Франківський драмтеатр завжди виділяється оригінальними проектами і постановками, зазначає ПІК. Рік тому, вигравши грант УКФ (Українського культурного фонду), театр почав роботу над інклюзивною виставою “Навіщо Лемуру хвіст Чупакабри” за однойменною п’єсою Ірини Гарець, пише ПІК
Режисерка Роза Саркісян взялася втілити на сцені цю непросту задачу, бо у виставі поруч з професійними акторами задіяні люди з інвалідністю, непрості історії яких вразили глядача своїм драматизмом, боротьбою з хворобами та вірою в життя.
За лаштунками завжди цікавіше, тому нашу розмову з учасниками проекту проводимо на сцені просто перед виставою.
Анастасія Аббасова, виконавиця головної ролі, студентка 3-го курсу юридичного інституту.
Анастасіє, ти мала якийсь схожий досвід у своєму житті?
Так, я займалася в акторській школі, постійно виступала в школі, інституті, тому мені вже досить давно знайома творча атмосфера.
Які труднощі ти подолала за цей час?
Я, як і кожен з учасників, подолала страх вийти з зони комфорту, відважитись на нові емоції, нові знайомства, бо для кожного з нас це досить неочікуваний цікавий досвід. Спочатку було лячно, бо я не дуже добре уявляла собі, як це все буде виглядати на сцені, але вийшло досить класно і я задоволена.
Роман Сухарник, постійний глядач, пристрасний фанат, а тепер вже актор Франківського Національного театру імені Івана Франка, блогер-початківець.
Яким чином, Романе, ти потрапив у театральний проект «КОЛО-БО-РАЦІО»?
Я завжди дуже хотів потрапити у театр, та розумів, що для мене це неможливо. Але якось у Фейсбуці побачив інформацію про цей проект, подав заявку і забув про неї. Пройшло приблизно два місяці і мені зателефонували з театру, запропонувавши прийти на зустріч. Мене затвердили і це стало несподіванкою і великим щастям для мене.
Що тобі дав проект?
По-перше, я вийшов на професійну сцену як актор. Я про це мріяв, цього прагнув і мрія збулася Отримав колосальний досвід, бо в будь-якому разі – це професійна робота: нелегка, інколи виснажлива, але творча і надзвичайна по емоціях. Я не відчував абсолютно ніякого страху, бо вже звик до театру, а зараз він став мені, як рідний дім.
Руслана Шевчук, директор бурштинського Палацу культури “Прометей”
Сцена для мене не є чимось незнайомим, бо все життя працюю у сфері культури і мистецтва. Але, будучи керівником, я забула, що таке творчість, світло софітів, відчуття польоту і ейфорії. В тетарі я знову поринула в цю неймовірну атмосферу. Тут я можу не приховувати проблеми із здоров’ям, бо опинилася серед “своїх” людей, які розуміють, що таке щоденна боротьба. Я навчилась не жаліти себе, перемагати прикрі обставини, тому, навіть зламавши руку під час проекту, продовжувала ходити на репетиції, де приходилося активно рухатися і танцювати. Я щаслива, що такий період є у моєму житті.
Марія Гогільчин, керівник Громадської організації жінок з інвалідністю «Біла тростина».Що цінне ти отримала, Маріє, в проекті?
Він став для мене справжнім викликом і дав зрозуміти, що люди з інвалідністю не обмежені в своїх можливостях – їх обмежує тільки суспільна дискримінація. Ми змогли зробити те, що й професійні актори: багато працювали над собою, приклали безліч зусиль, щоб донести до людей ту, чи іншу історію.
Ти знайшла тут друзів?
Звичайно, наша команда дуже подружилася, ми стали, як рідні, особливо люди з інвалідністю, бо ми, як ніхто, розуміємо один одного. Актори також нас підтримують, допомагають і я вражена цьому факту, бо раніше була про них іншої думки. А насправді – вони дуже прості, добродушні і чуйні люди.
- Запитуємо в Ігора Джуса, чоловіка акторки Марії Гогільчин, музиканта:
Як почуває себе чоловік акторки проекту, чи ти її підтримував, чи, можливо, відмовляв від участі?
Оскільки я також творча людина, то почуваюся тут, як в “своїй тарілці” , то ж, коли в Марії були сумніви і вона навіть хотіла покинути проект, я навпаки наполіг, щоб Марія продовжувала репетиції, не зважаючи на труднощі, бо життя не таке довге і його шанси треба використовувати по-максимуму. Гра у виставі дає можливість людям з інвалідністю поринути в якийсь паралельний яскравий світ, забути про свої проблеми і болі. А це дуже гарне перезавантаження мозку, він стає працювати по-інакшому і навіть здоров’я людини покращується. Я це помітив по дружині.
Валентина Ковалів, вчитель української мови і літератури із 25-літнім стажем.
Яке значення має для тебе цей проект?
Я повернулася до творчості, до життя, забула на час про лікарні. Тут я щоразу робила маленькі подвиги: перевірити пам’ять після операції на мозку, перемогти відчуття скутості обличчя, розпрацювати міміку, стати з візка і самій пройти сходинки до сцени Все це стало для мене найякіснішою реабілітацією.
Що ти можеш сказати людям, які мають схожі проблеми зі здоров’ям?
Хочу сказати: «не бійтеся, ідіть на такі проекти, ви станете впевненішими в собі, переможете страхи, комплекси, які не дають вам повноцінно жити і будете щасливими і гордими за свої маленькі перемоги.
Юлія Бейсюк, школярка, учениця 10-го класу
Я з захопленням відвідую репетиції, бо тут цікаво – друзі, справжні актори, професійна сцена. Спочатку я дуже боялася іти на проект, але подолала свій страх на першій зустрічі. Бо режисерка, тренери, актори дуже уважні і піклуються про нас, тому я зараз не боюся публічності, людей, нових знайомств.
Богдан Ткачук, головний диригент театру, Заслужений діяч мистецтв України
Богдане, який досвід приніс тобі цей проект?
Кожний проект є унікальний тим, що завжди зустрічаються професійні труднощі. Відносно цього проекту: він взагалі є надзвичайно складним , як і для інклюзивних акторів, так і для нас – професіоналів. Мені, як музиканту, аранжувальнику і диригенту оркестру потрібно було багато доробити, адаптувати написану музику під оркестр, можливості акторів. Проте, чим складніше завдання, тим більше воно приносить радості від того, що все вдалося.
- Звертаємося до професійних акторів з запитаннями про досвід, який приніс їм проєкт “КОЛО-БО-РАЦІО”
Олег Панас, актор театру: є якісь речі, яких ти навчився в людей з інвалідністю?
Так, це їхній погляд на роботу актора, бо для нас вона вже стала звичною, буденною, а для людей з інвалідністю акторство – це яскраве свято, щось сокровенне і священне, заповітна мрія, яку вони здійснили. І ти дійсно усвідомлюєш, яка в тебе крута робота, бо деякі люди готові за неї багато чим пожертвувати, подолати перешкоди. Тому я переосмислив суть і цінність своєї роботи завдяки учасникам цього проекту.
Олег Деркач, актор театру, методист з драми Навчально-методичного центру культури і туризму Прикарпаття
Проект дуже цікавий і надзвичайно актуальний, бо заставляє задуматися над тим, як ми ставимося до людей з особливими потребами. Можна казати, що ми на всі сто відсотків толерантні, але ця толерантність не виражається в урбаністиці міста, в його зручності для людей з інвалідністю, в закладах та установах, де відсутні поручні і пандуси. Тобто, наше розуміння і толерантність в таких ситуаціях визначається дією, а не словом, коли люди не відчувають ніяких соціальних обмежень.
Владислав Демидюк, актор театру, викладач дитячої театральної майстерні
Я тут навчився не відводити погляд, коли розмовляю з людьми, що мають інвалідність. Бо наше суспільство, на жаль, часто упереджене. Але ці люди цілком здатні вести яскраве, наповнене життя, часом більше, ніж інші. Тут вони це яскраво продемонстрували. Побачивши людей, які щодня борються з труднощами, перемагають їх і стверджуються у житті, я також почав більше вірити в себе, зрозумівши, що немає нічого неможливого для людини, яка вірить в свої сили, бо віра рухає гори.
Дмитро Лека, головний хореограф театру, засновник хореографічної школи «Масаї», викладач сучасної хореографії в Прикарпатському національному Університеті.
В мене була схожа практика роботи з інклюзивними людьми. Але не така глобальна, як тут і я не можу сказати однозначно, легко мені було, чи ні. З кожним я шукав свій підхід і зрозумів, що не існує ніяких бар’єрів. Я навіть був вражений тим, як люди з інвалідністю почували себе тут: настільки впевнено і дооцінено, що інколи навіть приходилося стримувати їх самовираження, але дуже делікатно і тонко. Бо, як неможна заганяти в рамки будь-якого актора, так і тут треба бути дуже обережним і уважним, як ювелір тонко огранювати талант кожного. Ми долаємо випробування для того, щоб звільнитися, щоб стати кращими, довершенішими, піднімаючись на новий щабель. На мою думку – це задум Творця.
Назар Панів, помічник режисера, менеджер по логістиці проєкту “КОЛО-БО-РАЦІО”.
Зіткнувшись з абсолютно новим досвідом у своїй роботі, я став по-новому сприймати життя, побачив всі його яскраві сторони, усвідомив, що труднощі тільки гартують волю людини і дають їй можливість нових перемог.
Остап Слобода, актор театру
Я репетирую одну з ролей, яку виконує хлопець з інвалідністю і ще ні разу не зіграв на сцені, але надзвичайно радий, що в нього є можливість частіше грати. Я з величезною радістю спостерігаю за його успіхами. Адже я щодня в театрі, це моя робота, мій фах, а для нього кожний виступ – свято.
Ірина Гарець, драматургиня, автор п’єси
Мене особисто неодноразово торкалися питання дискримінації. В нашому суспільстві багато негативних упереджень і стереотипів. Я бачу, як це «гальмує» людяність і порушує права людини. Тому я знайшла засіб поговорити про це з соціумом через свої проєкти, п’єси, оповідання та казки. В спілкуванні немає різниці – переді мною людина з інвалідністю, чи ні. В першу чергу важливо, що це за людина? Чим наповнена? Що цінує? Що заперечує. Цю думку я намагаюся донести насамперед.
Роза Саркісян, режисерка
У театрі я шукаю іншодумців. Шукаю саме теми, які міцно заангажовані в тему інакшості. Тут можна розширювати кордони. Основна мета була створити мистецько-освітній проект. Ми проводили різні майстер-класи з людьми з інвалідністю: з вокалу, хореографії, акторської майстерності, драматургії, проводили психологічні тренінги. Друга частина — мистецька. Ми реалізували інклюзивний мюзикл. Для мене ця робота — дуже важлива. Глядач — як мікросуспільство. Зала раптом бачить, що існує інше життя, є інші проблеми. Це завжди пошук комунікації із суспільством.
- Мюзикл “Навіщо Лемуру хвіст Чупакабри?”
- Мюзикл “Навіщо Лемуру хвіст Чупакабри?”
- Мюзикл “Навіщо Лемуру хвіст Чупакабри?”
- Мюзикл “Навіщо Лемуру хвіст Чупакабри?”
- Мюзикл “Навіщо Лемуру хвіст Чупакабри?”
- Мюзикл “Навіщо Лемуру хвіст Чупакабри?”
- Мюзикл “Навіщо Лемуру хвіст Чупакабри?”
- Мюзикл “Навіщо Лемуру хвіст Чупакабри?”
- Мюзикл “Навіщо Лемуру хвіст Чупакабри?”
- Мюзикл “Навіщо Лемуру хвіст Чупакабри?”
- Мюзикл “Навіщо Лемуру хвіст Чупакабри?”
- Мюзикл “Навіщо Лемуру хвіст Чупакабри?”
- Мюзикл “Навіщо Лемуру хвіст Чупакабри?”
- Мюзикл “Навіщо Лемуру хвіст Чупакабри?”
- Мюзикл “Навіщо Лемуру хвіст Чупакабри?”
- Мюзикл “Навіщо Лемуру хвіст Чупакабри?”
Проект “КОЛО-БО-РАЦІО” привернув увагу до потреб людей з інвалідністю, розвіяв негативні стереотипи. Професійна команда допомогла акторам з інвалідністю зіграти на сцені театру, створивши яскравий мюзикл для родинного перегляду.
Розмову вела Руслана Шевчук-Гочіяєва
Фото – Анастасія Шевчук та з сайту театру
Читайте також:
Читайте нас у тг
