У селі Старий Мізунь Долинського району сім’я Оксани та Василя Лучківа займається вівчарством та сироварінням. Вже більше двох років їхня ферма “Дубовий кут” манить подорожуючих.
В яких умовах перебуває отара, як алабаї захищають овечок від вовків та чи підтримує держава розвиток фермерства? – для читачів ПІК розповіла сироварка Оксана Лучків.
– Оксано, чому вирішили займатися вівчарством? Для вашої сім’ї – це спосіб життя чи заробіток?
– Вівчарство – це безвідходне виробництво, викидається тільки кістка. Тому 8-9 років тому ми з чоловіком вирішили купити кілька овець для себе. Спочатку це була романівська м’ясна порода. Ці тварини дають мало молока, але м’ясо не має специфічного смаку.
Пізніше нам порадили робити сири, тому чоловік купив овець молочної породи лакон. Приблизно два роки наш продукт дегустують туристи.
Зараз ми ще не заробляємо на цьому грошей, а тільки вкладаємо. Вирішили, що чоловік займається вівцями, а все, що стосується молока – це моє. Хоча я за спеціальністю економіст, варити сири мені більше подобається. Це стало чимось більшим, ніж хобі.
Щодо чоловіка, то його дідусь часто розповідав, як пас овець за панщини. Тоді вівчарством займалися багачі. Може це і вплинуло, підсвідомо передалося через покоління.
– Скільки овець на вашій фермі? Багато людей за ними доглядають?
– Є 144 вівцематки, молодняк та два чистокровні барани.Чоловік слідкує за їхнім здоров’ям, маємо всі довідки з ветслужби, щеплення, бірки. У Калуш возимо молоко на аналіз у лабораторію.
Вівці пасуться в одній стороні, а ягнят женуть в іншу, бо малі ссуть дорослих. Знайти хорошого працівника не просто, оскільки вівчарство вимирає. Двічі на день овець доять апаратом, а сироваріння – ручна робота.
Більшу частину корму на зиму для отари купуємо, хоча вигідніше самому виростити.
– В яких умовах живуть ваші тварини?
– Ферма знаходиться за 7 кілометрів від нашого дому. Минулого року ми облаштували стайню за європейськими стандартами. У ній вівці живуть взимку, а якщо снігу великого нема, то їх вигулюють на вулиці.
Коли паде сильний дощ, то пастух заганяє овець у приміщення, бо вівці лакон можуть захворіти. Та більшість часу тварини знаходяться на пасовищі. Випасаємо їх у підніжжі Карпат. Вони з’їдають там лікарські трави, що покращує якість молока. Воду п’ють джерельну.
– Ви сказали, вівчарство – безвідходне виробництво. Як ви цю особливість використовуєте? Які продукти виготовляєте?
– Шерсть йде на ліжники. Якщо тварину довелося забити, то шкіру виправляємо.
Обрали молочний напрямок. Мені допомагає дівчина Мар’яна . Зараз виготовляємо сім видів сиру. Це звичайний будз, вурда, яку готуємо на сироватці (жинтиці), бринза, сир, копчений на холодному димі, а також манчего, пекоріно і гоуда.
Для виготовлення грудки додаємо кляг (сичужний фермент), який утворену сиру масу ділить на сирне зерно. Потім грудка стоїть під спеціальним пресом. Тверді сири покриваємо харчовим латексом для дозрівання і ставимо у погріб. Нещодавно з овечого молока ми почали робити й масло.
– Наскільки дороге це задоволення?
– -Вівця дає небагато молока — 200-800 грамів, а на грудку сиру його йде багато. Тому його ціна від 200 до 600 гривень за кілограм.
– Хто смакує вашими сирами? Є попит?
– Наші клієнти – це туристи. Також даю сир у магазинчик з екопродуктами та є індивідуальні замовлення. Люди хочуть купувати нашу продукцію, бо звертають увагу на своє харчування, уникають різних стимуляторів, які використовують деякі фермери.
Ми подали документи, щоб належати до бренду високогірних сирів “Гуцульська овеча бриндзя”. Технічні умови виконуємо, затримка з підтвердженням сталася через карантин.
– Фермерство потребує постійної участі. Які труднощі зустрічаються у роботі вашої сім’ї? Чи є час для відпочинку?
– На результат впливають погодні умови. Через часті дощі і холод стає менше молока.
Наприклад, минулого року надій впав майже на половину.
А восени на овець нападають вовки. Боротися з цим допомагають собаки. Щодо мого відпочинку, то його немає. Після роботи час проводжу з дітьми – маю трьох.
– Розкажіть ще про ваших псів-пастухів. Ви їх тренуєте?
– Зараз маємо 6 дорослих алабаїв. Це великі та дружелюбні собаки. На туриста вони можуть тільки гавкнути, а незнайомці можуть їх погладити. Це охоронники – нападають тільки у випадку загрози, наприклад, від вовків.
Собака народився і росте у стаді та знає запах вівці. Ми кажемо, що краще годувати алабая, ніж купувати вівцю. Тому зараз вигодовуємо маленьких алабайчиків.
– Вівчарство – це давня бойківська галузь тваринництва. Ферма “Дубовий кут” має свої традиції?
– Навесні овець обов’язково обстригаємо. Доїмо їх для власних потреб тільки до Покрови, а після свята вівцематки ідуть на запліднення.Після цього тварин ще певний час доять, але молоко дають собакам.
– Останнім часом влада часто говорить про державну підтримку фермерства. Це відчувається на ділі?
– Так. Допомога є. Ми вже раніше скористалися обласною програмою – отримали фінансову допомогу і холодильне обладнання. Також ми є членами Асоціації вівчарів. З кожним роком отримуємо новий досвід.
– Чи плануєте розвиватися?
Хочемо облаштувати сироварню і відпочинковий комплекс для туристів. Працюємо над тим, щоб люди з міста хотіли їхати у село. Відроджуємо вівчарство, яким бойки завжди займалися. Бачимо, люди розуміють, що з нього є користь.
Розмову вела Марія Гурецька.
За буднями овечок можна спостерігати на сторінці ферми у Фейсбуці. https://www.facebook.com/profile.php?id=100035583751116
Читайте також:
На Прикарпатті люди протестують проти будівництва свиноферми (ВІДЕО)
13 червня: Чим примітний новий день
Підписуйтесь на нашу сторінку у Facebook, Instagram , Youtube та Telegram
Читайте нас у тг
