Останнім часом на Прикарпатті побутує практика, що люди ще за життя вибудовують собі на кладовищах пам’ятники, навіть із власними фотографіями. Пояснюють тим, що так родині опісля буде легше з похованням. Іноді то ледь не кам’яні палаци з мармуру, на які відкладають десятки років, економлячи на власних життєвих потребах: лікуванні та харчуванні.
Але ж не всюди так. У цьому переконуються наші співвітчизники за кордоном, де на кладовищах – скромні надгробки, а то й – урни з прахом померлого в спеціальних поминальних стінах.
Є й інші практики поховань, які поступово впроваджують і в нашій країні. На перший погляд – дивовижні, але якщо такий заповіт померлого, то родичі виконують його волю.
Владислав Кириченко тепер навічно в Уніжі
Владислав Кириченко відтепер навіки із селом Уніж на Городенківщині. Саме таким був його заповіт – уродженця Донеччини та – із пропискою в Києві. У 57-річному віці відомий сподвижник, засновник агенції “Наш формат” помер після важкої хвороби.
“Сьогодні в селі Уніж відбулася особлива і глибоко символічна подія – згідно із заповітом розвіяно прах Владислава Кириченка – людини, яка залишила вагомий слід у культурному, громадському та інтелектуальному житті України”, – інформують у Городенківській міській раді. – Прах розвіяли в місцях, які мали для нього особливе значення: на власноруч закладеному винограднику та біля каменя на Алеї Героїв. Владислав Кириченко – засновник видавництва “Наш Формат”, громадський діяч, меценат, військовослужбовець, людина ідей і дії, яка формувала сучасний український культурний простір”.
Прах Владислава Кириченка розвіювала дружина Ольга. Прес-служба міськради інформує, що під час скорботної події були присутні дружина й сини, друзі, рідні та близькі, які прийшли вшанувати пам’ять і провести його в останню путь.
“Виступили зі словами скорботи секретар міської ради Любомир Музичка, староста села Ігор Бачевський, колишній селищний голова Чернелиці Василь Кошка. – йдеться в інформації. – Цього ж дня відбулося відкриття Алеї Героїв – місця пам’яті, сили та вдячності. Тут висадили 18 дерев платанів, під якими розміщені символічні камені з іменами активістів-волонтерів, які в різні роки працювали в мистецькому просторі “Кузня Уніж”, а після повномасштабного вторгнення стали на захист України та полягли у боях. Підходячи до кожного каменя, присутні згадували наших захисників – поіменно, з болем і вдячністю. Біля каменя Владиславу Кириченку друзі, рідні та близькі ділилися спогадами про нього, про його справи, про його ідеї і той світ, який він допомагав будувати. Світла пам’ять”.
Нова культура пам’яті
Такий спосіб прощання – не лише виконання особистого заповіту, а й частина ширшої світової практики. У багатьох країнах дедалі частіше обирають кремацію з подальшим розвіюванням праху – як можливість залишити людину у важливому для неї просторі: в горах, біля води, у саду чи в місці сили.
Це одна із форм нової культури пам’яті, де замість традиційного надгробка з’являється жива географія пам’яті – місця, що говорять про людину більше, ніж камінь.
У різних культурах світу ця ідея набуває особливих форм. У традиції Індуїзму прах після кремації часто розвіюють або занурюють у священні води, зокрема річки Ганг. У тибетському Буддизмі тіло взагалі віддають природі – як жест прийняття циклу життя і смерті. У сучасній Європі та США набирають популярності “зелені” поховання – без втручання у природні процеси, або ж перетворення праху на дерево.
На цьому тлі прощання з Владиславом Кириченком виглядає дуже особистим і водночас універсальним – як спосіб залишитися там, де було його життя, його праця, його сенси.
Ми зараз на стику традиції і змін
В Україні ситуація цікава – ми зараз на стику традиції і змін.
- Домінує традиційне поховання. Найпоширеніший варіант – поховання в землю з християнським обрядом (переважно в межах Православ’я та Греко-Католицької церкви). Це не лише релігія, а й культура: могила як місце, куди приходять, доглядають, “тримають зв’язок”.
- Кремація наразі не масова. Цей спосіб поховання поступово поширюється, але значно повільніше, ніж у Європі. Причини: обмежена кількість крематоріїв (Київ, Харків, Одеса), релігійні та культурні установки. Бо старше покоління часто не приймає цього. Водночас серед молодих людей і в більших містах ставлення змінюється.
- Розвіювання праху – без чіткої традиції, але вже є. Як у випадку з Владиславом Кириченком – це поки не масова, але вже помітна практика. Юридично це “сіра зона”: закон прямо не регулює розвіювання праху, але й не забороняє, якщо це не порушує санітарні норми чи громадський порядок.
І що важливо – такі історії, як в Унежі, фактично формують нову культурну норму.
Війна вплинула на культуру пам’яті
Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну в 2022 році з’явилися нові символічні практики:
- Алеї Героїв
- меморіальні дерева
- персоналізовані місця пам’яті, як-от в Унежі.
Це вже не просто кладовище – це публічний простір пам’яті.
“Мене дуже болить, як прощається місто з Героями. І не в одній людині справа, а в більшості байдужих, “змучених війною”, але хто не втрачав рідних, – каже з цього приводу Галина Батюк, дружина захисника-Героя Сергія Батюка. – На машині – два прапорці: синьо-жовтий і нашої ГО “Родини загиблих захисників і захисниць ІФ”. Попереду машини з прапорами, на аварійці, бус з колонкою, де оголошують: “Увага! Везуть Героя!”, в прозорій машині труна, і патрульна машина. Проте багато недопрацювання. Чому одна патрульна на всю колону? Чому не перекрита жодна вулиця до під’їзду? Чому немає оголошень по всіх новинах, що буде поховання? Чому колонка одна, яку вже за три машини не чути? Чому люди не зупиняються? Чому люди не знають, як поводитися, коли їде колона? Чому одні гинуть, а іншим начхати??? Ми не закінчимо цю війну, якщо буде така байдужість! Але я клянуся – зроблю все, що від мене залежить, до закінчення війни якнайшвидше, щоб не гинули молоді люди, щоб діти не народжувалися сиротами. Пробач, сину України, що не вберегли…”.
Далі Галина Батюк описує недавню ситуацію на вулиці Ребета. Тут, в міському Будинку смутку, було багато …військових. З видимими і невидимими пораненнями. З очима, наповненими силою і жалем, очі, що бачили пекло, війну, смерть близьких.
“Поховання військового-Героя Віталія Богушева. Повна зала …військових. Біля мене стояв ветеран, батько, котрий у 2023-му так само стояв біля труни свого сина. Серце рветься, – пише на своїй сторінці в соціальній мережі п. Галина. – Я згадала ті дні в 22-23 роках, коли мене рвало, і я мчала на кожен похорон, хоч потім було нестерпно важко. Згадала, як не могла знайти сили піти на прощання з воїном, бо просто не витримала б це. Згадала похвилинно той день, коли привезли Сергія, Максима, Ігоря… Вперше за 4 роки підійшла до того входу, куди їх видимо занесли. Нам не дали побачити їх. Хтось вирішив, що так буде краще, але це причина того, що не віриться в їхню загибель дотепер. Хтось вирішив, що наших хлопців можна везти по Об’їзній, щоб лишній раз не травмувати перехожих – що ми тепер маємо?! Цих 12 років війни, яка рве кожен день життя, руйнує сім’ї. Загибель цього воїна – на кожному з нас! Ми недостатньою зробили! Ми маємо припинити страждання!”.
Доводилося чути думку військових, що після пережитого на війні інакше починаєш дивитися на смерть. Важливо не тільки те, де ти похований, а що після тебе залишилося – в людях, у справах, у місцях. І як пам’ятатимуть цю жертву.
Нові тренди тільки з’являються
Поки що рідкісні, але вже є:
- біоурни – дерево з праху
- колумбарії, особливо у великих містах
- більш індивідуалізовані прощання, не з поминальною, а більше зі світською музикою – як-от у артистів.
Тобто Україна сьогодні лише починає рух у бік більш особистих форм прощання. Традиційне поховання залишається домінуючим, але поруч із ним з’являються нові практики – тихі, індивідуальні, пов’язані з місцем, сенсом і пам’яттю. І саме такі історії, як в Унежі, поступово змінюють уявлення про те, яким може бути прощання.
Соціологи та дослідники пам’яті наголошують на тому, що формується нова культура прощання – менш формальна і значно більш особиста. Люди хочуть, щоб пам’ять була не лише в камені, а в місцях, які щось означали для померлого чи загиблого. Розвіювання праху – це про свободу. Про відмову від жорсткої форми на користь змісту. Це дуже сучасний жест – і водночас дуже давній за своєю суттю.
“Церква традиційно говорить про поховання в землі як про знак пошани до тіла. Але водночас головне – це молитва і пам’ять. Якщо вчинок не є зневагою, а продиктований любов’ю – це теж потребує розуміння, – кажуть люди в Унежі. – Тепер, коли йдеш повз той виноградник чи Алею, розумієш – він тут. Не десь далеко, а поруч, у цьому просторі”.
Екологи стверджують, що світ рухається до “зелених” поховань. Ідея проста: людина повертається в природу без шкоди для неї. Це теж про відповідальність – навіть після життя. Важливо, щоб прощання було чесним. Не обов’язково як заведено, а як відчувається правильним.
Позиція Католицької церкви
“Питання про те, чи можна спалювати тіла після смерті, хвилює багатьох віруючих. Традиційно у християнстві панувала думка, що тіло слід віддавати землі, однак із часом у різних конфесіях виробилися різні позиції. Сьогодні, коли кремація стає дедалі популярнішою через економічні, екологічні та практичні причини, варто розібратися, як саме ставляться до неї православ’я, католицизм і протестантські громади”, – читаємо в публікації
https://cremation.com.ua/stavlennia-khrystyianstva-do-krematsii-chy-dozvoleno-tserkvoiu/
“У Євангелії нічого не говориться з приводу кремації. Протягом століть ставлення Церкви до цієї практики змінювалося в залежності від причин, з яких померлих піддавали кремації… Ось що говориться про це в сучасному канонічному праві: Кан. 1176: “Церква настійно рекомендує дотримуватися благочестивого звичаю поховання тіл померлих. Однак не забороняється і кремація, якщо тільки її не вибрали з причин, які суперечать християнському віровченню”.
https://catholicnews.org.ua/rubrika-vazhki-pitannya-yak-katolicka-cerkva-stavitsya-do-kremaciyi/
Людмила Стражник. Фото авторки та надані Городенківською міськрадою.
Оперативні новини у TELEGRAM
