У час віртуального спілкування та хмарних технологій паперова листівка має свою цінність. Насамперед тому, що є вагомим надбанням національної культури та репрезентаційним фактором країни походження.
Українські видання – серед 759 експонатів із сімдесяти країн світу
Прикарпатський колекціонер Петро Корпанюк відомий не лише в нашій країні, а й за океаном. Кілька років тому він завоював золоту медаль на міжнародній виставці CAPEX 22 у Торонто. А цьогоріч – срібні медалі на престижній філателічній виставці Boston 2026 World Expo, яка проходила 23-28 травня у США. Та успіху передували неабиякі перипетії.
“Для участі у виставці-конкурсі потрібно було зареєструватися і відправити паперове видання до 28 лютого, а це фотоальбом “Мій рідний край. Старовинні листівки Прикарпаття”, доповнений новими знахідками, – розповідає Петро Корпанюк. – Вкластися у такий термін було неможливо. Готували видання до друку у Києві. Верстальниця Оксана Женжера живе і працює на Позняках. Це район біля відомої 5-ї ТЕЦ, яку розбомбили рашисти. Ми ловили разом уночі світло, працювали в рукавицях за комп’ютером. Пані Оксана багато разів надсилала відео, як шахеди літають біля її балкону: живе на восьмому поверсі багатоповерхівки. Встигли зареєструватися вчасно, але відправили ПДФ-файл з каталогом старовинних листівок Прикарпаття. Він є доповнений до попереднього видання 2007 року і перекладений на англійську мову. Перекладачем виступила Вікторія Малько, яка також живе у Києві. Вона – доктор філософії (габілітований у галузі історичних наук) кафедри історії світу Каліфорнійського університету. Ще одне видання – “Українську святочну картку” – я вчасно відправив паперовим варіантом”.
Про потужність виставки можна судити за кількістю представлених на конкурс робіт: 759 експонатів із сімдесяти країн світу. Серед них – сім українських видань.
“Такого рівня філателістична виставка проходить раз на десятиліття, – наголошує співрозмовник. – Це сімдесят національних комісарів, які представляли експонати своїх країн. Виставка присвячена 250-річчю Незалежності США і проходила під егідою Міжнародної федерації філателії. Королівське філателічне товариство в Лондоні назвало цю подію як одну із найпрестижніших філателічних виставок”.
Книги Петра Корпанюка отримали високі нагороди міжнародного рівня Vermeil. Вагомість успіху підтвердив у телефонній розмові з нашим журналістом Ярослав-Джеррі Калин (Jerry Kalin), який очолює Товариство українських філателістів світу (Ukrainian Philatelic and Numismatic Society – UPNS). Воно об’єднує дослідників та колекціонерів українських поштових знаків.
“Мені 69 років, але я ніколи не був в Україні, хоч добре розмовляю українською і пишу на рідній мові, – повідав п. Ярослав-Джеррі. – Мій покійний батько Микола Калин був родом із села Чортовець на Городенківщині. Опинився за океаном після ІІ Світової війни, як і багато українців. Рідну мову добре знаю, хоч народився в Канаді, в Монреалі. Батьки відправляли до української школи, як і всіх дітей з мого покоління. На жаль, нинішнє покоління цю традицію не завжди підтримує. Дуже багато тоді було наших національних організацій, тож мали де плекати український дух та любов до Батьківщини. Дружина Оксана – теж українка, народилася в Торонто. Чудово говорить рідною мовою, кілька разів була в Україні. Може, і мені Бог дасть нагоду, коли настане мир. Дружина в мене дуже активна: із 1992 року в “Народному Русі”. А я вступив у членство філателістів ще 1988 року. Бо вчити історію з книжок – то не те саме, що тримати в руках артефакти української державності. Натрапив якось на антикварний магазин і побачив давню стогривневу купюру, яку випускала УНР в 1918 році. Був дуже здивований побаченим. І це дало поштовх до колекціонування. Знаходив марки часів УНР: тоді царські поштові знаки перебивали зображенням тризуба. Почав збирати все українське. А вже став активним філателістом понад вісімнадцять років тому. Збираю банкноти, монети. А заодно вивчаю історію кожного придбання: чому Україна їх видавала, які були обставини, відносини з іншими державами. Наш Союз видає два журнали на рік. І там публікують дуже цікаві статті, з детальним аналізом якихось знахідок. Філателісти мають зв’язки з фахівцями з різних країн, обмінюються інформацією. Зокрема й із українськими. Після повномасштабного вторгнення увага до української історії посилилася не лише в діаспорі, а й серед іноземців”.
Власне, Ярослав-Джеррі Калин свого часу придбав перший фотоальбом Петра Корпанюка і запропонував представити її на виставці в Торонто у 2022 році. Він був у захваті: пишався, що таким чином видання завоювало тоді золоту медаль. Каже, що й цьогоріч книги Корпанюка вартували найвищої золотої відзнаки. Однак і позолочена медаль – високе визнання. Тобто видання надзвичайно потужні на світовому рівні.
Життєва історія Петра Корпанюка надзвичайно повчальна. В дитинстві він сильно затинався, однак успішно закінчив престижний факультет автоматики Національного університету “Львівська політехніка”. Всі 45 екзаменів студент складав письмово, бо усно було надзвичайно важко. Армія так само важко далася. Колекціонуванням захопився під час праці в Києві: зіграло роль гуцульське коріння. Не просто купував артефакти, а вивчав історію. Так згодом основним заняттям стали українські листівки. Це захоплення і вивело його на світову арену. А ще – пандемія.
“У 2020 році я мешкав у Черкасах, – пригадує Петро Корпанюк. – Дружина – вчителька англійської мови, працює у логістичній фірмі, що зареєстрована в Миколаєві, має філію у Черкасах, а фури у США. Коли 15 березня 2020 року всіх загнали у приміщення через пандемію, я згадав, що в 1992 році закінчив факультет автоматики. Сидів біля дружини з ноутбуком і вчився торгувати книжками. Використовував американські платформи, розміщував там книжки. То якраз у травні 2022-го придбав моє видання “Мій рідний край” Ярослав Калин. Він написав мені українською мовою, але латинським буквами, що в червні буде світова виставка, і подав альбом на конкурс. Я жодних дій не робив, досі й не був за океаном. Накопичив далі друзів у Фейсбуці, клієнтів з української діаспори. А новий цьогорічний успіх – найпотужніше лікарство. Бо заїкання – це логоневроз, психічне захворювання. Й позитивні емоції відіграють велику роль у зціленні”.
Петро Корпанюк наголошує, що обидві книги поєднують у собі історію, етнографію, мистецтвознавство, краєзнавство та філокартію. Завдяки двомовному українсько-англійському формату вони стали доступними для дослідників і читачів у багатьох країнах світу та сприяють популяризації української історії й культури на міжнародній арені.
“Результати виставки у Бостоні засвідчили, що українські видання увійшли до числа найкращих спеціалізованих праць світу у своїй категорії та гідно представили Україну на міжнародному рівні. Це ще одне підтвердження того, що українська історична спадщина, мистецтво та наукові дослідження мають світове значення і викликають щирий інтерес міжнародної спільноти”, – наголошує Петро Корпанюк.
Варто згадати, завдяки кому світ побачив ці книги. Зокрема це Всеукраїнська правозахисна організація “Меморіал” імені Василя Стуса, ГО “Мистецький фонд імені Короля Данила”, багаторічним керівником якого був Степан Кубів.
“На превеликий жаль, Степан Іванович відійшов у вічність лише за п’ять днів до оголошення результатів виставки Boston 2026 World Expo. Це була людина великої любові до України, української культури, книги та мистецтва. Його віра в українську справу, у необхідність збереження історичної пам’яті та популяризації української культури у світі допомогла реалізувати сотні важливих видавничих проєктів”, – акцентує співрозмовник.
Український філателістичний рух у світі
Петро Корпанюк є членом Союзу українських філателістів і нумізматиків СУФН, Ukrainian Philatelic and Numismatic Society, UPNS. Це організація для вивчення і популяризації філателії та нумізматики: колекціонування й дослідження поштових марок, монет, грошових знаків та споріднених об’єктів), пов’язаних з Україною.
“Уродженець Львівщини Юліан-Юрій Максимчук був одним із піонерів українського філателістичного руху, – розповідає Петро Корпанюк. – Він – старши́на УГА, посадник міста Борислава. Навчався у Львівській Політехніці на архітектурному факультеті.
Ще в 1925 році висунув ідею створення центральної української філателістичної організації. Після Другої світової війни опинився в еміграції. У Німеччині організував поштовий відділ Державного центру УНР в екзилі, а після переїзду до США в 1951 році став одним із найавторитетніших українських філателістів діаспори. Його каталоги українських марок і наукові праці стали фундаментом для діяльності новоствореного Союзу українських філателістів, заснованого 25 лютого 1951 року в Нью-Йорку”.
- СУФН відіграв важливу роль у розвитку українського колекціонування. Парадоксально, але на час заснування товариства Україну у філателістичних колах часто називали “мертвою країною”.
- Попри те, що Україна була співзасновником ООН, протягом понад тридцяти років не випускала власних поштових марок. Це робило її водночас складним та надзвичайно цікавим об’єктом для колекціонування.
- У 1950‑х роках марки короткотривалого періоду незалежності України залишалися високошанованими й користувалися сталим попитом як у Північній Америці, так і в Європі.
- Розпад Радянського Союзу та виникнення незалежних держав спричинили новий сплеск зацікавлення серед колекціонерів. Інформаційний бюлетень товариства регулярно повідомляв про нові грошові знаки, спеціальні поштові погашення та франкувальні машини в Україні, тоді як журнал публікував дослідження із класифікації поштових штемпелів, тимчасових випусків, наддруків і змін поштових тарифів.
- Незалежність України відкрила нову добу розвитку: члени товариства взяли участь у виставках в Україні, повернувшись не лише з відзнаками, а й зі збагаченим філателістичним досвідом.
- Як і багато інших еміграційних організацій, Союз українських філателістів і нумізматиків об’єднав людей з різним життєвим досвідом задля спільної мети.
- Помітною є тенденція серед колекціонерів другого й третього поколінь українського походження, які раніше не виявляли великого інтересу до класичних українських марок, проте нині відкривають для себе власне коріння і стають активними колекціонерами сучасних українських випусків – не так для себе, а задля історичної спадщини для своїх дітей і внуків.
(За матеріалами СУФН).
Людмила Стражник. Фото Юрія Рильчука.
