Ігор Харів, або ж Бурштинський “Притула”, як його називають у вузьких колах, почав допомагати українцям одразу після початку війни. Він створив у Бурштині гуманітарний штаб, організував десятки зборів на амуніцію, техніку та автомобілі для військовослужбовців ЗСУ. За 11 місяців війни допоміг тисячі захисникам та внутрішньо переміщеним людям. Каже, обрав свій фронт, не міг зробити по-іншому.
Журналістка ПІК поспілкувалася з волонтером про роботу, допомогу, та що вдалося відправити на передову за, майже, рік війни.
Ігор Харів займався волонтерством ще з юнацьких років, з друзями їздили з всім необхідним до дітей у дитячі будинки. Згодом, у 2015 році, почали допомагати хлопцям, які були в АТО.
Так він успішно поєднував декілька видів діяльності: депутатство, основну роботу у комунальному підприємстві обласної ради, та волонтерство. У можливий напад з боку росії Ігор не вірив.
«Війну я зустрів зі своєю дружиною в пологовому будинку, 22 лютого у нас народилася донечка. А 24, як почалася війна, нас швиденько виписали й ми поїхали додому. Спершу була паніка, я ставив собі питання, що робити далі, як саме я можу допомагати людям. І вирішив робити те, що добре вмію – волонтерити. Закинув пост, збір розпочався. Так все і почалося», – пригадує Ігор.
Він організував перші збори, шукав можливості отримання гуманітарної допомоги.
Згодом почали допомагати друзі та рідні, з’явилися водії-волонтери, які забирали й доправляли гуманітарну допомогу для військових й переселенців, почав налагоджувати комунікацію з іншими волонтерами. За перші місяці війни вдома був всього п’ять днів.
«Дружина мене підтримувала і робить це досі. Їй було складно, дитина народилася, а мене немає вдома. Не знаю, чи всі б жінки витримали, а моя витримала. Вона розуміла, що для мене це важливо, і підтримувала. Дякую їй», – ділиться Ігор.
За перші дні війни Ігорю вдалося переселити 500 внутрішньо переміщених українців, за 4 місяці закупити 54 тепловізори, одяг для військових, амуніцію, аптечки тощо.
«Щоб знайти якусь амуніцію треба було дуже постаратися, дзвонити за кордон, шукати, адже з магазинів все “вигрібали”. Це було дуже важко», – зізнається Ігор.
Люди бачили збори Ігоря й підтримували. Так спершу скидали “донати” мешканці Бурштина, Прикарпаття. А згодом захотіли допомогти й інші люди – з-за кордону.
«Ми отримали допомогу з 10 країн, це Чехія, Польща, Німеччина, Велика Британія, Канада, США, Франція, Італія, Іспанія та Швеція. Ця допомога надходить й досі», – розповідає Ігор.
«Маленькі» рекорди
В основному Ігор організовує збори коштів та допомагає українській армії.
Розповідає, що інколи збори вдається закривати дуже швидко, а, буває, думаєш, що і не закриєш збір. Ігор ділиться, що має власні рекорди: одного разу за добу вдалося зібрати 170 тисяч гривень. Найбільша сума, яку взагалі вдалося зібрати це 200 тисяч гривень, кошти збирали на автомобіль. Тоді збір вдалося закрити за 4 дні.
«Це дуже надихає. Все це завдяки нашим людям, завдяки їхній довірі. «Донати» бувають різні й всі важливі. Дякую їм за це. Інколи буває, що люди, які нас не знають, думають, що у нас є підтримка міської ради. Проте ми робимо все власними силами», – каже Ігор.
Про допомогу дітей
Ігоря найбільше вражає, коли «донатять» діти. Розповідає, що спершу долучалися діти, які власноруч виготовляли браслети, продавали їх і вторговані кошти приносили у штаб. Були й ті, які економили на шкільних обідах, або ж приносили гроші, які заколядували.
Також мати хлопчика, який хворіє на аутизм, але чудово малює, зробила виставку картин, там провели аукціон, і вторговані кошти, а це понад сім тисяч гривень, передала Ігорю.
«Я думаю діти все бачать і розуміють, що відбувається. І завжди будуть розуміти з яким сусідом ми живемо, і що від нього чекати в майбутньому», – зауважує Ігор.
Поїздка на Схід
Вперше на Схід Ігор поїхав восени минулого року. Каже, що до того витрачати стільки часу на дорогу вважав не раціональним.
«Я розставив правильно пріоритет: тут я зроблю більше ніж просто поїду, аби поїхати. Для цього були інші люди – водії волонтери. Але все ж у листопаді минулого року з’явився час, і суто для мене це було потрібно», – пояснює Ігор.
Зруйновані будинки, мости, автомобілі, ракети, які стирчать з асфальту – те, що побачив Ігор там.
«Ми приїхали, поспілкувалися з хлопцями. Вони роблять колосальну роботу. В той момент розумієш, що люди скаржаться на відсутність світла, а вони там в окопах, в болоті, щохвилини жертвують своїм життям. І ніякі гроші не можуть це відкупити. Бажання допомагати було, є і буде», – ділиться Харів.
Дуже хочеться допомогти всім, але…
«Не всі люди розуміють, хто такий волонтер. Дуже хочеться допомогти всім. Але ти не завжди можеш це зробити, а люди ображаються – це виснажує. Тому наприкінці року стикнувся з так званим вигоранням, але зараз вдалося відновитися», – розповідає Ігор.
Що надихає «Бурштинського “Притулу”?
“Надихає те, що ми маємо шанс нарешті подолати нашого одвічного ворога і жити в нашій вільній незалежній Україні. І діти. Це стимулює працювати для них і їхнього майбутнього”, – ділиться волонтер.
Чого хоче Ігор після війни?
“Надіюсь, що переможемо у 2023 році. Дуже вірю в це. Після перемоги хочу відпочити й сходити на рибалку на декілька днів – це моє хобі, теж заряджає й надихає”, – ділиться Ігор.
Наостанок Ігор додає, що це поки мрії та плани, а наразі війна триває і вона дуже виснажлива.
«Боюся, щоб не настав момент, коли люди забуватимуть, що йде війна, думатимуть, що вона десь там, і почнуть жити своїм життям, як сталося у 2015. Люди, пам’ятайте, що війна триває. Вірте в наші Збройні Сили України й допомагайте, “донатьте”. І перемога буде за нами. Разом до перемоги», – закликає Ігор Харів.
Наразі найбільший запит є на квадрокоптери й автомобілі. Саме тому Ігор нагадує про потребу в зборі коштів для ЗСУ та залишає реквізити для небайдужих.
4731219640660282 – ПриватБанк
Igor.Khariv.Svoboda@gmail.com – PayPal
Отримувач: Харів Ігор
Розмовляла Надія Дзінько
Фото: Іван Денисюк та з соцмереж Ігоря Харіва
Читайте також:
- В руках вчителя доля дитини, – директорка Інклюзивно-ресурсного центру Людмила Михайлова (ФОТО)
- Любов – переможе все: актриса Іванна Охременко про війну, рідних у Херсоні та нове життя у Франківську
- «Я гладила білі стіни своєї квартири й плакала, але мусила покидати Маріуполь»
Приєднуйтесь до нас у Facebook, Instagram, Youtube та Telegram
Читайте нас у тг