Павло АНДРУСЯК – голова новоствореної Дубовецької територіальної громади, що в Івано-Франківському районі.
Як писала ПІК, зі свого попереднього поста голови Галицької районної ради, він не став рухатися у бік вищих за статусом посад. Попри життєвий та професійний досвід й завидний інтелект, пан Павло пішов на вибори Дубовецького сільського голови й отримав перемогу.
- Про те, як це – зійти з вищого щабля і працювати більш наближено до людей – у розмові журналіста ПІК з Павлом Андрусяком.
– Павле Васильовичу, як почуваєтесь у Дубівцях? Адже у період Вашої роботи головою Галицької районної ради Ви були більш помітною фігурою на рівні області. Вас запрошували на експертні та дискусійні майданчики, ваші думки мали вагу і значення. Та й Вам особисто було не зайве послухати мудрих людей звідусіль… А тепер?
– Все добре. Але змінився функціонал. Я про роботу. В районі була районна рада і районна адміністрація. Рада визначала стратегічні напрямки розвитку, куди спрямовувати ресурси та займалася розподілом бюджету, а райадміністрація здійснювала функції виконавчої влади, вона управляла щоденними справами. В громаді всім цим займається голова і виконавчий комітет. Нема кому дати команду – робіть. Вся робота та відповідальність лягли на нас.
– Чи «не посипаєте голову попелом»: навіщо я сюди пішов?
– Буває по-різному (усміхається).
Але надихає те, що коли люди до тебе звертаються і ми спілкуємося, то під кінець розмови бодай кілька людей розуміють, де ти можеш вплинути на ситуацію і впливаєш, а де ця можливість поза твоїми повноваженнями й потрібний час для розв’язання проблеми. Хоча добре розумію, що те, з чим людина звернулася до голови, для неї це уже найважливіше.
– Пане Павле, перепрошую, але задам дещо токсичне для Вас питання. Люди покладали на Вас надзвичайно великі надії й тому, що, як кажуть, ви людина Миколи Круця – голови правління ПрАТ «Івано-Франківськцемент». Усім здається, що пан Круць все може.
– У великій мірі – ми промислова громада, тому що на її території працюють два великих підприємства – «Івано-Франківськцемент» і Гудвеллі Україна. Тож очікування були пов’язані якраз з цим. Людям здавалось, що за наявності двох серйозних інвесторів у нас «все буде золотом по золоту».
І дійсно, наші інвестори не стоять осторонь громадських потреб. Ось коли ми готувались до Великодня, було багато комунальних питань, потрібна була відповідна техніка, якої у громаді немає: ні тракторів, ні екскаваторів. То хто допомагав? «Івано-Франківськцемент». Так само було у період зимових заметілей.
Коли ж потрібно було підтримати одиноких, потребуючих людей до Паски – то ця підтримка прийшла від «Гудвеллі Україна».
Скажу більше, складні питання, з якими Дубівці зверталися до інвесторів, розглядалися у них завжди. І ті питання, по яких був зроблений позитивний висновок, завжди розв’язувались. Але ж ці підприємства, які до того ж платять податки у бюджет громади, не будуть робити те, що можемо і зобов’язані робити ми самі. Будьмо реалістами.
– Ви вже якось зазначали, що очікування людей завжди більші, ніж можливості. І той, хто йде до влади, повинен це розуміти.
– Безумовно. Емоції накривають всіх під час виборчої кампанії. Кандидати починають обіцяти й дуже багато того, що взагалі є нереально. Але виборці обіцянок не забувають. Вони потім приходять і … «а ви казали».
Я намагаюсь дотримуватись свого правила – якщо ти вже пообіцяв, то запиши собі в список. І якщо ти це не зробиш завтра – зроби це після завтра. Щоб коли підійде кінець каденції, можна було сказати: «Все, що я пообіцяв, я зробив». Не за рік. За п’ять. Добре. Молодець! Бо дехто й того не зробив.
– Розкажіть нашим читачам, що являє собою Дубовецька територіальна громада і що вже робите, щоб через п’ять років у «записнику зобов’язань» були плюси?
– Дубовецька громада в першу чергу новостворена громада – усе з нуля, плюси та мінуси у цій ситуації є. Це невелика громада. Кількість населення – близько 7600 людей, які живуть у 15 селах. Найбільше – це село Дубівці, воно є центром громади, орієнтовно 2 тисячі населення. А найменше село – це Озерце, де залишились жити кілька сімей.
З туристичних привабливостей громади я б виділив насамперед Маріямпіль, який у свій час був містечком, мав магдебурзьке право. Якщо говорити про подальший розвиток туристичної складової, то на території громади знаходиться село Медуха, де народився військовий міністр ЗУНР Дмитро Вітовський, і туристам це цікаво.
Про промислову складову громади я вже говорив.
– Павле Васильовичу, ще недавно на території Прикарпаття було чотирнадцять районів. Серед їх голів Ви привертали увагу своїм патріотичним заполом, вболіванням за все галицьке. Тож здавалося, що без проблем створите велику Галицьку територіальну громаду – у межах району. Чому цього не сталося?
– Думка створити таку громаду була. Проте виникла маса чинників, які працювали проти цієї ідеї. Скажімо, місто Бурштин, яке у 2014 році отримало статус міста обласного значення, одразу претендувало бути центром окремої громади. Потім першою в районі була створена Більшівцівська ОТГ і говорити про єдину, районного масштабу громаду, вже не було сенсу.
Так, утворилося чотири громади на території колишнього району. Але я б не робив з цього велику проблему. Вона зсунута у суто політичну площину. Моя візія, моє стійке відчуття полягають в тому, що нас чекає другий етап адміністративно-територіальної реформи саме в частині укрупнення громад. Чому?
Попри те, що утворилось багато територіальних громад, які мають стабільні джерела наповнення бюджетів, є громади, які завчасно відчували, що у них можуть бути фінансові проблеми. Ці бідніші громади одразу пішли на об’єднання і держава вклали в них кошти, намагаючись загітувати інших йти на реформи.
А були громади, які до останнього на це не йшли, бо не бачили – а що далі? Тому уряд буде вивчати, якщо не вивчає вже, які громади справді спроможні, які виходять «в нуль», а які не можуть заробити на себе. І тому все, як на мене, йде до того, що буде укрупнення громад. Можливо, до меж колишніх районів.
– Ви хочете сказати, що на мапі Прикарпаття таки може з’явитися велика Галицька громада, центром якої стане історичний Галич? Але ж Дубовецька, маючи на своїй території двох промислових донорів, об’єднуватись не захоче. Люди скажуть: “Навіщо нам розпорошувати кошти на всіх і вся?”.
– Скоріш за все, що так. Але ж кожен етап реформ має свої базові речі. Перший етап об’єднання громад базувався на добровільності. Відповідно й обласна рада приймала рішення таким чином: є результати громадських слухань, є бажання людей створити ось таку ОТГ – створюйте.
Тепер думаю, що на другому етапі реформи основним чинником, індикатором об’єднання буде економічна спроможність. Або, що уже обговорюється у Верховній Раді, – індикатором стане кількість населення. Скажімо, громада – не менше 50 тисяч населення. Галицький район, включно з Бурштином, – це 60 тисяч мешканців.
– Цікаві передбачення. Та наразі Ви є головою Дубовецької ТГ, однієї з найбільш спроможних в області. Який у неї бюджет на 2021 рік?
– Уточню. Вона не із числа найспроможніших, хоча дійсно економічно спроможна. Дохідна частина її бюджету – орієнтовно 63 мільйони. Але те, що ми самі заробляємо, наші податкові надходження – це 38 мільйонів гривень, решта – це кошти від держави. Зокрема, отримуємо біля 23 мільйонів гривень освітньої субвенції, однак…
Нам не вистачає цього ресурсу на утримання всієї шкільної мережі. Зараз ми її фінансуємо, як можемо, бо посеред навчального року не можна нічого міняти. Але мусимо готуватись до оптимізації.
Мета – вміститися в освітню субвенцію. На сьогодні маємо 7 шкіл та три філії й громада додатково з власного бюджету вкладає в підтримку педагогічних працівників близько 2,5 мільйона гривень, крім того, ще 7,7 мільйона – це витрати на технічний персонал та орієнтовно 1,3 млн – на енергоносії.
– А скільки дітей у школах?
– На жаль, дітей у школах катастрофічно не вистачає. У нас, наприклад, є школа третього ступеня, де тільки 51 учень. У нас є філія І-ІІ ступеня опорної школи, де всього 16 школярів. Тобто дітей мало. Демографічний алгоритм такий, як і всюди: люди їдуть за кордон, заробляють гроші, дітям купують квартиру в Івано-Франківську, діти зі своїми дітьми перебираються у Франківськ.
Тобто, ситуація – глобалізація, тут ніхто не винен: населення світу виїжджає у мегаполіси, й у нас так само. В селі залишаються старші люди, при них – город. Молодих все менше й менше з кожним роком. А школи залишалися.
Як голова району я був свідомий того, що це робочі місця, і коли закриваєш чи понижуєш ступінь школи, без роботи залишаються педагоги, у яких надто вузьке поле для працевлаштування за спеціальністю. А що робити сім’ям, де є двоє педагогів? Тож в районі всі кошти вкладалися в бюджетну сферу, здебільшого в освітню.
Але люди, після того, як гроші були направлені на підтримку школи, приходили й питали: «А чому не робите дороги?». Пояснення, що є єдиний бюджетний кошик, і якщо спрямовуємо кошти на одне, то на інше вже немає – нікого не втішає. Кожний б’ється за своє: педагоги – за роботу, батьки – щоб для їх дітей була близенько школа, населення в цілому – за добру дорогу, бо це – життя населеного пункту.
Та якщо ми говоримо про спроможність громади, то тут є два шляхи досягнення спроможності. Перший – це збільшення податкових надходжень до бюджету. А другий шлях, не менш важливий, – це ефективне використання коштів, які направляються в бюджетну сферу. Наголошую, йдеться не про вилучення коштів з бюджетної сфери, а їх спрямування на оновлення матеріальної бази шкіл та підвищення зарплат педагогічних працівників. Це ми пояснюємо людям.
– Але ж їх, як завжди, лякає слово «оптимізація».
– Вона мусить бути з прицілом на те, що наші діти повинні отримувати майбутнє, а не просто ходити до школи, щоб отримати атестат. І якщо ми шляхом оптимізації зекономимо кошти, то ми ці кошти в освітній галузі і залишимо. Але ми купимо на них нові меблі, комп’ютери. відремонтуємо якісно приміщення, де навчаються наші діти, бо в кінцевому рахунку це буде сприяти якості знань та здоров’ю дітей.
Часом мене критикують за те, що я кажу: клієнтом в системі освіти – є дитина, її майбутнє, яке визначається якістю знань. І нехай за цю думку не ображаються, при всій повазі до них – педагоги, техпрацівники, батьки. А те, що будемо змушені довозити частину дітей до опорних шкіл, то це не є наше відкриття – так робить весь світ.
Чесно – от саме із-за політики, коли ми підтримували всю систему освіти за будь-яку ціну, система культури знаходиться в ситуації, коли економити вже нема на чому.
– Тобто?
– Ми маємо в селах клуб, ми маємо завклубу – на мінімальній зарплаті, і ні однієї копійки коштів, щоб розвивати культуру. Така ситуація веде тільки до закриття цих клубів та звільнення людей.
Але ж система культури – це душа громади. Якщо ми так говоримо, значить в культуру треба інвестувати додаткові кошти. Проте, клієнтом у цій сфері є людина. Тобто працівників культури треба запитувати, що людина у їхніх закладах отримує: скільки для неї було організовано в рік концертів, проведено цікавих зустрічей..? Якщо ж йдеться про дитячий гурток – то скільки дітей там займається, який звіт про його роботу можуть подивитися батьки, щоб зрозуміти, чому приносить чи не приносить користь дитині цей гурток?
– Яка ситуація у громаді зі дошкільними навчальними закладами і що на них чекає?
– У нас є три дитячих садочки різної наповненості: від 20 до більше як 70 дітей. Безумовно, в садочки ми будемо інвестувати й підтримувати їх, тому що це маленькі діти – це майбутнє громади. Відповідно, якщо є батьки, які народжують дітей в цій громаді, ми повинні за будь-яку ціну втримати цих батьків тут – з їхніми дітьми.
– Але ж молодь ставить й питання про дороги? Що обіцяєте?
– Не обіцяю. Розказую про реальні речі. Перш за все маємо дві основних дороги в громаді. Насамперед це дорога Тустань – Маріямпіль. З 15 сіл, які об’єдналися в громаду, цією дорогою їдуть мешканці 14 сіл. Нею опікується ДП «Дороги Прикарпаття» – обласне підприємство.
Є дорога Тустань – Медуха, яка веде на Зарваницю. Це дорога державного значення. Нею опікується Служба автомобільних доріг Івано-Франківської області. І є проблема, як в усій країні, коли не вистачає коштів, щоб усі дороги відремонтувати.
– То що, скоро будемо їхати до Медухи на возах?
– Ні. Зараз, як і голова будь-якої громади в країні, спілкуюся з керівниками, фахівцями дорожніх структур, переконую, що наша дорога найгірша, але найважливіша, її треба зробити перш за все. У цій ситуації я щиро можу поспівчувати керівникам цих дорожніх служб, бо їм «п’ятьма хлібами та двома рибами» треба нагодувати усі громади.
Так чи інакше, але дорогу на Медуху зараз ремонтують і маю сподівання, що вона цього року буде якісно відновлена. І, зокрема, перед тими паломниками, які їдуть по ній на Зарваницю, нікому не буде соромно.
Друге. Завершуємо переговори з підприємством «Дороги Прикарпаття» щодо дороги Тустань – Маріямпіль (орієнтовно 14 км). Вартість робіт, якщо говорити про дорожне покриття суцільним шаром, дуже велика. Тому думаємо.
І третій блок доріг – це місцеві дороги. Тут підключається механізм спроможності громад. Хто має кошти – ремонтує свої дороги, хто ні – то ні. Тому пояснюю своїм мешканцям, за що цього року боремося. А боремося за те, щоб названі вище дороги різко покращили свій ста і щоб цього ремонту вистачило на найближчі 4 – 5 років.
А вже після з’ясування усіх питань щодо цих доріг, побачимо скільки коштів залишиться в бюджеті громади, щоб сказати конкретні речі стосовно ремонту місцевих доріг в цьому році.
– Словом, все не так просто.
– Я зрозумів це одразу після виборів. Насамперед зіштовхнувся з гострою проблемою, яка на початку проблемою взагалі не здавалася. Це є утворення управлінської ланки. Якщо інші громади об’єднувалися довкола колишніх районних центрів чи міст обласного значення, де були відділи освіти, культури й інші служби, то у нас, як я казав, все треба було починати з нуля.
Я вийшов на роботу і побачив три кабінети – і все. А законодавець вимагає утворення повноцінних органів управління. Скажімо, має бути відділ освіти у складі мінімум 7-ми фахівців. На них треба не просто знайти зарплату, спочатку треба знайти їх самих. Бажаючих працювати – багато, а тих, які вміють ефективно працювати, причому, бути управлінцями – вкрай мало.
А потрібний і юридичний відділ, потрібні кадровики, управлінці-комунальники… Проблема кадрів була гострою в усіх сферах впродовж кількох місяців. І вирішувати її треба було так, аби люди з часом не сказали, «о, ціла армія чиновників, а толку немає».
– Що виходить на цей час?
– При штатному розписі у 100 людей, маємо на роботі 54 працівники. І можу сказати, що Дубовецька управлінська команда одна з найкращих в області. Тобто, ми зібрали дійсно хороших фахівців. І це дуже добре. Бо від якості управління напряму залежить якість життя в громаді.
– Який із нових проєктів вважаєте найбільш пріоритетним для жителів громади ?
– Зараз ми на шляху до створення ЦНАПу – бо ж не можемо відправляти людей за довідками та іншими послугами кудись. Центр надання адміністративних послуг треба мати свій.
Більше того, ми ставимо основним завданням, щоб всі мешканці громади отрумували необхідні адмінпослуги у своїх селах, у своїх колишніх сільських радах. Щоб за довідками вони не їхали ні в Дубівці – центр громади, ні в Тустань, де буде центральний офіс ЦНАПу.
Разом з тим, ремонт приміщення центрального офісу ЦНАПу – це 1,2 мільйона гривень. Вилучити їх з бюджету громади – це втратити можливість відремонтувати на цю суму якусь дорогу. Тому ми подалися на конкурс, оголошений міністерством інфраструктури, щоб залучити додаткові кошти. Звернулись за підтримкою до народного депутата по нашого округу Ігоря Фріса і зараз консолідовано працюємо у цьому напрямку.
– Відсутність коштів на розвиток країни, її сіл та міст – «одвічна» проблема незалежної України. Тож як ми збираємось розбудовувати державу? Є такі рецепти?
– Я зараз читаю спогади маршала Маннергейма – людини, яка фактично із Богом забутої провінції Російської імперії створила для свого народу країну. Шість війн чоловік пройшов і створив Фінляндію – маленьку країну, яка успішно протистояла великій Російській імперії, а потім – Радянському Союзу. Це книга про те, як досягати найвищого результату, коли ти обмежений з ресурсами, а іноді й просто без ресурсів. Тому раджу цю книгу і нашим політикам, і молодим людям, бо вони будуть будувати нашу країну.
– Ви будуєте вже. А що збудували особисто для себе? Бо кажуть в народі, що покладатися можна на того чоловіка, який посадив дерево, народив сина, збудував хату.
– Цього постулату дотримався. З дружиною Наталією виховали сина Василя, він юрист, живе у Києві, та доньку Христину, вона є керівником благодійного фонду у Франківську. Дочекалися й внука.
Маємо будинок в Івано-Франківську. Починали його будувати усією родиною ще у 2005-му, а поселилися позаторік. Дерева, звісно ж, я посадив.
– А дружина працює чи Ви один годувальник в сім’ї, тому так довго будувалися?
– Дружина працює. Слава Богу, бо сьогодні далеко не всі інженери працюють. Наталія має роботу у системі трансгазу.
– Чи маєте характерну для українських посадовців звичку – при декларуванні майна майже все переписувати на свою жінку чи тещу?
– Як на мене, проблема не в тому, на кого посадовець оформляє майно. Проблема настає тоді, коли він його не декларує і намагається сховати від суспільства. На цю хворобу я не хворію. Все є в декларації.
– І Ви щодня їдете на роботу у Дубівці з Івано-Франківська?
– Так. І, може хтось здивується, але в цьому є свої позитиви. Адже маса питань громади вирішується в обласних кабінетах у Франківську і я маю можливість уже зранку займатися справами в обласному центрі, а опісля спокійно їхати у громаду. Якби я жив у Дубівцях, було б набагато складніше.
– Як воно взагалі – бути сьогодні людиною у владі, Павле Васильовичу?
– Я бачу в українському суспільстві таку проблему: ми, добровільно обираючи владу будь-якого рівня і покладаючи на неї просто неймовірні надії, вже наступного ранку після виборів відмовляємося від відповідальності за свій вибір і називаємо цю владу злочинною. Тим самим заперечуємо свій же вибір. Це проблема.
Також скажу «крамольну» річ: не завжди думка більшості є правильною. І дуже часто приходиться нагадувати, що дві тисячі років тому люди більшістю голосів відправили на розп’яття Христа і відпустили на свободу вбивцю Варавву. Хіба вони мали рацію?
– То що Вам за такого ставлення до влади робити?
– Треба служити людям, а не прислужувати. Мені здається, що як тільки ти починаєш догоджати, ти перестаєш бути відповідальним лідером, керівником. Так народжуються політичні спекулянти. Це не моє. Об’єктивно оцінюю можливості, відчуваю підтримку громади і працюю.
Розмову вела Марія Палюга.
Фото Івана Денисюка.
Читайте також:
- Відеоанонс: Павло Андрусяк, голова Дубовецької громади – щиро про очікування людей та можливості місцевої влади
- Стало відомо, які зміни до Конституції скоро розглянуть і для кого вони болісні
- Ваш гороскоп на тиждень 17 – 23 травня
Приєднуйтесь до нас у Facebook,Instagram,Youtube та Telegram
Читайте нас у тг
