Вона ховалася там зі своїм сином Святославом, якому на той час було 3,5 місяця, і він був наймолодшим заручником фортеці “Маріуполь”.
Також на “Азовсталі” перебував чоловік Ані, щоправда у лавах захисників України у складі полку “Азов”. Анні вдалося евакуюватися, а її чоловік зараз перебуває у полоні в окупантів.
Дівчина, яка зараз перебуває у безпеці, поспілкувалася з журналістами “Сніданку з 1+1″ і розповіла про те, як минули понад два місяці її життя у бункері “Азовсталі”.
Аню, чому ви не виїхали з Маріуполя в перші дні? Чому Вам це не вдалося?
Спочатку ми думали, що війна не буде затяжною. Ми думали, що це буде такий локальний конфлікт, який був 2014 року, що можливо, нам треба перечекати тиждень у бомбосховищах, а потім ми повернемося до наших осель. Але, на жаль, все сталося не як гадалося, і два місяці ми провели у підземеллі.
Як був побудований побут на “Азовсталі”? Що ви їли там?
Було таке, що ми робили суп з макаронів, але “суп” – це надто голосно сказано. Цей суп був просто макарони та вода. Одного разу нам пощастило – ми знайшли пачку панірувальних сухарів і цими сухарями змогли розводити цей суп і робити його більш калорійним. Ми на заводі знайшли пакетик манки і також варили суп. Потрібно було кип’ятити воду на свічці. Я брала металевий кухлик і в ньому кип’ятила воду. Дітям ми давали трошки хліба, їм було важко тримати себе у руках. Дитина трохи їла цього хліба, а частину залишала на потім. Це дуже прикро, що у 21 столітті дитина має задумуватися над тим, чи з’їсти цей хліб зараз, чи залишити частину, щоб з’їсти потім.
Разом з дівчиною в бункері були 75 людей і серед них 17 дітей.
Евакуація
Коли нас вивезли з “Азовсталі,” нас повезли до селища Безіменне. Зараз це один із фільтраційних таборів. Це дуже важка частина історії, бо ми взагалі не думали, що таке може з нами трапитися. Бо коли нам сказали. що це евакуація, ми подумали, що ми просто їдемо до Запоріжжя, але, на жаль, все було по-іншому. Жінок завели у перший намет. У цьому наметі нам сказали роздягатися, знімати усе, навіть білизну. Вони почали обшук, оглядали усі частини тіла. Огляд робився у рукавичках, але ці рукавички ніхто не змінював. Одними рукавичками вони дивилися усіх жінок. Моя ситуація була важка, бо я дружина військового, тим паче азовця. Коли вони побачили мій паспорт, зрозуміли, хто я, бо в них є уся інформаційна база наших військових. До мене одразу приставили чоловіка з ФСБ, який почав мене розпитувати стосовно мого чоловіка – де він зараз перебуває, його звання, які татуювання має. Тут мені допомогла моя французька, бо до мене підійшов чоловік з “Червоного Хреста”, він зрозумів, що на мене зараз психологічно тиснуть. Коли росіяни побачили, що я розмовляю французькою, вони стали легше до мене ставитися і навіть сказали таку фразу: “Передай їм, що ми тебе тут не їмо”.
На щастя, вам вдалося вирватися, вас відпустили і доправили до Запоріжжя. Що найперше ви зробили, коли опинилися у відносній безпеці?
Найперше я зателефонувала чоловікові, бо в нас 2 місяці не було зв’язку, і я дізнавалася якусь інформацію з того, що мені розповідали його побратими. Мені потім сказали, що його подавали як 200-го, як загиблого, що майже добу він пролежав на бетоні після того, як його було поранено, тому що вони думали, що він загинув. А потім його забрали і доправили до шпиталю. Я потім вже дізналася від своїх друзів, яким вдалося вирватися і вони підтримували зв’язок з моїм чоловіком, що у нього була можливість евакуюватися вертольотом, коли він був поранений, але він відмовився, бо в бункері залишилася я та наш синочок.
Наразі дівчина не має зв’язку зі своїм чоловіком.
Читайте також на ПІК:
Приєднуйтесь до нас у Facebook,Instagram,Youtube та Telegram
Читайте нас у тг
