Мародери: час новий, традиції старі

Колись, у роки юності, випадково потрапила у квартиру знайомої, дідусь якої був керівником комітету державної безпеки (КДБ).

Спогади побаченого довго не вивітрювалися з пам‘яті: білий рояль із позолотою в стилі Людовіка ХV, картини в масивних рамах, срібні лицарські обладунки, бронза, неймовірно м’які килими… Алогізмом побаченого була відповідь на запитання, чи грає хтось на фортепіано. Знайома з гордістю відповіла, що ніхто з родини не музикує, що цей рояль є трофеєм діда в часи другої світової війни.

Слово «трофей» прозвучало милозвучно, хоча в голові зароїлися бридкі асоціації: як це забиралося, у кого, при яких обставинах? Чи не вбиті були господарі квартири з білим роялем, щоб він опинився у кадебешного дядька? Я навіть почала вдивлятися у килими й шукати на них підозрілі плями… Пам’ять тримала сцену з роману Шолохова, де червоноармієць намагається зняти чоботи у вбитого білогвардійця, відсікає кінцівки разом із взуттям і несе в хату на піч, щоби відтануло. І це він також називав своїм трофеєм

Отже, трофеєм колись називали здобич, набуту в результаті перемоги над противником.

Але де закінчується збір трофеїв і починається мародерство?

З трупа ворога – трофей, з цивільного мирного жителя – мародерство? А безліч сцен з фільмів про війну 1941-1945 років, в яких повернувшись, солдат роздає членам родини відрізи, комбінації, губні гармошки, годинники тощо. Цікаво, що під час другої світової війни мародерство і трофей визначалися не законом, а настроєм командира. Солдату дозволялося набити речовий мішок, генерали й маршали мародерствували ешелонами.

Маршал перемоги Георгій Жуков страждав жагою до розкоші, і те, що Сталін пробачав іншим воєначальникам, не було з певних особистих причин вибачено Жукову. Розпочалася «трофейна справа». Тільки в московській квартирі «легендарного командира» при обшуку знайшли скарби печери Алібаби – масу чужих золотих речей. Частина дачі була відведена під склади, на яких зберігалися тисячі метрів дорогих тканин, цінне хутро, килими, картини і гобелени з відомих палаців Німеччини, унікальні мисливські рушниці, порцеляна і срібло!

У резиденції маршала не було жодної речі, яка була б зроблена в СРСР, за винятком килимка при вході в будинок. Жуковим був вивезений Mercedes-Benz, спортивний Horsh 853 та Horsh 951 з великим кузовом, який створювали як фюрерваген, тобто автомобіль для Гітлера.

Справи Жукова, співачки Русланової, генерала Крюкова були винятком помсти та заздрості Сталіна, решті військовим мародерам все зійшло з рук.

Багато західних істориків, вивчаючи тему мародерства, роблять висновки, що командування російських армій у всі часи дає своїм військовим повний карт-бланш під час військових операцій: бери, грабуй, відводь душу! Про це свідчить і декриміналізація 266 статті про мародерство у мордорі. Парадокс, але і в мемуарах фронтовиків повторюються мантри про те, що у Берлін вони прийшли не грабувати, а звільняти гнаний німецький народ. Нічого не нагадує?

Генетична грабіжницька пам’ять бере своє. Ще недавно, під час вторгнення у Грузію, по дорогах їздили БТРи з награбованим добром – телевізорами, велосипедами, унітазами. Зараз, крім усього перерахованого, добралися і до псячих будок… Варварство має глибоке коріння.

І хоча в рашистській історіографії мародерство – заборонена тема, старше покоління пам’ятає, як на відомому фото встановлення прапора перемоги над Рейхстагом, цензура марно намагалася затерти декілька (!!!) годинників на руці «асвабадителя».

На державному рівні вивозилося обладнання заводів, фабрик. Грабували музеї, картинні галереї, а факти мародерства культурних цінностей прикривалися черговими гуманітарними акціями й брехливими гаслами.

За підрахунками одного з німецьких фондів в росії знаходяться більше мільйона об‘єктів «трофейного» мистецтва, майже 5 мільйонів рідкісних книг і манускриптів, які були вивезені після другої світової війни.

Сотні відео і фото мародерств озвірілих орків, зафіксовані телефонні розмови з матерями, сестрами й дружинами, де тільки й чути: «бери, тягни, нам треба, пошукай…» без жодного сумніву в аморальності скоєного…

Що це ж злочин! Що це – чуже і не належить терористам, які безсовісно грабують жертви. Спочатку вбивають, а потім грабують.

Нові часи – старі традиції…

Автор – Nadija Levshakova.