У 1662 р. київський воєвода Андрій Потоцький за проектом інженера-фортифікатора й підполковника пішої гвардії Франсуа Корассіні заклав Станіславівську фортецю. Найважливішим джерелом відомостей про первісний вигляд Станіславівської твердині є опис німецького мандрівника Ульріха фон Вердума (1632–1681), який відвідав Станіславів узимку 1672 року. Згідно з його нотатками,початково «укріплення складались з шести правильних земляних бастіонів, нижче яких частокіл з поставлених сторч цілих дубів. Замок теж дерев’яний, але вже звезено балки, цеглу й кам’яні плити для важкої будівлі».
Фортеця мала форму правильного шестикутника (з шириною сторони 400 м) з додатковими бастіонами, редутами і фортом (див. фото). На вістрях шестикутника розташувались бастіони – зовнішні п’ятикутні укріплення, що давали змогу здійснювати фланкуючий мушкетний обстріл уздовж стін. Поперечний розріз стін складав земляний вал завширшки 20–30 м, зміцнений ззовні дубовими колодами. Земляні роботи тривали впродовж 1662–1672 рр. Укріплення фортифікаційних споруд здійснювалося до 1682 р. під наглядом капітана Карла Бенуа.
Після завершення будівельних робіт Станіславівська фортеця мала земляний вал висотою 10 м, шириною 4 м, зовнішні стіни були обкладені каменем із товщиною прошарку 1,7 м, а загальна товщина мурів становила близько 13,5 м. Валові укріплення були оточені ровом глибиною 3‒6 м, шириною 26‒28 м45. Місто зі світом з’єднували три кам’яні брами46. З північної сторони Галицька (Львівська) брама, з південно-західної сторони –Тисменицька (Кам’янецька) і з південно-східної – Вірменська (Заболотівська) фіртка. Від кожної брами був перекинутий довгий дерев’яний міст через рів, наповнений водою, і тільки за допомогою цих мостів можна було потрапити в місто.
Ці брами були вмуровані у вал, а зверху мали сторожові вежі. Підступи до міста мали свій природний захист: з трьох боків воно було оточене озерами й болотами, доступним було лише з півдня. Ян Собеський, відвідавши 5 грудня 1673 р. Станіславівську фортецю, захоплювався роботою інженера з Авіньйону Франсуа Корассіні, який також брав участь у зміцненні замків у Галичі, Кам’янці, Меджибожі та інших містах.
Добротні фортифікації Станіславова дали змогу власникові твердині Андрію Потоцькому на чолі відділу із 1000 воїнів захищати місто й околиці від татарських наскоків у 1667 р., 1672–1675 рр., а навесні 1676 р., згідно з ляудою (ухвалою) сейму стосовно зміцнення порубіжних замків, під Станіславовом розмістилися 50 хоругв коронного обозного Міхала Зброжка, які перешкоджали чапулам Алі-мурзи грабувати Покуття
Під час осіннього наступу у 1676 р. турецько-татарської армії під орудую Ібрагіма-паші напасники навмисне уникали битви у відкритому полі, маючи стратегічне завдання – захопити Покуття і перетворити його на турецьке володіння під зверхністю молдавського правителя. Опанування турками й татарами Станіславова дало б їм контроль над Галицькою землею, а ординцям відкрило б шлях на Перемишль, Ярослав аж до Вісли. Тому захист цієї твердині мав важливе стратегічне значення для Речі Посполитої, бо оволодіння нею відкривало б супротивникові шлях у глиб держави.
В умовах ненадійності тилу, зумовленого неготовністю більшості оборонних об’єктів до захисту, відсутності коштів на утримання війська, малочисельності армії та повільної її концентрації, стратегічний план короля Яна Собеського не міг передбачати генерального бою у відкритому полі. Задум воєначальника полягав у тому, щоб вклинитися між турками й татарами, розбити спершу хана, а потім ударити з тилу на основні турецькі сили, зайняті облогами фортець і замків. Однак реалії тогочасних подій змусили володаря відмовитися від цього плану й самому згодом перейти до оборони під Журавном.
Роль Станіславова у військових планах короля зводилася до того, щоб, з одного боку, розпорошити сили ворога й облогою Станіславівської фортеці затримати його подальше просування, а з іншого, погамувати грабіжницькі дії османців. Вороги вже встигли відправити ясир, вибраний в поселеннях на лівому березі Дністра. Важливим завданням було також стримати татар, які спустошували околиці Стрия й Дрогобича.
Собеський розумів також, що у випадку опанування турками й татарами Станіславова там буде залишено потужний османський гарнізон, і фортеця стане опорним пунктом встановлення турецького панування у Руському воєводстві. Допускаючи можливість її захоплення, а також виходячи з інших стратегічних і тактичних міркувань, король вирішив закласти табір під Журавном і в такий спосіб стягувати на себе всю османську потугу до настання осінньої негоди й холоду. Зважаючи на все сказане вище, вважаємо безпідставним твердження польського історика Константи Гурського про те, що «Станіславів не мав жодного стратегічного значення на воєнній шахівниці цього краю».
Тим часом, щоб призупинити просування турецько-татарських військ, коронний обозний Міхал Зброжко й знищив уже згадуваний міст через Дністер. Але цей диверсійний акт ненадовго затримав напасників. Адже за чотири дні був споруджений новий міст, і похід турецького війська продовжувався. Першим, згідно з реляцією Д. Вишневецького, турки захопили Чортків. Другою впала Ягельниця, польська армія з-під Щирця відійшла до Львова, туди ж 10 вересня попрямував й М. Зброжко. 13 вересня назустріч османцям відправлено делегацію для переговорів про мир. А тим часом турки, захопивши Бучач, повернули на Покуття. Пустивши попереду татар, вони пішли здобувати Станіславів. А щоб ввести поляків в оману, Ібрагім-паша здійснив обманний маневр у напрямку Львова, щоб стягнути туди польські війська й звільнити станіславівський напрямок. Головною метою походу напасників була Станіславівська фортеця та найзаселеніші Галицький і Коломийський повіти Галицької землі, котрі мали бути включені до уже захопленого Поділля й Молдавії. Отож від опору Станіславова залежала доля краю і результат осінньої кампанії 1676 р.
Дещо по-іншому описує просування турецької армії історик Мартин Струмінський.
«У здобутих замках Ягельниці, Чорткові, Бучачі та Язлівці, – пише дослідник, – турки залишили сильні залоги. Не оволодівши Бережанами, Ібрагім рушив до Дністра подолавши ріку поблизу Нижнева (Тлумаччина), вступив на Покуття з метою його захоплення і передачі його в якості турецького лену волоському господареві Георгію ІІ Дуці (1674–1678)».
Отже, за М. Струмінським, турки дійшли до Язлівця і Бережан, біля яких повернули до Дністра і форсували ріку біля Нижнева. Чеслав Хованець вважає, що прихід османів на Покуття стався ще біля Бучача, а Дністер турецька армія подолала поблизу с. Устя на Поділлі. Така невідповідність може бути пов’язана із просуванням різних відділів турецького війська, які одночасно були помічені як біля Нижнева, так і поблизу Устя (на Поділлі). Однак стратегічний напрям їхнього руху був один – Станіславів.
Далі ординці 11 вересня спустошили Тисменицю, в якій костел, монастир, церкви, замок і шляхетські двори спалили, одних людей знищили, а інших забрали у неволю. Татарські відділи здобули Коломию, Скит Манявський, Солотвино, намагалися штурмувати Пнів, де заховався Петро Куропатва із шляхтою. В іншому напрямку татари зруйнували Чернелицю, Галич та Єзупіль58. Напад 1676 р. був особливо руйнівним, впало 13 замків, однак ані штурмом, ані облогою Пнівську твердиню турецько-татарське військо здобути так і не спромоглося.
Під час успішної облоги польського табору під Журавном один із турецьких відділів оточив Галицький замок, який без жодного опору здав ворогові комендант Ляховський. Твердиня була цілковито спалена. Лише мури залишилися.
У Станіславівській фортеці, добре забезпеченій провіантом і спорядженням, знаходився доволі чисельний гарнізон (2700–4000 воїнів) під командуванням полковника Яна Денненмарка. Серед захисників твердині були й два полки козаків61 Барабаша. У кількісному виразі сили захисників твердині виглядали так: полк драгунів Яна Денненмарка – 218 вершників, піхотний полк єпископа Трембіцького – 400 осіб, полки воєводи сєрадзького – 332 воїни, воєводи київського – 383 жовніри, гетьмана польного литовського – 283 вояків. Чисельність відділів виправи димової та піхоти ланової (вибранці) Руського воєводства не встановлено. Козацькі полки налічували 1000 шабель. Загін панцерних господаря Костянтина – 37 вершників, хоругва панцерна Александра Гарволінського мала у своєму складі 91 особу. Козацькі загони на службі у магнатів: Яна Токажевського – 35 вершників, Казиміра Грудзінського – 54 вершники, Станіслава Опалінського – 67 вершників63. Разом – 2900 воїнів.
Згідно з обчисленннями Марека Ваґнера, чисельність польсько-литовсько-козацького війська становила 2700 вояків, що не надто дисонує із визначеною, а якщо до зазначеної кількості додати не згадані надвірні хоругви Андрія і Фелікса Потоцьких, Михайла Радзивіла та Михайла Паца64, то розбіжність числових показників буде мінімальною Якщо до визначеної кількості захисників гарнізону додати кількісно невідомий чисельний особовий склад відділів ланової й димової піхоти та волонтерів, то загальна чисельність гарнізону становитиме близько 4000 воїнів, що було цілком достатньо для ефективної оборони фортеці.
Польський історик Даміан Орловський вважає, що турецько-татарське військо прибуло під Станіславів 21 вересня, але ця дата не узгоджується з наступним перебігом подій, тому її слід вважати хибною. Облога Станіславівської фортеці розпочалася 12 вересня 1676 р., що відповідає повідомленням джерел, з чим погоджуються інші польські дослідники, зокрема Марек Ваґнер. Оборона Станіславівської фортеці розпочалася тоді, коли через Дністер переправилися усі турецько-татарські сили. Оскільки із трьох боків від Бистриці Солотвинської місто оточували озера і непрохідні болота, то наступу орди найбільше сподівалися з півдня на Тисменицьку і Вірменську брами. Дубовий ліс на південному сході та пагорб з боку давнього кладовища приховували рухи ворога. 12 вересня 1676 р, як стверджує Садок Баронч, основні сили Ібрагіма-паші були вже під Станіславовом. Оточивши твердиню, османці запропонували гарнізону добровільно здатися й лише тоді, коли її захисники відкинули умови капітуляції, розпочалася облога. Наступальними діями орди керував татарський хан Селім Гірей, який спрямував атаки татарського війська на південні Тисменицьку й Вірменську брами, але обидві вони були відбиті захисниками фортеці під орудою Яна Денненмарка.
У результаті навальних штурмів міста були зруйновані східне й південне передмістя Станіславова. Саме тут, на невеличкому підвищенні, порослому лісом, званому Мокрець, розташувався табір турецьких військ, які надійшли Тисменицьким шляхом. Добре підготовлений захист фортеці й несподівано впертий опір захисників дали змогу Янові Денненмарку здійснювати навіть вилазки у ворожий стан. Один із таких виходів здійснили піхотинці й драгуни фортечної залоги. Під час цієї контракції було вбито двох пашів, захоплено чотири гармати та чимало спорядження. Османцям було завдано значних утрат.
Недостатня кількість джерел позбавляє змоги подати докладний перебіг облоги, але наявні матеріали підтверджують активність татар, які здійснювали напади на Тисменицьке й Заболотівське передмістя, палили тамтешні забудови, а мешканців забирали в ясир. Тим часом містяни, залучені до оборони, стійко захищали визначені їм для захисту ділянки земляних валів. Однак потужний гарматний обстріл турків завдав значних збитків місту.
Довідавшись про наближення королівського війська, хан несподівано припинив атаки, зняв облогу й вирушив назустріч Собеському. Марек Ваґнер вважає, що відступ османських військ з-під Станіславова стався 18 вересня 1676 р., бо 19 –20 вересня турки вже захопили замок в Єзуполі73. Однак, невеликий замок у Єзуполі міг штурмувати лише один із османських чи татарських загонів, а основні сили, на нашу думку, до 22 вересня 1676 р. ще тримали в облозі Станіславівську твердиню.
Наступні бойові дії проти турків мали продовження 24 вересня під Войниловом, біля Завадки і Букачівців, де замкові залоги ще оборонялися. Там Собеський громив передові османські загони. Цього ж дня турки зруйнували Галич. Не бажаючи допустити падіння Станіславівської фортеці, Ян Собеський вирішив здійснити маневр наближення польських військ до Станіславова, щоб тим самим відтягнути татарські сили на себе74. План Собеського спрацював. Селім Гірей, довідавшись про наближення польських військ, припинив облогу Станіславова і рушив у напрямку Журавна, де було вирішено закласти оборонний табір, розташування якого давало змогу контролювати львівський напрямок 75. Зазнавши значних збитків у ході оборонних боїв, місто Станіславів за рішенням вального сейму у Варшаві від 14 січня 1677 р. було звільнено на 2 років від сплати податків, за винятком коронних.
Витримавши облогу й штурми турецько-татарського війська, захисники Станіславівської фортеці затримали супротивника й дали можливість королю Яну Собеському зібрати військо й закласти оборонний табір під Журавном. Головне – ворогові було створено ненадійний тил, у якому знаходилася не здобута Станіславівська фортеця.
Таким чином, перебіг військового протистояння на території Галицької землі у вересні 1676 р. дає підстави вважати, що оборона Станіславівської фортеці тривала з 12 до 22 вересня 1676 р. й для супротивника завершилася безуспішно. Втрати сторін, на жаль, установити не вдалося. Хоча, безсумнівно, вони були значними з обох боків.
Оборона фортеці супроводжувалася навальними штурмами турецького війська і татар та збройними вилазками захисників фортеці до ворожих військових позицій. Несподівані напади на ворожий табір виснажували сили османців, змушували їх бути в постійній напрузі, а захисникам додавали впевненості. Успішна оборона твердині стала можливою тому, що залога мала досвідчених командувачів, достатню кількість вояків, озброєння, спорядження, боєзапасів і харчів. Облога фортеці завдала значної шкоди місту, були спалені південне й східне передмістя з житловими та господарськими приміщеннями, чимало людей потрапило в ясир. За винятком Станіславова, Пнева, Галича, Єзуполя, Манявського скиту й ще кількох оборонних споруд, решта замків не була підготовлена до захисту.
Розглянутий фактологічний матеріал засвідчує використання ординцями випробуваних досвідом попередніх нападів стратегії і тактики воєнних дій, які мали певні особливості.
У військовому плані похід турецько-татарських військ характеризувався непередбачуваністю напрямків просування відділів, їхньою високою мобільністю, значним територіальним обширом нападу, тотальним характером та узгодженістю дій татарських чапулів. Особливостями тактичних дій османців і ханського війська також були: наявність розвідки, маневреність, практика облаштування польових таборів («кошів») – своєрідних військових баз тощо. Королівська армія поступалася ханському війську рухливістю, здатністю до швидких одночасних дій у різних місцях, проте вона теж мала добру розвідувальну службу, вправних гармашів, відділи важких гусарів, дії яких були ефективними в лінійному наступі, тощо.
Серед тактичних прийомів ведення війни ординцями активно використовувалися тактика дроблення військових сил під час нападу, що сприяло підвищенню безпеки кінних підрозділів і давало змогу максимально збільшити грабіжницькі та руйнівні наслідки нападу. Тому у вересні 1676 р. ординські відділи з’являлися одночасно в районі Устя, Нижнева, а згодом біля Солотвина, Маняви, Коломиї. Одночасні дії татар в оперативному зрізі створювали бажаний для них ефект перебільшення супротивником кількості ханського війська.
Важливим сегментом татарського походу 1676 р. було захоплення людей у неволю (ясир), рухомого й нерухомого майна. Це було запорукою поліпшення матеріального становища ординців, давало їм зацікавленість щодо участі у наступних набігах. Для турецького султана й кримського хана воєнні походи були засобом реалізації їхніх зовнішньополітичних планів. Водночас турецькі й татарські походи в українські землі спричиняли господарську руїну та обезлюднення краю, підвищували ризик виникнення економічної кризи в регіоні.
Оборона Станіславівської фортеці – одна з цікавих сторінок історії Станіславова, яка вартує подальшого вивчення із залученням османських джерел, повідомлень про цю подію в європейській періодиці, записках мандрівників та інших джерелах. Важливим напрямком подальшого дослідження цієї проблеми є вивчення записів актових книг (попереджувальні королівські та гетьманські універсали, скарги шляхти про збитки, завдані наїздами); виявлення неопублікованих матеріалів у вітчизняних і зарубіжних архівах; складання на їхній основі докладних карт-схем напрямків руху османських та ординських військ; археографічне опрацювання й публікація нововиявлених документів тощо.
За матеріалами Івана Тиміва
Читайте також:
Підписуйтесь на нашу сторінку у Facebook, Instagram , Youtube та Telegram
Читайте нас у тг
