корпусу Університету Шевченка, і сонце розлилося настінними фресками. Як студенти на Поляні в КПІ сиділи на траві великими групами і грали на гітарі, а інші – каталися на роликах.

Уся ця велична архітектура, театри, кінотеатри, концерти Океану Ельзи на Майдані – саме таким я й уявляла собі студентське життя. Тоді вирішила, що вчитимусь тут, і коли настав час подавати документи в університети – з можливих п’ятьох я подалася у п’ять столичних. Щоб не було шляхів до відступу. Жодного разу не пошкодувала про це.

Mariya Didyk scaled

  • Марія Дідик завжди була і є кіноманом.

Так чи інакше твоя робота пов’язана з культурою: працювала у книгарні, Держкіно, була в журі “Коронації слова”. З чого почалася ця прихильність до книг, кіно? Чому обрала культурологію?

Чесно кажучи, факультет культурології я обрала від невпевненості в тому,  у якій саме сфері культури хочу опинитися. Це зараз існують різні програми, в межах яких дітям показують, як виглядає і в чому полягає та чи інша професія. Але тоді такого не було. Я любила книжкову справу, подобалося працювати з текстами, обожнювала театри, музику та кіно. Але ця любов була рівнозначною і не допомагала визначитися з майбутньою професією. Тому я обрала культурологію як науку, яка поєднує в собі все, що мені подобається. З тим, що вибір пізніше прийде сам собою.

Ще під час навчання я працювала у двох книгарнях: «Bookling» і «Є». Недовго: у першій – два місяці, у другій – чотири. Цього було достатньо, аби вирішити, що ця сфера цікава мені не на рівні професійної діяльності. Як і театр та музика. А от кіно забрало з головою щойно я стала до нього причетною. Так і вирішилось.

Розкажи про досвід роботи у Державному агентстві України з питань кіно. Як туди потрапила та які обов’язки виконувала?

Кіноманом я була завжди. Але моя робота в кіно розпочалася у 2014 році, зі щойно створеного онлайн-видання MOVIEGRAM. Його мета була для мене більш ніж великою – це перше українськомовне видання про кіно. Знайомі кінокритики писали ексклюзивні рецензії, а я, як літературна редакторка, працювала над їх вичиткою. З роками цей маленький проєкт виріс в потужну онлайн-платформу про українське та закордонне кіно, і об’єднав навколо себе дуже багато крутих людей.

Насправді, на той час у Києві не так легко було знайти роботу, де твоя українська – це перевага, а не недолік. А для мене це принципова позиція. Десь в той період я дізналася, що Держкіно шукає керівника  пресслужби, і  вирішила податися на конкурс. Це був двоетапний конкурс: іспит на знання законодавства у сфері кінематографа та доступу до публічної інформації і співбесіда з керівництвом.

Обов’язків було дуже багато: організація пресзаходів, координування комунікацій з журналістами, надання відповідей на інформаційні запити громадян, ведення сайту та соцмереж і багато іншого. Крім того, укладаючи контракт зі студією, Держкіно пожиттєво стає інформаційним партнером кожного фільму, створеного за державні кошти.

Початок знімального періоду, запрошення преси на знімальний майданчик, участь проєкту в інших конкурсних відборах, презентація постера, тізера, трейлера, завершення знімального періоду, повне завершення виробництва, участь у фестивалях, перемоги,  оголошення дати прокату, вихід у прокат, прем’єра, касові збори – все це інформаційно підтримує  пресслужба Держкіно.

Коли я почала тут працювати – у 2016 році – в прокат виходили два українські фільми, коли звільнялася – у 2019 – їх було вже близько сорока.

Na prezentatsiyi ukrayinskoyi kinoindustriyi v Kannah scaled

  • На презентації української кіноіндустрії в Каннах

Крім обов’язків, у тебе з’явилося багато можливостей. Наприклад, пройтися по червоній доріжці у Каннах та познайомитися із непересічними людьми. Що найбільше запам’яталось?

На той момент, у період відродження українського кінематографа, я відчувала себе на своєму місці і докладала до цього всіх зусиль. Коли український фільм отримував нагороду на міжнародному кінофестивалі, я вважала святим обов’язком написати про це і в суботу ввечері, і в неділю вранці. Тоді така оперативність мала велике значення. Через кілька років потреби в цьому вже не було, бо українські фільми почали роз’їжджатися по всьому світу, і новини про нагороди стало важко не те що писати вчасно, а взагалі – відловлювати.

Це вже потім, років через два, почалися мої закордонні відрядження і червоні доріжки. Довелося багато працювати, щоб знати про наше кіно достатньо, аби розповідати про нього іноземцям.

До речі, найбільша крутість червоних доріжок на міжнародних кінофестивалях не в тому, що по них щойно пройшов Том Генкс чи Пенелопа Крус (хоч і в цьому, звичайно, теж. А в тому, що, як правило, червоною доріжкою ти йдеш на прем’єру українського фільму.

Premyera filmu Dodomu na Kannskomu mizhnarodnomu kinofestyvali u 209 r. foto z tvortsyamy filmu scaled

  • На прем’єрі фільму “Додому” на Каннському міжнародному кінофестивалі у 2019 році (фото з творцями фільму).

Коли переповнений зал у Каннах десять хвилин стоячи аплодує українській стрічці «Додому», коли в Берліні тебе готові “вбити” на вулиці за квиток на «Ціну правди», а після тріумфу у Венеції квитків на «Атлантиду» в Торонто за тиждень вже немає – ось воно! Досі відчуваю мурашки по шкірі, коли пригадую ці моменти.

Мені подобалось бути частиною української  індустрії, час якої настав. Я поділяла цінності свого керівника – Пилипа Іллєнка – і пишалася тим, що працюю в державній установі, яка демонструє високу ефективність. За три з половиною роки роботи в Держкіно я зустріла багато неймовірних людей, з якими зараз підтримую тісний зв’язок.

Які відкриття зробила щодо українського кіно? Можливо думала, що справи у нас з ним кепські, а виявилось, що ні.

Так думала не тільки я, бо, на жаль, так і було. Раніше український фільм в кінотеатрі був винятком, а не правилом. Але засмучує те, що багато хто досі так думає. Частково тому, що українські фільми все ще рідко можна побачити на телебаченні, де їх чекає найбільша аудиторія. Хтось пішов один раз на український фільм, який не сподобався, а на наступний вже не ризикує йти. Дехто має недовіру до всього українського продукту.

Але правда в тому, що українське кіно вже кілька років як нічим не поступається закордонному. Наші кінематографісти зробили неймовірні речі і змогли буквально з попелу відновити цілу індустрію, яка вже повернула собі почесне місце на міжнародній арені. Звичайно, що без системної державної підтримки цього б не сталося. Тут склалися пазли. Думаю, така синергія державного та індустрійного сектору здатна вирішити проблеми у будь-якій сфері.

Моє особисте відкриття сталося у 2018-му, коли я перестала поблажливо ставитися до українських фільмів. Кількість національного кіно дуже швидко переросла в якість. З’явилася реальна конкуренція, і стало неможливим заохотити глядачів прийти на фільм лише тому, що він український. Так змінився підхід не лише до кіновиробництва, а й до рівня якості промокампаній.

Нещодавно ти була журі на конкурсі “Коронація слова” у номінації Кіносценарії. Як тобі такий досвід? Здивувалась, коли тебе запросили? Це своєрідний комплімент, пересічним людям не пропонують таку роль.

Так, я сприймаю це запрошення як комплімент і як кредит довіри. За результатами голосування, моя п’ятірка найкращих сценаріїв стала лауреатами, тож буду вважати, що кредит повернула.

У журі мене запросила засновниця «Коронації слова» Тетяна Логуш. Ми познайомилися завдяки тому, що дуже багато сценаріїв-переможців Коронації лягли в основу фільмів, які пізніше створювалися за державної підтримки. Це власне і є основною ідеєю номінації «Кіносценарії» – дати сценаристам можливість заявити про свій твір і привернути увагу продюсерів, які зможуть перетворити його на кіно.

На що зважала під час аналізу робіт конкурсантів?

Під час роботи в Держкіно мені доводилося читати сценарії, і я бачила, яке кіно з них виходить. Але бути членом журі – це дуже відповідально, тому я багато читала про критерії оцінювання сценаріїв і консультувалася зі знайомими   продюсерами та сценаристами.

До речі, мені розповіли, що якісний сценарій можна побачити, прочитавши три сторінки у будь-якому його місці. Я прочитала всі сценарії від першої до останньої сторінки, але такий експеримент провела, і таки у трьох з п’яти випадків мої фаворити співпали.

Під час аналізу зважала на багато критеріїв: на оригінальність теми, на структуру, наявність необхідної для жанру динаміки. На те, чи цікаво стежити за героєм. Чи автор розуміє, хто буде цільовою аудиторією майбутнього фільму.

Сценарій – це фундамент фільму, це також пазли, які мають скластися. Дуже тішить, що в Україні є люди, які вміють це робити.

Premyera filmu Atlantyda v Toronto z rezhyserom ta golovnym geroyem filmu scaled

  • Прем’єра фільму “Атлантида” в Торонто (з режисером та головним героєм фільму)

Зараз працюєш у Глобальному договорі ООН в Україні. Що подобається у новій роботі?

Глобальний договір – це ініціатива ООН, яка створювалася з метою об’єднувати навколо себе соціально відповідальні великі та малі бізнеси, державні органи і громадський сектор, щоб спільно працювати над реалізацією Цілей сталого розвитку ООН.

У світі організація існує вже 20 років, в Україні – всього чотири, але зараз активно розвивається. Тут я також керую комунікаціями, тож робота для мене не нова. Але нова сфера, і вона дуже мені цікава, бо я відчуваю її вагомість і стратегічну спрямованість на покращення майбутнього.

Які кар’єрні плани складаєш?

Те, що відбувається у світі останнім часом, не особливо стимулює будувати будь-які плани, включно з кар’єрними. Але що залишається для мене незмінним – це ідея безперервної освіти. Коли ти постійно вчишся чомусь новому, то відчуваєш себе в тонусі і можеш коригувати свої цілі. А для того, щоб їх визначити, треба дати собі час подумати, в чому твоя незамінна цінність, і які твої можливості приносять іншим користь, а тобі – задоволення.

1 9 scaled

  • Разом з творцями та гостями на допрем’єрному показі картини “Толока”.

Розглядаєш варіант знову жити на Франківщині?

Повертатися додому зараз не планую, бо наразі мені більше подобається ритм Києва. Але ймовірно колись захочу його змінити. Тоді, звичайно, виберу Івано-Франківськ. З тим, як швидко він розвивається, я повернуся в найзатишніше і найатмосферніше в Україні місто. І додому зовсім близько.

Питання від Марії Гурецької.

Читайте також:

На Різдво у Яремче пройде фестиваль української культури за участі відомих зірок

Люди Прикарпаття: історії, що надихають – саксофоніст Андрій Чепіль (ВІДЕО)

Приєднуйтесь до нас  у FacebookInstagram , Youtube та  Telegram

 

Новини партнерів

Коментарі

0

Коментарів ще немає

Залишити відповідь

Ваш email не буде опублікований. Обов’язкові поля позначені зірочкою (*)

Поле має бути заповнене
Поле має бути заповнене
© 2020 Всі права захищено