Пропонуємо читачам долучитися до діалогу про роль медіа та почерпнути для себе чимало цікавого щодо штучного інтелекту в нашому житті, отримати застереження щодо фейків та іншу вкрай важливу інформацію.
З нагоди Дня журналіста наша редакція зустрілася із представником в Івано-Франківській області Національної ради з питань телебачення і радіомовлення Ігорем Масловим.
Засновниця ПІК Оксана Камінська та журналісти спілкувалися на актуальні теми: аудиторію медіа, культуру споживання інформації та виклики часу.
Які Ваші основні обов’язки щодо регулювання, контролю та консультацій для медіа?
Представництво Національної ради з питань телебачення і радіомовлення – це постійно діючий конституційний регуляторний орган, який займається видачею ліцензій, реєстрацією усіх видів медіа і контролем за їх роботою щодо виконання законодавства, зокрема законів “Про медіа” та “Про рекламу”. Наша область чи не на останньому місці у країні за кількістю порушень: прикарпатські редакції законослухняні та досвідчені. Однак зафіксовано кілька випадків невиконання умов концепції у сфері мовлення, телебачення, особливо що стосується дитячих програм. Так само був випадок недотримання мінімального обсягу вітчизняних програм. Закону про реклами аудіовізуальні медіа в останні роки не порушували: це пов’язано з тим, що компанії чітко розуміють вимоги закону. На одній радіостанції ми зафіксували відсутність Хвилини мовчання. Ще один вид порушення стосується онлайнмедіа, які реєструються, а не ліцензуються. Це невиконання норм ст. 37 закону “Про медіа”, а саме відсутність публікації вихідних даних повним обсягом. Такі редакції отримали приписи від Нацради із вказаними порушеннями й оперативно виправили ситуацію.
Важливо почути Вашу думку як представника державної комунікаційної політики щодо нинішньої ситуації, коли інформаційний фронт так само важливий. Які даєте рекомендації для медіа: базові речі, що стосуються безпеки?
Як такої військової цензури у нас немає. Але є норми закону. Це більше пов’язано з роботою медіа, які здійснюють мовлення. На початку війни було декілька зустрічей керівництва області, представників СБУ та поліції з керівниками медіа щодо того, як подавати інформацію. Наприклад, польоти ракет чи дронів не можна публікувати онлайн, бо це може стати наведенням на повторний удар. Так само – щодо маркування техніки, часу та місця її прильоту. Бо кожен дрон запрограмований на конкретну ціль і маршрут, і якщо ворог дізнається про його збиття на певній локації, то вирахує, як працює наша ППО, і яким маршрутом можна далі стріляти. На початку повномасштабного вторгнення були випадки на сході країни, коли рятувальники в режимі онлайн показали роботу з ліквідації наслідків ракетної атаки, а через якусь хвилю стався другий прильот… Зараз наші медіа вже розуміють ситуацію. Та й щомісяця в різних організаціях відбуваються тренінги щодо оприлюднення інформації.
Хотілось би більше заходів з медіаграмотності, інших актуальних питань сьогодення, приміром, соціалізації ветеранів.
Таких заходів багато. Та бувають випадки, коли медіа ігнорують їх, вважаючи за рекламу політика чи посадовця. Однак медіаграмотність треба підвищувати всім: і самим журналістам, і кожному члену суспільства. Бо ворог бореться з нами і в інформаційному полі через вкиди інформації. Приміром, Телеграм нам фактично шкодить як російський ресурс, але багато хто ним користується. Навіть після того, як діти отримують завдання на виробництво вибухових пристроїв, підпалюють машини, роблять диверсії в ТЦК – люди читають, через недостатню обізнаність не завжди розуміючи, наскільки можна вірити джерелу інформації. Іноді й редакції у прагненні якнайшвидше надати інформацію не завжди перевіряють контент. Давайте прямо говорити: між редакціями онлайнвидань є конкуренція, хто першим надасть інформацію. І добре, якщо вона перевірена… Загалом питання розповсюдження фейків і маніпуляцій стосується більше онлайн медіа. Бо в телевізор і радіо ворогу зайти майже неможливо. У 2022-му були злами серверів мережевих радіостанцій, втручання в телесигнали та радіосигнали. Зараз так уже все захищено, що єдиний спосіб для ворога – це захід через онлайнмедіа. Десь кілька місяців тому в одному з таких ЗМІ розповсюдили новину, що ведмідь у Карпатах загриз ухилянта. Її опісля як вірус поширили інші. Знімок був розмитий, а це перша ознака маніпуляції. Та й заголовок крикливий. Почали розбиратися: ні в еменесників, ні в поліції не було такої інформації. Зрештою звідки всі дізналися, в тому числі й ведмідь, що це ухилянт? А виявилося, що джерело фейку – повідомлення у Телеграмі. А журналісти розбавили його по-своєму, вказавши навіть село на Верховинщині. Насправді ж той випадок трапився в росії.
Дійсно, в погоні за клікабельністю, за переглядами, контентом, швидкістю та оперативністю взагалі втрачається якась глибина та аналітика журналістики. Щоб втриматися на плаву, бути цікавим медіа, а не нафталіновим, – то на прикладі національних медіа помітно, що попереду абсолютно ті, хто подає на Ютубі чи на інших ресурсах крикливі заголовки з кількох слів. Інформація може бути ще не дослідженою, але її так перевертають, такий роблять екшн, що за голову хапаєшся: навіщо цей обман. Ми як регіональне видання націлюємося, куди рухатися в розвитку, на ті медіа, які мають великі перегляди. Підрядники, які працювали на ICTV, дають нам рекомендації, що робити, щоб бути цікавішими, як побудувати свою структуру і стратегію. І в нас виникла дискусія в офісі: ми не будемо дурити читача клікабельними заголовками, за якими насправді пшик, роздута до неможливого інформація. Краще мати свою стабільність у розвитку, але бути правдивими.
Погоджуюся: багато загальнонаціональних і регіональних телеканалів розповсюджують подібну інформацію заради клікабельності. Не можемо когось звинувачувати, але це шлях у нікуди. Водночас є загальнонаціональні медіа, які у Вацапі, Ютубі чи Телеграмі мають іноді менше підписників, ніж наші регіональні. Бо люди довіряють більше місцевим виданням, де можуть отримати інформацію про дотичні до себе справи чи рекламні пропозиції, про своїх родичів, знайомих. Це більше притягує, ніж загальна інформація. Вважаю, що питання медіаетики більше стосується факультетів журналістики: не завжди є фахові викладачі, які можуть навчити актуального. Та й не всі випускники йдуть працювати за спеціальністю. Натомість багато приходять у медіа, не маючи фахової освіти. Для нас класичний приклад – Тарас Ткачук, багатолітній редактор газети “Західний кур’єр”, біолог за фахом, який надзвичайно професійно і вдало працював у ЗМІ. Однак випускники кафедр мають великий козир: зокрема знають про журналістську етику, загалом про кодекс етики. Однак біда журналістики, особливо місцевої, регіональної, – це низькі зарплати. А отже – неможливість залучення найкращих випускників кафедр журналістики або людей, які дійсно можуть праювати якісно в медіа. Я не кажу, що вони працюють погано. Але якби зарплата журналістів була вищою… А насправді ж знаходиться на досить низькому рівні. Люди, які починають працювати класно, в них є ентузіазм. Але вони розуміють, що в іншій сфері можуть заробити більше, а досвідчені працівники не мають професійного росту. У нас чомусь недооцінена сфера журналістики. А ці люди несуть інформацію. Тобто ми бачимо світ, події через їхні очі, вуха, руки, які набирають тексти. Ті люди мають отримувати більше. Тоді й запитувати з них можна належним чином. Редакції здебільшого складаються із двох-трьох людей, бо нема чим платити, і це так само наша біда, бо журналістика за таких умов не може розвиватися.
Яка тоді перспектива? Молоді люди після університетів приходять з високими вимогами: щоб і зарплати належні, і “бути в телевізорі”. Цього ж недостатньо. Треба багато працювати, щоб сформуватися як журналіст, пройти багато шляху, набути досвіду, розуміння процесів економічної та політичної ситуації. Чи захоче молода людина пройти його? Тобто це не така престижна професія, як би хотілося. То яке майбутнє журналістики?
Вважаю, що майбутнє є. У кожній країні медіа – важлива частина суспільства. Раніше перед вступом на факультет журналістики треба було пройти творчий конкурс, тобто показати якісь доробки, довести, чому хочеш бути журналістом. Зараз щороку зустрічаюся зі студентами першого курсу і запитую, що спонукало їх іти в журналістику, чи розуміють, що таке медіа, чи знають місцеві видання. І є випадки, що студенти зовсім не цікавляться інформпростором. А в журналістиці треба не просто вміти писати грамотно, хоч це дуже важливо. Треба хотіти працювати, навіть якщо починати з нуля, але ходити на події, бути на стрічці, отримати досвід. Робота в медіа – це готовність трудитися поза основним робочим часом, бути оперативним, відважним. З часом і матеріали будуть клікабельні, й заплати вищі. На жаль, багато випускників у цій сфері не затримуються. Натомість редакціям складно знайти фахівця, при наявності в області двох університетів зі спеціалізованими кафедрами. Треба працювати ледь не цілодобово: почергово, але постійно. Це не завжди розуміють: бачив на одній ТРК вивіску графіка роботи, з 9:00 до 17:00, субота-неділя – вихідний. А ефіри? А гості телекомпанії? Це ж не завод, а медіа: треба повідомити про якусь подію, подати нагальну новину. Медійний простір Прикарпаття трошки перегрітий місцевими компаніями, бо багато хто хоче мати власні медіа. А потім бідкаються, що немає рекламного ринку. Що більше медіа працює, тим менше можливостей заробити гроші. І починаються проблеми: дехто закривається. До 2022 року на Прикарпатті було 498 друкованих медіа, а тепер – 96, з них 42 газети. Виходять друком 16 чи 17. Все ж має бути розуміння: коли в населеному пункті на 50 тисяч працює шість радіостанцій, як вони можуть заробити. Однак втішає те, що за часи війни в області не закрилося жодне місцеве або регіональне видання.
Не можу не зачепити ще один виклик для журналістської сфери – це штучний інтелект. ШІ запросто будь-яку статтю напише за мить. І медійники розуміють, що справді програють штучному інтелекту в тому сенсі, що не можуть так швидко, як ШІ, оформити матеріал. Адже журналіст мусить декілька разів перечитати текст, виправити кострубаті речення. І немає жодного видання, де не допускались би помилки. А ШІ все так автоматизує… чи не витіснить журналістів з ринку?..
Я чекав цього запитання. Це навіть не наше майбутнє чи сьогодення, це вчорашній день. ШІ зло чи добре? Приміром, є ніж. Ви можете різати хліб чи будь-які продукти, а злодій використовує його в злочинних цілях. Так само ШІ. Це вже настільки в нас, у медіа, в будь-якій сфері: ШІ лікує, допомагає у будь-яких виробництвах. Я так само використовую штучний інтелект у текстах. Є типові ознаки, що текст написаний у чаті GPT. Це нормально: ШІ є і буде. Чи він повністю витіснить людину? Ніколи, впевнений у цьому, а допомагати буде. Штучний інтелект постійно вчиться. Іноді навіть важко розрізнити, чи це людина, чи ШІ. ШІ прискорює роботу, бо ви ніколи не можете знати всього масиву даних. Тож отримати будь-яку допомогу від ШІ абсолютно нормально. Він для того створений. Якщо використовувати правильно для медіа – чому б ні? Є багато курсів із використання ШІ. Особливо якщо їх читають фахівці з провідних країн Європи: доволі цікаво. Ми вважаємо, що знаємо ШІ і в своїй роботі використовуємо: це 10 % від того, що використовують європейські медіа. І то йде їм на користь. Я прихильник того, щоб на кафедрах журналістики цього навчали. Не для того, щоб студенти видали за своє роботу ШІ, а щоб їх учили використовувати в сьогоденні ШІ.
Ваше порівняння з ножем дуже влучне, так само – використання чату GPT. Але бачу в соціальних медіа кошмар у тому сенсі, що є багато згенерованих ШІ картинок, де використовують наших військових. І таким чином групи набирають підписників, контент. Це так само масово, як, наприклад “постав лайк – я медсестра”…
Це показує низький рівень медіаграмотності населення, попри постійне нагадування з телеекранів про ігнорування повідомлень на кшталт “Мені 30 років, а мене ніхто не привітав”, “Я пішов до війська, скажіть мені щось”, “Ми одружилися на фронті, а нас ніхто не привітав”, “Мені 21 рік, я пілот F-16”. По-перше, подивіться на ті фотографії: вуха й очі різні, всі обличчя як клоновані, або чотири пальці. Проте зараз ШІ навчився краще генерувати ці картинки. Я завжди шокований, коли під такими картинками тисячі лайків, тисячі побажань чи перепостів. Найбільша біда в тому, що ті всі акаунти і групи – з країни-агресора. Алгоритм Фейсбука такий: як тільки ви поставили лайк і написали коментар чи репост, ФБ сприймає це як інтерес до цього посту. Тобто кожен із ваших друзів, підписників може побачити вашу вподобайку. Вірогідно хтось так само поставить лайк і так само автоматично стає підписаним під цей акаунт. То зараз такі картинки невинні, а завтра там будь-яку інформацію розмістять, шкідливу для України. І ви її побачите: ворогу не треба вас шукати, ви вже підписані під це, зробивши якісь перед тим дії. Якщо ваш підписник так само зробить, він та всі його підписники побачать: це як лавина. Так само, як ми говорили про заголовки. Користувач має подивитися, перш ніж ставити лайки, чи форма військового відповідає українській, чи є розпізнавальні знаки військових частин тощо. Треба вміти розбиратися. Це так само, як у Телеграмі дуже багато зламів після того, як відкрили посилання “Проголосуйте за мою племінницю”. Натискаєте на лінк – і прощаєтеся зі своїм акаунтом. А потім починаються пости у Фейсбуці: “Мій акаунт зламали, жодних грошей не надсилайте”. То не натискайте лінків, яких не знаєте. Спочатку писали російською, і люди все одно натиснули. Ворог пішов далі: пише вже українською. Краще пересвідчитися, чи дійсно ваш знайомий потребує допомоги. А курси з медіаграмотності журналісти мають проходити щороку. Як і читати спеціальну літературу, слухати експертів. Треба постійно вчитися, бо медіа йдуть вперед, технології розвиваються: треба вміти відрізнити, де правда, де неправда. Інформації дуже багато. Навіть якщо кажуть, що нічого не дивляться чи не слухають, такого не може бути. Адже, приміром, увечері переглядають Тік-Ток. Начебто це лише картинки, але це та ж інформація. Приміром, на виборах у Румунії кандидат, доти невідомий у політичній площині, здобув перемогу завдяки Тік-Току, а точніше – сотням тисячам акаунтів, створеним у росії. Ця технологія розвивається, і невідомо, що очікувати. Будь-яке спілкування з гаджетом, телевізором, радіо, через газету чи листівку – це споживання інформації. Треба перевіряти вихідні дані медіа, де зареєстроване, навіть чи прізвище журналіста на слуху. У країнах Скандинавії медіаграмотності навчають з дитсадка. Далі в усіх освітніх закладах цей предмет є обов’язковим. Дуже важливим є вікове обмеження у користуванні соціальними мережами, як то є в багатьох європейських країнах. За невиконання відповідальність лягає на батьків. Отож дитина не може споживати контент для дорослих тощо.
Що для вас День журналіста?
Насамперед це святковий день. Але й нагода пошанувати медійників, нагадати суспільству про важливість цієї професії. Бо ця робота дуже важлива, як і в принципі – ставлення до журналістів, особливо в нинішніх умовах. Бажаю всім працівникам медіа бути грамотними, знати, що їхня місія мегаважлива, як би це не звучало пафосно. Бо слово може підняти і вбити. Бажаю вміння розуміти суспільні тенденції, мати відчуття слова, творчо розвиватися і працювати. А головне, щоб ця праця була належно оцінена.
Розмовляли Оксана Камінська та Людмила Стражник. Фото: Тарас Яковин
Оперативні новини у TELEGRAM
