Ними є Франц Кафка і Назарій Панів. Журналістка ПІК поспілкувалася із молодим режисером – Назаром Панівим.
Назар Панів
23 роки
Місце народження: місто Борислав, Львівська область
Навчався на режисера драматичного театру у КНУКіМ
З 2019 року помічник режисера в Івано-Франківському національному музично-драматичному театрі імені Івана Франка.
«Градація від клоуна до режисера»
Назаре, розкажи, як почалось твоє театральне життя?
Ще починаючи з дитинства, десь у класі першому, коли мене запитували ким, я хочу стати, я серйозно відповідав, що клоуном. Згодом мав бажання бути юристом чи адвокатом. Потім, коли почалася ера «Доктор Хауса», я захотів стати хірургом. Фанатів, навіть літературу збирав, щось підчитував. І так сталося, що одного разу, через знайомого, я потрапив на операцію. Ми сказали, що я навчаюся в медичному коледжі. Подивився я на ту картину, зомлів правда, але вернувся, додивився до кінця і після того вирішив, що хірургом я точно бути не хочу. Зрозумів, що не переживу, якщо щось піде не так.
Згодом в Бориславі при Палаці Культури відкрили театральну студію, аматорський театр. Я пішов туди, спробував – і мені дуже сподобалося. Потім вже було акторське, я вступав, але не вступив. Був як вільний слухач, і от мій майстер подивилася мої етюди та порадила піти вчитися на режисера. А я ж хотів бути на сцені, коли тобі аплодують. Але згодом мені більше сподобалося створювати вистави, ніж бути актором. Ось така градація, починаючи від клоуна до режисера.
«Напросився» у Франківський драмтеатр
Назаре, ти з Борислава, навчався у Києві, як потрапив до Івано-Франківська?
Перше моє знайомство з Франківськом відбулося на прем’єрі «Модільяні», й після цієї вистави Ростислава Держипільського мене сюди дуже тягнуло. Я спочатку телефонував до Ростислава Любомировича, але тоді, через те, що, як і нині, репертуар в театрі був дуже насичений, не було змоги все обговорити. Потім я ловив Ростислава Любомировича в Києві, коли він приїжджав на якісь прем’єри чи просто по роботі. Але все без успіху.
І після того я подумав, що треба зробити щось рішуче. Пам’ятаю день, коли я відпросився з університету на 2-3 дні й приїхав до Івано- Франківська з п’єсами. Щоб запропонувати директору театру якісь варіанти для майбутньої постановки. От після цього ми вже домовилися про Хортона.
«Як слон Хортон висиджував яйце» – це моя дипломна робота. От саме його я й «напросився» поставити у нашому драмтеатрі.
Після того сама атмосфера, сама команда в театрі настільки сподобалися, що я почав проситися далі, щоб ще щось поставити, так народилася «Станція, або Розклад бажань на завтра». Згодом я пішов на конкурс на посаду помічник режисера, успішно пройшов його і сьогодні працюю на цій посаді.
Чим саме захопив Франківський театр?
У Франківському драмтеатрі є якась атмосфера, якої нема ні в Київських театрах, ні в інших. Коли ти приходиш сюди – ти приходиш наче додому і навіть, якщо ти нікого не знаєш, навіть якщо ти перший раз тут, спілкуєшся з акторами, з командою – всі надзвичайно відкриті. Після Києва для мене це був великим парадоксом. Бо коли ти приходиш в Київський театр, то на тебе дивляться «ну, що ти хлопчик прийшов, в мене є дві хвилини, послухаю тебе, поки каву п’ю», то тут взагалі такого не було.
Тут родинна атмосфера, напевно, вона затягнула і не відпускає мене дотепер.
Театр ти обирав цілеспрямовано, а як з вибором творів, які хочеш поставити?
Стараюся багато читати. Але сам вибір – це любов з першого погляду. От ти читаєш, збігає одна-дві секунди, ти ніби продовжуєш читати, але вже не бачиш перед собою книжки, а поринаєш у фантазію, уявляєш акторів в образах. І мимовільно закохуєшся в цей твір, і він тебе постійно-постійно переслідує. Ти можеш просто йти вулицею, десь заграла якась музика – і в тебе в уяві вже персонажі танцюють під неї. Захоплює. Важко чітко пояснити, як відбувається той чи інший вибір, все це працює на дуже тонкому рівні.
Вважаю, що ідея – це найголовніше, якщо ідея вже є в тобі, якщо ти знаєш, про що ти хочеш говорити й в тобі живе цей вогник, бажання, то матеріал сам тебе знайде.
Чи скеровує тебе Ростислав Любомирович (режисер, директор – художній керівник Франківського драмтеатру), чи допомагає з вибором творів?
Ростислав Любомирович був художнім керівником двох постановок і в нас постійно з ним був діалог. Я приходив з певними ідеями, а він не старався нав’язати свою думку, а старався розвинути ідею. Він “манками”, закликами «ану подумай тут…» приводив до того, що я сам добирався до того, що потрібно.
Франц Кафка
Розкажи про створення вистави на основі робіт Кафки? Як прийшла ідея?
Я дуже люблю Кафку, ще починаючи зі шкільного часу, коли ми вивчали «Перевтілення». Згодом я почав читати його новели, романи. А до готовності створити виставу прийшов тоді, коли перечитав всього Кафку і тоді сказав: «о, тепер мені вистачає».
Про що буде вистава?
Перш за все хочу показати Кафку з іншого боку. Того, який не прихований, а до якого не всі доходять. Адже більшість знає його як сумного автора, а насправді він не такий. Навіть почитати його листи до коханих, та він будує їх немов Шекспір.
Це буде історія про причини й наслідки. Як те, що на нас впливає в дитинстві, навіть щось найменше, може потім відгукнутися у свідомому віці. Як найменша дитяча травма з роками росте і росте і доходить до якогось піку. Як наші страхи, які здавалося б ми перебороли, переростають у фобії й залишають шрами на нашому житті.
Сама дія вистави відбуватиметься в одній кімнаті – кімнаті Кафки, але це буде не просто побутова кімната, це щось більше.
Чи буде ця вистава співзвучна із виставою Жюля Одрі «Гоголь-кабаре»?
Гоголь дав свій стимул. Але якщо у «Гоголь-кабаре» Гоголь зустрічався зі своїми персонажами, то тут більше саме про Кафку і про те, що всі персонажі насправді були в ньому.
Скільки часу працював над виставою?
Працюю й досі. А почав активно працювати від листопада. Навіть те, що колись читав, почав заново перечитувати. Щоб оновити в пам’яті, зрозуміти моменти, які були не зрозумілі чи опущені. Зараз вже працюю із художником щодо сценографії й акторами.
Розкажи про персонажів. Чи залишаться вони ж такими, як у творах Кафки?
Це будуть двоє акторів та дев’ять персонажів. Чотири чоловічих і п’ять жіночих.
Всі вони з’являтимуться і покращуватимуться через призму самого Кафки. Хто читав новелу чи романи, зможе в самих діях, репліках Кафки знайти тих персонажів. Зауважу, що Кафка не буде перевтілюватися у своїх персонажів. А постане так, що всі ці персонажі є в ньому.Взагалі він пише від себе, але маскуючи себе за допомогою другорядних характеристик. Він не каже відкрито, що пишу я про себе, а знаходить цікаві форми, через які зображає себе, свою душу.
Щодо чоловічих персонажів – їх чотири, це звісно ж сам Кафка. А інші з’явилися з його листів. Альтер-еґо Кафки, чоловік, який дуже багато вплинув на нього, якби він був інший то і Кафка був би інший – його батько.
Жіночі персонажі – це жінки, які залишили в житті Кафки найбільший слід.
Це його мама і чотири його найбільших кохання у житті: Феліція Бауер, Юлія Вохрицек, Мілена Єсенська, Дора Діамант.
Жіночих персонажів є п’ять, а гратиме одна актриса, тому що Кафка до них всіх однаково ставився. В них є одна риса, яка об’єднує їх всіх, але вони видозмінюються.
До слова, існує така теорія, що він не хотів зустрічатися зі своїми жінками, а хотів тільки переписуватися, щоб вони були для нього як форма літератури. Він бачив в них своїх персонажів. І зокрема він міг показувати себе з іншого боку, а не таким, як він був насправді. Наприклад, «Я не розумію, чому коли ми зустрічаємось ти один, а в листах ти інший», – писала йому одна із жінок.
Виставу гратимуть на камерній сцені.
«Борислав сміється»
Кафка – письменник, яким ти захоплюєшся ще з дитинства. А є ще ким ти захоплюєш, який твір мрієш поставити?
Мрію поставити Івана Франка «Борислав сміється», адже сам я родом із Борислава. Ще коли тільки прочитав цей твір, то ходив по рідному місту і такий «о, це відбувалося тут, а це тут». Це дуже сильний матеріал, але я до нього, мабуть, підійду вже, коли буду такий сивий, наберуся досвіду. Адже це велика відповідальність.
Театр для мене – це…
Театр – для мене це не приміщення, це сім’я. Це не спосіб існування у світі, це саме життя. Хто вже зв’язує своє життя з театром, той вже інфікований театром, це хвороба, «невиліковна» – від моменту, коли ти потрапляєшся в театр і до кінця. Це і любов – на все життя.
Розмовляла Надія Дзінько
Прикарпатська інформаційна корпорація (ПІК) вітає усіх причетних з Міжнародним днем театру та бажає силою свого таланту розкривати в людях їх найкращі якості, вчити вічним істинам добра і краси. Адже, театр має бути таким, яким суспільство має бути завтра.
Читайте також:
Приєднуйтесь до нас у Facebook, Instagram, Youtube та Telegram
Читайте нас у тг
