Христина Бойчук – лейтенантка Нацгвардії України, перша жінка, яка одразу після випускного з академії потрапила на бойову посаду у бригаду швидкого реагування Нацгвардії Україні військової частини 3018, заступниця командира мінометної батареї по роботі з особовим складом.
- Чому створення сім’ї відклала на потім,
- як проявляється нерівність між жінками та чоловіками в армії та чим це шкідливо,
- чи готова воювати на сході України з агресором,
- про фемінізм та менторський проєкт “Ті, що змогли” Христина Бойчук (Кудрява) розповіла для читачів ПІК.
Христино, хоча жінки стають військовими все частіше, для більшості це все ж незвичний вибір професії. Чому пішла в армію?
Це доля випадку. Після закінчення коледжу шукала роботу на біржі праці. Там однією з запропонованих вакансій була служба за контрактом у франківській військовій частині. Стала керівницею культурним дозвіллям військових та працювала з громадськістю. Погодилась, бо подобається працювати з людьми й мала нереалізовану мрію стати журналісткою.
З військовою участю познайомилася пізніше.
У 2015 році вирішила рости та розвиватись у цьому напрямку, здобути вищу освіту та звання офіцера, тому поступила в академію Національної гвардії України. Пройшла, як я це назвиваю, лагідну воєнізацію.
Як це – бути жінкою на службі? З якими труднощами та стереотипами зіткнулася?
Контракт підписала у 2019 років. Це було до війни. Я пливла за течією, сама дотримувалася міфів та стереотипів, які стосувалися жінок в армії. Хоча були змагання, стрільби, стройова, дехто казав, що жінкам автомату не треба й давали інше завдання, дозволяли просто дивитися.
В академії була командиром підрозділу й відчула, що багато упустила під час навчання до цього. Зрозуміла, що необхідне рівне ставлення до чоловіків і жінок на службі, адже професійні навички можуть позначити на твоєму й чиємусь житті та здоров’ї.
Тож ти за гендерну рівність. Була навіть амбасадором Цілей сталого розвитку Асамблеї ООН від України з цього питання. Чим ця тема тебе зачіпає?
ООН працює в багатьох аспектах, щоб зберегти планету. Серед цілей подолання бідності, голоду, покращення екології тощо, є й забезпечення гендерної рівності. У 2019 році мене обрали амбасадором з цього питання серед 50 кандидатів. Це моя маленька перемога. Я отримала змогу ділитися здобутими навичками, адже до цього моніторила тему.
Як я вже згадала, гендерна нерівність проявляється в армії у різніму ставленні до чоловіків та жінок. Є упередження з дитинства, що всі дівчатка ніжні, а хлопці мужні. Тому чоловікам можна просто бути в армії, а жінки мають вдвічі більше працювати, щоб довести свої навички. Це фраза Юлії Нікітенко, яка поїхала з Майдану на схід України. Та якщо ти професіонал, то яка різниця якої ти статі?
До речі, я долучилася до Жіночого ветеранського руху. Нещодавно жінки вперше вийшли на марш окремою колоною, а не в складі частин, у яких служили. Мене попросили очолити “коробку” і це велика честь. Це жінки, які добровольцями пішли на війну, є багато волонтерок. Вони мені розповідали про чоловіків, які плачуть, і жінок, які беруть ситуацію у свої руки. Деяким характер дозволяє займати лідерські позиції. Чула про випадки, коли чоловіки відмовлялися бути підопічними жінки, яку призначили командиром. Це ментальне та психологічне питання, яке ще треба врегульовувати.
Також гендерна нерівність проявляється, коли є дитина, тоді найчастіше за нею доглядає жінка і в неї припиняється кар’єрний ріст. Мені подобається варіант Швеції, коли у декрет без проблем можуть йти обоє батьків, адже розуміють однакову відповідальність за дитину.
Мені знайомі казали не піднімати цю проблему, закрити очі, але якщо, наприклад, не говорити про війну на сході, то не означає, що її немає або вона завершиться.
Також ти реалізувала менторський проєкт “Ті, що змогли”. Розкажи про нього.
Я виграла грант. Проєкт передбачав поширення ідей гендерної культури серед учнів профільних навчальних закладів Харкова та області. Курс був поділений на блоки про гендерну рівність, лідерство, ораторські навички та правовий аспект. Досвідом ділилися військовослужбовці, рятувальники, поліціянти, ментори та тренери, які реалізувалися у певному напрямку.
Мета проєкту – розширити кругозір майбутніх військовослужбовців, щоб вони мислили критично та без упереджень. Результат є, у багатьох виникали питання й ми досі підтримуємо зв’язок.
Хочу реалізовувати проєкт по всій Україні, у тому числі у Надвірнянському військовому ліцеї. Та зараз служу під Києвом й адаптовуюсь до до нової посади.
Христино, нещодавно ти отримала звання лейтенанта. З цим вітаю. Що це для тебе означає?
Дякую. Так, це моє перше офіцерське звання. Це більша відповідальність, тепер я обличчя моїх командирів і структури. Для цього я вчилася більше п’яти років з бажанням та розумінням. Буду продовжувати розвиватися.
Чим зараз займаєшся?
Я перша жінка-офіцер, яка одразу після випускного з академії потрапила на службу на бойову посаду у бригаду швидкого реагування Нацгвардії України військової частини 3018 НГУ. Зараз на посаді заступника командира мінометної батареї по роботі з особовим складом.
Спілкуюся із людьми, маю їх зрозуміти й посприяти, щоб вони виконували свої обов’язки без проблем. На громадських засадах виконую й частково творчу функцію. Маю сприяти, щоб військові мислили критично та розуміли, що відбувається у країні.
Тебе можуть залучити до бойових дій на сході України? Знаю, раніше ти була у спискав в АТО, але не поїхала.
Кожен військовослужбовець у разі воєнних події залучається. Коли я йшла на службу, то війни не було. Пізніше я була у списку тих, хто мав їхати в АТО на початку. Та мене пожаліли, бо я дівчина, й було страшно за мене й тих, кого я могла підставити через відсутність навичок. Тоді поїхав офіцер.
Курсанти академії не залучаються до воєнних дій, але отримують навички, які потім можуть пригодитися. Розумію,коли ми підписуємо контракт на службу, то вже погоджуємось їхати на війну. Це свідомий вибір, до якого я морально та професійно готуюсь.
Все йде своїм плином та часом.
Мені інколи кажуть за чоловіка і дітей, думаю, з добрими мотивами, але це недоречно. Сім’ю хочу, але зараз у мене є внутрішній відгук, необхідність передати Україну нашим дітям у кращому стані, ніж передали її нам.
Відчуваю, треба робити на норму більше. Я працюю з громадськістю, долучаюся до культурного життя, бо бачу, що можу бути тут корисною. В армії мало людей, які розгружають обстановку, а вони потрібні.
Ти розвиваєш сторінку в Інстаграмі, де ділишся робочими й особистими моментами. Чи не дратує, що тему війни там висвітлюють тільки військовослужбовці, їхні близькі та журналісти, а інші наче про це забули?
Мій друг, який воював у 2014-му та втратив на війні побратимів, якось сказав, що ми добре робимо свою роботу, якщо люди не відчувають війни. Злості немає, але бачу потребу на державному рівні висвітлювати ці події, проводити ідеологічну роботу щодо нашої ідентичності, забезпечити, щоб росіяни не просувалися на українські мирні території. Зараз є хайп, тільки коли є резонансна справа, а навколо людей створений інформаційний вакуум.
Щодо сторінки в Інстаграмі, то це як щоденник, де я ділюся подіями, які не хочу забути, у тому числі про роботу.
Ти позиціонуєш себе як феміністка. Що це для тебе означає?
Феміністки – це жінки, які виступають за рівні права, обов’язки та можливості для чоловіків і жінок. Це стосується тем виходу у декрет, рівний розподіл хатніх обов’язків вдома, домашнього насильства тощо. Це не рух проти чоловіків, як дехто вважає. Це про об’єднання, про спільність, бо разом долати перешкоди легше.
Буває, що чоловіки не знають, як біля тебе поводитися, бо ти феміністка та військовослужбовець?
Буває, але це дрібнички. Якщо у цивільному житті хтось хоче допомогти з ввічливості, а не з жалості, що я щось не можу зробити, то я не проти.
Наприклад, можу сама за себе заплатити, якщо ініціювала зустріч, але й не сваритиму, якщо це зробить чоловік. Інша справа, коли жінкам допомагають на роботі, щоб показати їхню слабкість, наче жінка не може сама виконати свої обов’язки. Якщо у мене заберуть автомат, то це відіб’ється на професійних навичках.
Що зі мною робити не знають і на роботі. Наприклад, казали мені не їхати на полігон, бо я дівчина, а там треба жити у палатці з чоловіками. Для мене це не проблема, а чоловіки відчувають дискомфорт. Та на війні це не буде важливим, бо головне мати де прихилити голову.
На завершення поділись професійними планами.
Якщо буде можливість, продовжити проєкт “Ті, що змогли” в інших навчальних закладах. А поки адаптовуюсь на новій посаді, розвиваю свої навички та стараюсь бути корисною там, де можу.
Розмову вела Марія Гурецька.
Читайте також:
Режисер Назар Панів про себе, театр та “іншого” Кафку
Укрзалізниця: 3-5 квітня до “червоних зон” курсуватимуть спецрейси (ПЕРЕЛІК)
На Косівщині розпустилися весняні крокуси (ФОТО)
Приєднуйтесь до нас уFacebook,Instagram,Youtubeта Telegram
Читайте нас у тг
