Івано-Франківськ
-1.9
USD: 27.15
EUR: 30.45

Режисер Назар Панів про себе, театр та “іншого” Кафку

Напередодні Міжнародного дня театру, що відзначають 27 березня, Франківський драмтеатр анонсував прем’єру вистави й авторів.

Ними є Франц Кафка і Назарій Панів. Журналістка ПІК поспілкувалася із молодим режисером – Назаром Панівим.

Назар Панів

Назар Панів

23 роки

Місце народження: місто Борислав, Львівська область

Навчався на режисера драматичного театру у КНУКіМ

З 2019 року помічник режисера в Івано-Франківському національному музично-драматичному театрі імені Івана Франка.

«Градація від клоуна до режисера»

Назаре, розкажи, як почалось твоє театральне життя?

Ще починаючи з дитинства, десь у класі першому, коли мене запитували ким, я хочу стати, я серйозно відповідав, що клоуном. Згодом мав бажання бути юристом чи адвокатом. Потім, коли почалася ера «Доктор Хауса», я захотів стати хірургом. Фанатів, навіть літературу збирав, щось підчитував. І так сталося, що одного разу, через знайомого, я потрапив на операцію. Ми сказали, що я навчаюся в медичному коледжі. Подивився я на ту картину, зомлів правда, але вернувся, додивився до кінця і після того вирішив, що хірургом я точно бути не хочу. Зрозумів, що не переживу, якщо щось піде не так.

Згодом в Бориславі при Палаці Культури відкрили театральну студію, аматорський театр. Я пішов туди, спробував – і мені дуже сподобалося. Потім вже було акторське, я вступав, але не вступив. Був як вільний слухач, і от мій майстер подивилася мої етюди та порадила піти вчитися на режисера. А я ж хотів бути на сцені, коли тобі аплодують.  Але згодом мені більше сподобалося створювати вистави,  ніж бути актором. Ось така градація, починаючи від клоуна до режисера.

Режисер Назар Панів про себе, театр та "іншого" Кафку

«Напросився» у Франківський драмтеатр

Назаре, ти з Борислава, навчався у Києві, як потрапив до Івано-Франківська?

Перше моє знайомство з Франківськом відбулося на прем’єрі  «Модільяні»,  й після цієї вистави Ростислава Держипільського мене сюди дуже тягнуло. Я спочатку телефонував до Ростислава Любомировича,  але тоді, через те, що, як і нині, репертуар в театрі був дуже насичений,  не було змоги все обговорити. Потім я ловив Ростислава Любомировича в Києві, коли він приїжджав на якісь прем’єри чи просто по роботі. Але все без успіху.

І після того я подумав, що треба зробити щось рішуче. Пам’ятаю день, коли я відпросився з університету на 2-3 дні й приїхав до Івано- Франківська з п’єсами. Щоб запропонувати директору театру якісь варіанти для майбутньої постановки. От після цього ми вже домовилися про Хортона.

«Як слон Хортон висиджував яйце» – це моя дипломна робота. От саме його я й «напросився» поставити у нашому драмтеатрі.

Після того сама атмосфера, сама команда в театрі настільки сподобалися, що я почав проситися далі, щоб ще щось поставити, так народилася «Станція, або Розклад бажань на завтра». Згодом я пішов на конкурс на посаду помічник режисера, успішно пройшов його і сьогодні працюю на цій посаді.

Чим саме захопив Франківський театр?

У Франківському драмтеатрі є якась атмосфера, якої нема ні в Київських театрах, ні в інших. Коли ти приходиш сюди – ти приходиш наче додому і  навіть, якщо ти нікого не знаєш, навіть якщо ти перший раз тут, спілкуєшся з акторами, з командою – всі надзвичайно відкриті. Після Києва для мене це був великим парадоксом. Бо коли ти приходиш в Київський театр, то на тебе дивляться «ну, що ти хлопчик прийшов, в мене є дві хвилини, послухаю тебе, поки каву п’ю», то тут взагалі такого не було.

Тут родинна атмосфера, напевно, вона затягнула і не відпускає мене дотепер.

Театр ти обирав цілеспрямовано, а як з вибором творів, які хочеш поставити?

Стараюся багато читати. Але сам вибір – це любов з першого погляду. От ти читаєш, збігає одна-дві секунди, ти ніби продовжуєш читати, але вже не бачиш перед собою книжки, а поринаєш у фантазію,  уявляєш акторів в образах. І мимовільно закохуєшся в цей твір, і він тебе постійно-постійно переслідує. Ти можеш просто йти вулицею, десь заграла якась музика  – і в тебе в уяві вже персонажі танцюють під неї. Захоплює. Важко чітко пояснити, як відбувається той чи інший вибір, все це працює на дуже тонкому рівні.

Вважаю, що ідея – це найголовніше, якщо ідея вже є в тобі, якщо ти знаєш, про що ти хочеш говорити й в тобі живе цей вогник, бажання, то матеріал сам тебе знайде.

Чи скеровує тебе Ростислав Любомирович (режисер, директор – художній керівник Франківського драмтеатру), чи допомагає з вибором творів?

Ростислав Любомирович був художнім керівником двох постановок і в нас постійно з ним був діалог. Я приходив з певними ідеями, а він не старався нав’язати свою думку, а старався розвинути ідею. Він “манками”, закликами «ану подумай тут…» приводив до того, що я сам добирався до того, що потрібно.

Режисер Назар Панів про себе, театр та "іншого" Кафку

Франц Кафка

Розкажи про створення вистави на основі робіт Кафки? Як прийшла ідея?

Я дуже люблю Кафку, ще починаючи зі шкільного часу, коли ми вивчали «Перевтілення». Згодом я почав читати його новели, романи. А до готовності створити виставу прийшов тоді, коли перечитав всього Кафку і тоді сказав: «о, тепер мені вистачає».

Про що буде вистава?

Перш за все хочу показати Кафку з іншого боку. Того, який не прихований, а до якого не всі доходять. Адже більшість знає його як сумного автора, а насправді він не такий. Навіть почитати його листи до коханих, та він будує їх немов Шекспір.

Це буде історія про причини й наслідки. Як те, що на нас впливає в дитинстві, навіть щось найменше, може потім відгукнутися у свідомому віці. Як найменша дитяча травма з роками росте і росте і доходить до якогось піку. Як наші страхи, які здавалося б ми перебороли, переростають у фобії й залишають шрами на нашому житті.

Сама дія вистави відбуватиметься в одній кімнаті – кімнаті Кафки, але це буде не просто побутова кімната, це щось більше.

Чи буде ця вистава співзвучна із виставою Жюля Одрі «Гоголь-кабаре»?

Гоголь дав свій стимул. Але якщо у «Гоголь-кабаре» Гоголь зустрічався зі своїми персонажами, то тут більше саме про Кафку і про те, що всі персонажі насправді були в ньому.

Скільки часу працював над виставою?

Працюю й досі. А почав активно працювати від листопада. Навіть те, що колись читав, почав заново перечитувати. Щоб оновити в пам’яті, зрозуміти моменти, які були не зрозумілі чи опущені. Зараз вже працюю із художником щодо сценографії й акторами.

Розкажи про персонажів. Чи залишаться вони ж такими, як у творах Кафки?

Це будуть двоє акторів та дев’ять персонажів. Чотири чоловічих і п’ять жіночих.
Всі вони з’являтимуться і покращуватимуться через призму самого Кафки. Хто читав новелу чи романи, зможе в самих діях, репліках Кафки знайти тих персонажів. Зауважу, що Кафка не буде перевтілюватися у своїх персонажів. А постане так,  що всі ці персонажі є в ньому.

Взагалі він пише від себе, але маскуючи себе за допомогою другорядних характеристик. Він не каже відкрито, що пишу я про себе, а знаходить цікаві форми, через які зображає себе, свою душу.

Щодо чоловічих персонажів – їх чотири, це звісно ж сам Кафка. А інші з’явилися з його листів. Альтер-еґо Кафки, чоловік, який дуже багато вплинув на нього, якби він був інший то і Кафка був би інший – його батько.

Жіночі персонажі – це жінки, які залишили в житті Кафки найбільший слід.

Це його мама і чотири його найбільших кохання у житті: Феліція Бауер, Юлія Вохрицек, Мілена Єсенська, Дора Діамант.

Жіночих персонажів є п’ять, а гратиме одна актриса, тому що Кафка до них всіх однаково ставився. В них є одна риса, яка об’єднує їх всіх, але вони видозмінюються.

До слова, існує така теорія, що він не хотів зустрічатися зі своїми жінками, а хотів тільки переписуватися, щоб вони були для нього як форма літератури. Він бачив в них своїх персонажів. І зокрема він міг показувати себе з іншого боку, а не таким, як він був насправді. Наприклад, «Я не розумію, чому коли ми зустрічаємось ти один, а в листах ти інший», – писала йому одна із жінок.

Виставу гратимуть на камерній сцені.

Назар Панів

«Борислав сміється»

Кафка – письменник, яким ти захоплюєшся ще з дитинства. А є ще ким ти захоплюєш, який твір мрієш поставити?

Мрію поставити Івана Франка «Борислав сміється», адже сам я родом із Борислава. Ще коли тільки прочитав цей твір, то ходив по рідному місту і такий «о, це відбувалося тут, а це тут». Це дуже сильний матеріал, але я до нього, мабуть, підійду вже, коли буду такий сивий, наберуся досвіду. Адже це велика відповідальність.

Театр для мене – це…

Театр – для мене це не приміщення, це сім’я.  Це не спосіб існування у світі, це саме життя. Хто вже зв’язує своє життя з театром, той вже інфікований театром, це хвороба, «невиліковна» – від моменту, коли ти потрапляєшся в театр і до кінця. Це і любов –  на все життя.

Розмовляла Надія Дзінько

9021a1b4 2c91 4b60 b60a a1b21c5d41ab scaled

Прикарпатська інформаційна корпорація (ПІК) вітає усіх причетних з Міжнародним днем театру та бажає силою свого таланту розкривати в людях їх найкращі якості, вчити вічним істинам добра і краси. Адже, театр має бути таким, яким суспільство має бути завтра.

Читайте також:

Приєднуйтесь до нас  у Facebook, Instagram, Youtube та  Telegram

Новини партнерів





Коментарі

0

Коментарів ще немає

Залишити відповідь

Ваш email не буде опублікований. Обов’язкові поля позначені зірочкою (*)

Поле має бути заповнене
Поле має бути заповнене
© 2020 Всі права захищено