Івано-Франківськ
8.1
USD: 26.4
EUR: 30.9

Люди не знають історії, тому не можуть обрати правильного шляху, – дослідник історії сіл Галичини Василь Лаба

"Моя методика однотипна, але у кожному селі свої факти та історії, що приваблюють читача".

238980171 137180161906169 4527407231168716832 n

Василь Лаба – історик, досліджує історію населених пунктів Галичини до 1939 року. Видав близько 450 досліджень про села Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської областей та на цьому не зупиняється.

Для читачів ПІКу дослідник розповів:

  • де шукає інформацію про села,
  • як допоможе екскурсія старим цвинтарем,
  • чому варто цікавитись, хто зображений на довоєнних фотографіях,
  • та чому історію рідного села треба знати.

Пане Василю, у який момент зрозуміли, що хочете бути істориком-дослідником?

Зараз мені 65 років. Вчився у поліграфічному технікумі. Серйозніше на життя почав дивитися в армії. Зрозумів, що система, у якій ми жили, потребує вдосконалення і треба щось для свого народу зробити. Потім поступив на історичний факультет Львівського університету імені Івана Франка.

Була ідея дослідити рідне село Серники Перемишлянського району, бо до цього ніхто такого не робив. Нахапав матеріалу, попутно траплялися матеріали й про сусідні села. Звернувся до редактора перемишлянської газети, де зробили нову рубрику. Це був матеріал з двох частин: мій до 1939 року та післявоєнний.

Під час Перебудови друкувався в інших газетах Львівщини, але з часом їх почали закривати  й треба було думати щось інше. У 1996 році почав видавати свої дослідження окремими маленькими брошурками. Спочатку було 16 сторінок, потім 24, 48 і так далі. Так мене та хвиля понесла і досі несе.

Нині я маю приблизно 450 видань історії сіл Галичини – Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської областей. Це вже стало метою мого життя, бо таким практично ніхто не займається. Люди йдуть в архів, щоб дізнатися свій родовід і щось трохи про своє село, на тому кінець.

Про які села Франківщини вже написали?

Про Явче, Долиняни, Григорів, Верхню Липицю, Брошнів, Мостище, Лолин, Раків, Підмихайля, Довгий Войнилів, Томашівці та Старуню. Написані, але не опубліковані дослідження про Стопчатів, Чернелицю. Готую до друку про Світанок, Старий Мартинів, Новий Мартинів та Креховичі.

Як обираєте село для дослідження?

Спочатку брав до уваги свій район і хотів щось зробити для земляків. Потім для дружини, яка з Миколаївського району. Останнє десятиліття орієнтувався на дати – першу письмову згадку про село, коли минає 400-500 років від першої знайденої документальної згадки, або ювілей церковного життя, наприклад, 100-150 років з часу освячення церкви. Багато людей самі зверталися, а я в мірі можливості допомагав. Я їх питав, чи зможуть вони це видати, бо це потребує коштів.

Скільки грошей потрібно, щоб видати книгу і для оплати вашої роботи?

Кінцевий результат, книга коштує приблизно 100 гривень. Щодо іншого, то у внутрішню кухню не лізуть.

Де шукаєте інформацію?

Ще в університеті мав любов до історії й часто сидів там до останнього дзвінка до десятої вечора. Запоєм читав книги, у тому числі польською мовою, дізнався, у якій книжці що де є. У львівській бібліотеці є великі запаси австрійської преси з 1812 року, їх теж я переглядав. Найбільше інформації черпаю з Центрального історичного архіву у Львові.

У студентські роки підійшов до професора й попросив тему для курсової, а потім дипломної роботи, яка пов’язана з архівними матеріалами. Тоді він дав відношення до архіву у 1982 році. Раніше писав заяву на ім’я директора, щоб могти винести виписки з архіву на кількох аркушах зошита. Вони не перевіряли, але мали повне право подивитися, що я там виписую.

Дещо я боявся виписувати, щоб мені не закрили доступ до архіву, а документи не вилучили до закритих документів. Наприклад, шукав документи про Просвіту села Гаї біля Звенигорода. У 20-х роках на фестинах там виступав вояка армії УГА, який брав участь у визволені Києва у 1919 році. Він бачив у пивницях чекістів постріляні стіни й по щиколотки загуслу кров. Так розстрілювали українців, коли “червоні” відступали з Києва. Боявся це виписувати, бо була б біда, якби побачили. Тільки запам’ятав.

А потім архів став моєю другою домівкою. Йду туди працювати, як тільки з’являється можливість. Тепер до нього можуть потрапити всі охочі, якщо хочуть дослідити свій родовід. А дослідники ще приносять відношення і просять працівників допомогти.

Вже знаю, у яких фондах матеріали доступні для опрацювання, у яких – ні. Читаю церковнослов’янською мовою, але є й те, чого не розумію – німецьку мову, їдиш. Виписую шифри справ по певних місцевостях. Коли мене просять щось дослідити, то я вже знаю, чи можу це зробити. За приблизно пів року може визріти дослідження.

235949142 622546445380202 6973125899491896700 n scaled

Про що пишете у своїх дослідженнях?

Я вже випрацював свою методику. Кожне село у Галичині має кілька розділів. Перший – це виникнення села, його заселення. З цим допомагає топонімія. Наш край вже 2 тисячі років населений впізнаваним населенням, тому від Різдва Христового можу вільно казати, які люди жили у цій місцевості.

Наприклад, до 4 століття тут знаходилася Римська імперія. Це доказується назвами наших рік. Всі ріки, які мають корінь “стр” Бистриця, Дністер, Стрий та інші походять від латинського “стріа” – ріка, що тече в одному кориті, жолобі. Ці назви нам залишили римляни. За Збручем такого немає.

Є розділи про господарське життя села, церковні стосунки, розвиток освіти, школи та культуру. Моя методика однотипна, але у кожному селі свої факти та історії.

Ви шукаєте та опрацьовуєте архівний матеріал, але також просите допомогу у жителів села, про яке пише. Чим вони можуть допомогти? Спогадами дитинства старожилів?

236145945 360364082241321 2253834751306587684 n scaled

Я документаліст, досліджую історію дорадянського періоду. Люди, які можуть ділитися спогадами, вже давно померли. Зараз помирають люди, які можуть щось згадати про 50-ті роки, про УПА. Вони можуть казати про те, що переповідала баба, чи що краєм вуха чули. Такі спогади нічого не дадуть. Історія – точна наука, а не художній твір.

Мешканці можуть надсилати фотографії, якщо знають, хто на них є і якщо ті люди долучилися до культурного життя до 1939 року. Вони можуть подзвонити до мене і я дам список людей, які були у ті часи у Просвіті. Треба активних людей, які б зробили екскурсію по цвинтарі й “оживили” тих людей. Напевно, там збереглися хрести, або є десь фотографії. Є поховання священників, людей, які відповідали за виховання цілих поколінь.

На своїй сторінці у Фейсбуці ви інколи пишете, що не всі мешканці допомагають. На вашу думку, чому так?

Я вийшов в інтернеті на сайт одного села. Лайків хмара, але майже жодної інформації нема, матеріали не висилають. Люди надто ліниві. Як казав Іван Франко: патріотизм є празничною одежиною, а мій патріотизм – це праця невдержима.

Тепер молодь часто не знає, ким були їхні прадіди, тому не можуть допомогти. Не знають, що десь за образами у хаті є фотографії. Люди байдужі. Це питання до українського народу, який вийшов з рабства патерналізму. Колись він був малою дитиною, яка знала, що скаже батько, то треба робити, що скаже в селі бригадир, то треба робити.

Молодь займається тим, що не дає практичного результату – фотографує квіточки, які зникають за два дні. А потім людина хоче побачити у книзі цікаві картинки й питає, чому не згаданий її дід, який у селі жив.

Хто читачі ваших досліджень?

У наукових бібліотеках їх замовляють аспіранти, студенти. На моїх книжках захищають курсові, роботи. Не знаю, чи читають їх у селах. Деколи у бібліотеці не показують, що є така книга, не бачив їх на виставці. Наші люди не готові, щоб дізнатися історію села, їм ще треба читати “Кайдашеву сім’ю”, “Захар Беркут”, де мало дійових осіб.

Не готові розуміти історію, їх голова від того болить, але писати про це треба. Дитина, яка вчиться у 8 класі, занадто мала, щоб осягнути написане. Але читати її мають дорослі, щоб переповідати своїм дітям. Доносити інформацію до учнів мають вчителі, це впливає на їхній розум.

Чому варто цікавитись історією свого села, міста?

Скажу по-філософськи. Є Польща, а є Україна. Ми в один час вийшли із соціалістичного табору. У Польщі виховання завжди було національним, дитина вчила історію Польщі, у нас – ні. А тепер минуло 30 років, і хто до кого їде на заробітки. Українці, не знаючи своєї історії, не свідомі, голосують так, як скаже телевізор. Не знають історії, тому не можуть обрати правильного шляху, не усвідомлюють себе господарями своєї землі, а просто живуть.

Люди дізнаються з моїх досліджень дуже багато. Я сягаю 2 тисячі років назад, пишу, як виникло село, чому так називається, соромитися чи гордитися цього треба. Якщо в селі не працює освіта, то книга буде лежати на полиці мертвим вантажем. Над написаним треба думати.

Записала Марія Гурецька.

Читайте також:

На Коломийщині відкрили пам’ятник “Бджолі-трудівниці” (ФОТО)

Не люблю плакати на сцені. Плакати має глядач, – актриса франківської філармонії Ольга Кожушок (ФОТО, ВІДЕО)

Приєднуйтесь до нас  у Facebook,Instagram,Youtube та  Telegram

Новини партнерів





Коментарі

0

Коментарів ще немає

Залишити відповідь

Ваш email не буде опублікований. Обов’язкові поля позначені зірочкою (*)

Поле має бути заповнене
Поле має бути заповнене
© 2020 Всі права захищено