Андрій Михайлович Найда – 42 роки.
Калуський міський голова.
Кандидат технічних наук: у 2017 році захистив дисертацію за спеціальністю “Технологія полімерних і композиційних матеріалів”.
На виборах міського голови восени 2021-го обійшов досвідченого політика Ігоря Насалика і взяв на себе відповідальність за велику територіальну громаду, що об’єднала довкола Калуша ще 16 сіл.
- Що показав перший рік роботи у владі?
- Якщо Найда мав намір покинути крісло міського голови, то чому у ньому залишився?
- На які кошти будують у Калуській громаді великі об’єкти та на що не вистачає грошей?
- Хто пана Найду надихає та скільки він заробляє?
Ці та інші моменти з’ясовує журналістка ПІК у діалозі з Андрієм НАЙДОЮ.
Люди прийшли і зламали прогнози
– Пане Андрію, об’єктивні висновки народжуються на відстані. Сьогодні, через рік після виборів, як Вам здається, завдяки чому Ви перемогли?
– Якщо чесно, то й зараз не буду приховувати: я не очікував, що виграю. Бо все ж таки Ігор Степанович Насалик потужний кандидат був. І всі рейтингові соціологічні дослідження, які проводила наша партія, показували рівень симпатій, при якому він перемагав. Та раптом – чи то ковід повпливав.., але частина його виборців не прийшли голосувати?
– А Ваших виборців ковід не лякав?
– Мої виборці прийшли й проголосували. Проте у мене ейфорії не було, бо я знав, що на мене чекає.
– Чекала масштабна робота з багатьма невідомими. Зокрема, й у когорті голів великих громад. Нещодавно Ваш колега Іван Дирів розповідав, що коли сталася пожежа в Долинській лікарні, Ви були чи не єдиним мером Прикарпаття, який зателефонував та запитав, чим треба допомогти? А на кого із колег Ви, молодий голова, можете покластися?
– З Іваном Дирівим у нас дійсно добрі, робочі та людські стосунки. Ми завжди один одного підтримуємо. Зараз реалізуємо деякі спільні проєкти, зокрема, «Бойківський форум». Тобто працюємо в одному діапазоні, у нас переплітається просування певних інвестиційних речей, адже знаходимось в одному – Калуському районі.
Вважаю своєю опорою мого хорошого друга, голову Івано-Франківської територіальної громади Руслана Марцінківа. Він має значно більший досвід роботи у місцевому самоврядуванні, бо я тільки рік на посаді голови, а до того одну каденцію був депутатом міської ради. Підказати мені, порадити – таке від Руслана Романовича буває часто.
– Це можна назвати коаліцією «свободівців» – Марцінків, Дирів, Найда?..
– Можна й так. Проте спілкуюся і з головою Коломийської міської ради Богданом Станіславським, хоча він не із «свободівців». Він досвідчена і відкрита людина, з ним теж можу порадитись, обмінятися думками.
За великим рахунком, керівники громад мають багато можливостей для комунікації. Наприклад, завдяки Асоціації міст України, Асоціації територіальних громад України – ми час від часу збираємось і обговорюємо проблеми та шляхи їх розв’язання.
– Як відреагували колеги на Ваш намір покинути пост міського голови влітку цього року? З Вашого боку то була усвідомлена чи суто емоційна заява?
– Тепер можу сказати, що мій намір мав шкалу 50 на 50. То був для мене важкий період, коли я вирішив покинути роботу голови. Колеги та виборці були здивовані.
Але під час голосування за мою «відставку», здається, тільки троє депутатів з 38-ми були «за». Дали місяць на роздуми. Виходить так, що мені дійсно потрібний був такий час. Я залишився на роботі. Як то кажуть, спрацював вотум довіри.
– Але ж офіційно Ви тоді заявляли, що хочете піти з посади через проблеми зі здоров’ям. Ви що, лукавили?
– Не лукавив, так і було. Все наклалося. Але я від того вже добре відійшов, сповнений сил та енергії, працюю далі. Налаштований на позитив.
– Андрію Михайловичу, останнім часом на Прикарпатті все частіше бачимо позитивні речі. Ось відновили так багато державних доріг, що іноді очам не віриш. З одного боку люди задоволені, а з другого – критикують державну програму «Велике будівництво», бо вона перебрала на себе мільярди ковідних коштів. А Ви як оцінюєте «Велике будівництво»?
– В процесі децентралізації ми чітко бачимо, що до міських громад приєдналися села, які мають багато проблем. У нашій громаді є тільки одне село, яке має хорошого інвестора, і є самодостатнім. В усі інші села вкладаємо гроші.
Але ж доходи бюджету Калуської міської громади не є такими, щоб попри поточні видатки ще й вкладати кошти у великі проєкти. Наприклад, у ремонти доріг, будівництво шкіл, садочків. Зараз це можна зробити тільки за рахунок таких державних програм, як «Велике будівництво». Тому добре, що така програма є. Це єдиний вихід для громади, щоб робити значущі речі.
Хоча, якби нам залишали більший відсоток ПДФО у громаді, ми самі могли б багато чого зроботи. Але це вже державна політика, мабуть, спрямована на певне вирівнювання можливостей громад у країні.
Зараз в рамках “Великого будувництва” у нас ведеться ремонт об’їзної дороги. На цю справу, за сприяння нашого народного депутата Олега Марусяка, держава виділила приблизно 160 мільйонів гривень. Уже зроблено 4 кілометра дороги. Наступного року робота продовжиться.
Мер з виробництва та якісний кисень
– На підприємстві «Карпатнафтохім», де, як ви знаєте, недавно побувала група журналістів регіону, нам розповіли, що Ви, пане Андрію, дуже дотичні до запуску цеху розділення повітря, в якому тепер виробляють медичний кисень, що рятує хворих на коронавірус…
– Якщо бути точним, то азотно-кисневу установку запустили ще у 1996 році, а я прийшов на підприємство у 2001-му. Починав з низів: слюсар-ремонтник п’ятого розряду цеху розділення повітря виробництва хлорвінілу‚ апаратник повітроподілу шостого розряду‚ майстер зміни‚ начальник цеху розділення повітря, де тепер продукують медичний кисень.
– Враховуючи те, що підприємство-виробник кисню – у Калуші, і Вас особисто там добре знають, то чи має місто преференції щодо забезпечення киснем?
– Преференції не преференції, але наша Калуська лікарня практично не відчуває дефіциту в кисні. «Карпатнафтохім” виробляє 14 тонн цього продукту на добу, а лікарня у пікові навантаження споживала 4 тонни, зараз вже менше.
Але якби були якісь катаклізми, то я б міг зателефонувати керівникові «Карпатнафтохіму» та попросити звернути на Калуш увагу при розподіленні кисню між споживачами.
– Незручне запитання: скажіть, чи мав рацію Руслан Марцінків, коли сказав, що калуський кисень якийсь не такий?
– Вважаю, що хтось йому дав недостовірну інформацію. Калуський кисень відповідає усім параметрам медичного ще з 1996 року, повністю. Більше того, там проводять постійний моніторинг якості продукту, перш ніж відпустити його медицині. З киснем все добре!
Не мідні труби та практична наука
– Як так сталося, що Ви – людина, яка займалася повітрям, стали директором ТзОВ ”Калуський трубний завод”, на цілих десять років? Що у цих речах спільного?
– Трубний завод побудований на місці колишнього цеху розділення повітря. Я знав всі комунікації, всі технологічні розводки енергосистеми і мене, ще на етапі будівництва цеху, призначили головним інженером. Мабуть, побачили, що молодий інженер справлявся, і коли постало питання про призначення директора трубного, то запропонували посаду мені.
– Які труби ви робляли, куди реалізували?
– Це труби полімерні, з поліетилену, з полівінілхлориду – для водопостачання та водовідведення, газопостачання та каналізаційних, оптиковолоконних потреб… Загалом, там більше 200 номенклатур. Я б запросив туди журналістів, дуже цікавий завод, про нього прикарпатцям треба більше знати.
– З Вашої біографії видно, що, працюючи, Ви постійно вчилися: спочатку в Одеській державній академії холоду, потім в Івано-Франківському державному технічному університету нафти і газу‚ далі захистили ступінь кандидата технічних наук в Київському політехнічному інституту імені Ігоря Сікорського. Як знаходите на це час?
– Час завжди можна знайти. Навіть зараз. Субота – це в мене такий день, коли можна сісти та зробити якусь наукову роботу. Це дуже важливо. Бо технології швидко рухаються вперед і ти мусиш рухатися в ногу.
Скажімо, Одеська академія холоду була в моїй біографії «підв’язана» до періоду попередньої роботи й завдяки науці нам вдалося реалізувати цікаві проєкти в цеху розділення повітря. Дисертацію у Київському політехнічному університеті захистив для того, щоб впроваджувати певні проєкти на трубному заводі, зокрема, пов’язані з переробкою полімерів. Тобто, коли хочеш щось добре зробити, треба мати знання. У нас, слава Богу, ще є справжні професори, які можуть передати знання, і вони є практичні.
– Чи не збираєтесь писати докторську в області місцевого самоврядування, адже зараз опинилися у цій стихії?
– Якщо й буду писати наукову працю, то за темою попередньої виробничої діяльності. Логічно рухатись від кандидатської дисертації до докторської на основі тих напрацювань, які у мене уже є.
– Даруйте, а для чого взагалі у наш час писати дисертацію?
– Іноді думаю, от пройде ще чотири роки, моя каденція голови міськради – завершиться, повернусь на виробництво і знову буду поєднувати науку з практикою. А «на старості літ» (усміхається) зможу викладати в інституті, розповідати молодим людям, як працюють полімери… Знання ніколи і нікому не завадять.
– Виглядає на те, що Ви сумуєте за виробництвом…
– Я від нього ще не відійшов.
Неділя – святий день сім’ї
– Тепер зрозуміло, чому у вихідний день, замість того, щоб відійти від робочого напруження, віддаєте себе науці. Але ж кожна жінка запитає: «А як дружина, як доньки, коли настає їхній час?».
– Є ще свята неділя (усміхається). Неділя – то святий день сім’ї, в неділю я тільки з нею.
– Що для Вас сім’я – це рідні люди, які Вас надихають, чи це три жінки, які потребують Вашої постійної уваги та чоловічої відповідальності за якість їхнього життя? Розкажіть про родину.
– Одружений. Зі своєю половиною Євгенією ми практично з 1997 року. Чотири роки зустрічалися. Наступного року буде двадцять років, як ми одружилися. Маємо двох дівчаток. Одній сімнадцять років, другій – дев’ять.
Безумовно, сім’я надихає. Коли ти приходиш з роботи додому, а тебе зустрічає три усмішки – то це найбільша радість. Безумовно, є почуття постійної відповідальності за родину.
Тим більше, що у нас доньки. Це не те, що хлопці, яких можна випустити у вільне плавання і вони мають випливти самостійно.
Дівчат завжди треба підтримувати. І батько має показувати, що він надійна стіна. До речі, часто дівчата в Україні вибирають собі чоловіків за образом свого тата. Тому треба відповідати кращим критеріям. Стараюсь.
– Чим захоплюються Ваші дівчата?
– Старша донька Анастасія пішла в науку, у спорт. Цього місяця стала чемпіонкою України з карате у своїй віковій категорії, професійно займається шахами. Перемагає в олімпіадах.
Молодша Христина дивиться на сестру і теж записалася на шахи, на плавання, на танці. Ми з дружиною стараємось залучати дітей в різні розвиткові сфери.
– А чим Ваша дружина займається? Має, як сьогодні модно у родинах мерів, свій спа салон чи салон краси?
– Вона працює у відділі кадрів «Карпатнафтохіму», у статусі спеціаліста.
– Якщо це не таємниця, то яка із Ваших зарплат більше подобалась дружині: та, що ви приносили із “Карпатнафтохіму”, чи та, яку отримуєте у міськраді?
– Суми майже одинакові, орієнтовно 50 тисяч гривень на місяць. При цьому сплачую 10-12 тисяч податків: працюю й на державу.
– Чи не будуєтесь?
– Ні, звик жити у квартирі. Зараз у нас 3-х кімнатна, 64 квадратних метри. Нам комфортно.
І знову до роботи
– Повертаємось до роботи. В усіх 11 старостинських округах руку на пульсі тримають старости. Як вони почуваються?
– Відверто кажучи, я щиро співчуваю кожному. Села, коли вони були самостійними та мали свої ради, своїх голів, то мали більше можливостей автономно приймати рішення стосовно тих чи інших питань. Децентралізація попри свої плюси передбачає певну управлінську централізацію у громадах. В селі, в старостинському окрузі залишився один староста. Фінансовими ресурсами не наділений. Що міська рада може дати, те дасть. Сам староста не може обіцяти людям більше, ніж дозволяє спільний фінансовий ресурс.
– Мабуть, люди вже відкрито кажуть: «Навіщо нам такий «колгосп»?
– Стараємося більше спілкуватися, робити виїзні наради. Минулого тижня були у Боднареві. Наводили приклади: ось доходи вашого села 4 мільйони гривень, а видатки з бюджету міста на ваше село – 16 мільйонів. Пояснюємо, які є джерела фінансування, які перспективи, що має залежати від старостинського округу.
– Але ж маючи на території громади потужні підприємства, успішний середній бізнес, напевно маєте й непоганий міський бюджет?
– Він не такий, щоб ми могли «шикувати». Ось бачите калуські дороги. Не можемо провести капітальні ремонти. Так, ми поточними і ямковими закриваємо гострі проблеми. Але якщо подивитися з дрона на місто, то, напевно, суцільні латки. Таке саме й у селах. Але наразі іншого виходу нема. Рятує тільки програма «Велике будівництво».
– А яким бачите кошторис громади на наступний рік?
– Формально він буде трохи більший, бо зросте рівень заробітної плати, а значить й відрахування податку з доходів фізичних осіб.
Ми провели нормативно-грошову оцінку земельних ділянок і з цього теж зростуть надходження до місцевого бюджету.
Але ж зростуть й видатки. Зокрема, на енергоносії. Якщо минулого року на цю статтю у нас було закладено 35 мільйонів гривень, то за бюджетними пропозиціями на наступний рік вимальовується уже 76 мільйонів.
Переглядав днями проєкт бюджету-2022 і побачив дисбаланс у 157 мільйонів. Тобто доходи на 157 мільйонів менші, аніж прогнозовані видатки. Зараз дивимось, що і де ще можна урізати. Хоча і так уже все оптимізували.
– То, мабуть, нічого суттєвого й не плануєте на 2022 рік?
– Плануємо. По-перше, зробити капітальний ремонт школи у Боднареві при співфінансуванні з державного фонду регіонального розвитку (ДФРР). Орієнтовно спрямуємо на реалізацію цього проєкту 16 мільйонів гривень з міського бюджету, а решта – за державою. Загальний кошторис приблизно 90 мільйонів гривень.
Другий великий проєкт, який ми б хотіли реалізувати за підтримки держави, це відбудова ратуші, яка постраждала у Калуші від пожежі багато років тому. На її відновлення теж потрібно орієнтовно 90 мільйонів гривень.
І ще одне. За сприяння народних депутатів України, на умовах приватно-державного партнерства хотіли б розпочати будівництво спортивної арени та сучасної автостанції у Калуші.
– Так, спільними зусиллями вдається багато чого зробити, особливо коли поряд – потужні кадри, які тебе розуміють. Ви комфортно почуваєтесь у колективі міськради?
– Звичайно. Хоча якось почув в одному новому кіно думну, що «начальник – це істота одинока». Але треба розуміти – любить тебе колектив чи не зовсім, ти все одно маєш виконувати свої функції. Причому, якнайкраще. Це моє переконання. І це імпонує команді.
До речі, коли я тільки заступив на цю роботу, мені підказували, кого я вже маю звільняти. Бо це, мовляв, не моя команда, не мої люди, оскільки вони працювали при попередніх мерах.
– Ви стовідсотково скористалися цією порадою?
– Не скористався зовсім. Я сказав, якщо люди працюють, виконують свої обов’язки, то нехай працюють.
З того часу минув рік. Переважна більшість керівників структур міськради показали добрий результат. Але є багато, що пасуть задніх. Будемо з нового року дивитися.
Щодо попередників. Я стараюся ніколи не ґанити попередню владу. Перш ніж за щось ґанити, треба зрозуміти, чому було щось не так. Адже буває багато зовнішніх чинників, які не дають зробити те чи інше. На собі переконався.
Проте хочу сказати, що у Ігоря Матвійчука, й у Ігоря Насалика, досвід яких я шаную, була велика перевага: вони мали тільки одне місто, а зараз у громаді ще 16 сіл. Це дві різних історії.
– Поза роботою Ваші колеги-голови з великих громад Прикарпаття поринають у різні захоплення: Марцінків – збирає історичні книжки, Дирів – літає на дельтаплані, Андрійович – пише картини, Станіславський – є старостою церковного хору. А Ви як знімаєте робоче напруження?
– Я дуже поважаю захоплення колег. Це викликає у мене зачарування. Але я не художник, і не дельтапланерист…
Поки не став головою громади, знаходив час і грав у баскетбол, відвідував тренажерний зал. До народження другої доньки ми з дружиною сім років займалися спортивними бальними танцями. Це прекрасні миті. Танець затягує, окриляє.
Зараз думаю про те, що треба таки більше займатися спортом. Робота вимагає постійно бути у тонусі.
– Пане Андрію, Ви єдиний очільник громади на Прикарпатті, який написав у своїй біографії, що вільно володіє англійською мовою…
– Можна сказати, що – так. Бо в школі поглиблено вивчав англійську, захищав диплом англійською мовою, за попереднім місцем роботи була практика за кордоном – в умовах англомовного середовища. Словом, мене розуміли, і я розумію.
– Як вважаєте, чи багато калушан зрозуміли б, скажімо, Ваше побажання громаді, якби воно прозвучало англійською?
– Калуш активно вивчає англійську мову – і діти, і дорослі. Репетитори максимально завантажені. Не знайдеш. Так що можу звернутися до громади й на англійській, більшості перекладач не знадобиться. I want to wish to our community a peaceful sky above their heads. I want them to be richer and kinder! Та головне, говорити з людьми мовою єдності задля змін на краще.
Інтерв‘ю вела Марія Палюга.
Фото Івана Денисюка.
Читайте також:
- Відео анонс: Андрій Найда й зараз каже, що не сподівався виграти на виборах, але люди проголосували (ВІДЕО)
- У Калуші показали, як виглядатиме міська Ратуша після реставрації (ФОТО)
- У Калуші хочуть збудувати нову автостанцію (ВІДЕО)
- Відеоанонс: “Має бути двосторонній рух. Тобто, я йду до тих, хто йде назустріч”, – Коломийський голова Богдан Станіславський (ВІДЕО)
Приєднуйтесь до нас у Facebook, Instagram, Youtube та Telegram
Читайте нас у тг
