Стежка серед брил каміння, та ще й у темноті, не здавалася Валентині Петренко важкою. Сил додавала молитва за зниклого безвісти сина Тараса. Ліхтарик висвічував поодинокі постаті, що так само піднімалися на гору Подбрдо у Меджугор’ї. З вірою в серці та надією жінка підійшла до статуї Богородиці на місці, де Божа Матір з’явилася колись шістьом дітям.
Подався на фронт добровольцем
Валентина Петренко – із Хмельниччини, а побувала в Меджугор’ї разом із групою паломників із Тернопільщини, Івано-Франківщини та Львівщини, об’єднаних молитвами за мир у країні, за наших захисників та захисниць, за перемогу нашого війська. Дорогою жінка розповіла, що її син Тарас після закінчення столичного будівельного університету був головним інженером на одному із київських підприємств. На початку повномасштабного вторгнення вивіз дружину із сином до своїх батьків у місто Дунаївці, а сам підключився до сил Тероборони у Києві.
«Синова квартира в Києві – на Житомирській, 5 поверх, звідти добре було видно ворожий наступ у 2022-му, – розповіла Валентина. – Тараса не хотіли мобілізувати, то він став допомагати оборонцям столиці. Казав, що не допустить, аби його син та інші українські діти потрапили до рук кацапів. А потім відправив сім’ю у безпечне місце за кордон, а сам приїхав до нас і подався добровольцем до військкомату. Одягнув маску, щоб у нашому маленькому місті його не впізнали та не сказали батькам. Після медкомісії його разом із групою новобранців відправили на вишкіл до Великої Британії. Син добре володіє англійською, то навіть мав спеціальну нашивку на формі як перекладач. Наша дочка Оля живе в Ірландії разом із чоловіком-поляком та двома дітьми вже понад 5 років, тож домоглася офіційного дозволу на побачення з братом. Були там сім’єю 2 дні. Після вишколу британці на колінах проводжали українських бійців. Далі із Житомира їх відправили до Маріїнки».
За словами Валентини, син встиг повоювати лише 13 днів. Розповідав про жахіття війни. Казав, «якщо є пекло, то воно тут». Поруч із їхнім пунктом розміщення побачив застиглого в сидячій позі орка, впізнав за ворожою формою, бо обличчя було геть з’їдене, та й трупний запах…
«На свій третій бойовий вихід торік 19 березня син пішов без жодних документів і телефона, які нам опісля передали з військової частини, – каже співрозмовниця. – Встиг нам сказати тільки про рід військ і приблизну дислокацію. То ми до ладу й не знали, як шукати, коли він перестав виходити на зв’язок. Нарешті вдалося віднайти його пораненого побратима Антона. Дізналися геолокацію того бою, військову частину. Це 95 бригада в/ч № 0281. На запит нашого адвоката повідомили, що проводилося службове розслідування обставини зникнення сина. На жаль, зараз ця територія біля Маріїнки зайнята ворогами, і немає доступу для подальших пошукових дій».
Материнське серце ніколи не змириться
Довгі місяці пошуків через різні інстанції досі нічого не дали. Але ж материнське серце ніколи не змириться. Хапається за будь-що і не втрачає надії. Торік у серпні сваха з Німеччини переслала побачений відеорепортаж на ТБ із Першого добровольчого шпиталю: мовляв, це наш зять! Валентина показує скрін того відео, вдивляється в обличчя: це ж він! І родимка на животі, син мав їх багато. А може, він втратив пам’ять чи взагалі не може говорити… От тільки ланцюжок на шиї наче інший.
За вказаним у позначці на відео телеканалі зв’язуюся із журналісткою, яка вела репортаж, опісля – із тим госпіталем. Лікар-хірург повідомляє, що цей поранений боєць на відео знає, хто він. На жаль, то не синочок Валентини. Жінка ридає, а мені стає так прикро, що наче забрала в неї надію. Та що вже…
Нині є багато волонтерських груп, що допомагають у пошуку зниклих безвісти. Валентина Петренко розповіла про маму загиблого військового, яка дуже довго не могла відшукати тіло свого сина: у вантажівку, де він був, влучив ворожий снаряд, і все розкидало… Тепер ця мама допомагає іншим сконтактувати із командирами військових частин, та іншою інформацією. Сподівається й Валя, що її син десь живий, може, в полоні, адже його загибель досі не підтверджена.
Мир дається непросто
Колись Боснія і Герцеговина входила до Югославії, опісля пережила війну із сусідніми народами. Багаторічне протистояння принесло десятки тисяч смертей, горе, страждання та розруху. Боснія і Герцеговина знайшла в собі сили піднятися з мороку. Як приклад для нас.
А саме Меджугор’є було невеличким селом на Балканському півострові і стало відомим завдяки об’явленню Матері Божої у 1981 році на горі Подбрдо. Відтоді з молитвами на горі Об’явлень горнуться християни. А справжньою Голгофою Медждугор’я стала гора Кріжевач, до якої так само є Хресна дорога. Незважаючи на гостре каміння та неабияку складність, її вдень і вночі долають групами та наодинці паломники з усіх усюд у спеку та мороз, несучи свої болі та прохання. Зафіксовані численні факти зцілень.
Над паломниками часто чутно гул у небі, що нагадує українцям про війну та повітряні атаки. І насправді – то патрульний дрон. Бо країна Боснія і Герцеговина, яка пережила так само кровопролитну війну, досі перебуває під міжнародним контролем. Мир дається непросто.
Військо Богородиці
Десятки поїздок до Меджугор’я організувала координаторка та волонтерка із Тернопільщини Оксана Дмитерко. Сама вона на обидві гори (553 та 1100 м) зазвичай піднімається босоніж. Її приклад витримки та одержимості наслідують і паломники. Цікаво, що навіть не зранюють ноги об гостре каміння.
«Прийдіть до мене всі втомлені й обтяжені» – пишеться у Святому Письмі, – наголошує Оксана Дмитерко. – І ми їдемо до Меджугор’я, щоби молитися за Україну, і за всіх, хто постраждав від цієї загарбницької війни. Адже, як мовиться в 90-му псалмі, «бо Своїм Ангелам Він накаже про тебе, щоб тебе пильнували на всіх дорогах твоїх, на руках вони будуть носити тебе, щоб не вдарив об камінь своєї ноги».
Молитовно в нашій віртуальній групі «Військо Богородиці», яку організувала Оксана Дмитерко, щовечора єднаємося у благаннях за сина Валентини Петренко та інших зниклих безвісти захисників і захисниць, за тих, хто досі в полоні, за тих, хто заступає на службу і боронить цілісність нашої держави. У групі є мешканці чи не з усіх регіонів країни. Й це так важливо – адже мир та наша перемога потрібні для всіх.
«Основна мета прощі до Меджугор’я – це молитви до Цариці Миру Матері Божої за небесний захист нашого народу і війська, Перемогу та довготривалий мир в Україні, – зазначає настоятель Церкви Христа Чоловіколюбця в Івано-Франківську на вулиці Ленкавського о. Ігор Пелехатий. – Кожен із нас подолав той кам’янистий шлях Хресною дорогою, щоб почерпнути Божу благодать. Серед прочан – матері, чиї діти на передовій, у полоні, зниклі безвісти».
У цей передвеликодній час у наших українських храмах молитовно проходимо з Ісусом Христом Його шлях на Голгофу. Кожна частина-стація присвячена епізоду із нинішнього життя. Приміром, чимало переселенців тікали світ за очі з однією валізою: єдиним, що залишили від мирного життя.
«Молимося, аби більше не страждали наші матері, які щодня хоронять своїх дітей, – наголошує о. Ігор. – Щоб не поневірялися українські діти та мільйони наших біженців у всьому світі. Допоможи їм, Господи, знайти почуття дому там, де вони перебувають. Ще одна вирва від бомби, ще одна ракета, спалений дім. Ще одна пляма від крові… На жаль, смерть стає буденністю. Не стають лише буденністю жива пам’ять і жести конкретної допомоги постраждалим. Ті іноземці, які масово прийняли наших біженців: чи вони думали про допомогу Україні та українцям? Можливо, навіть не знали, що є така держава на карті світу. Але підставили плече, відкрили свої серця та подали руку допомоги. Господи, просимо Тебе, благослови щедро всіх, хто підтримує нас у несенні цього тяжкого хреста війни! Особливо просимо ласк Божих для тих народів, які відгукнулися на наш біль, виявили свою солідарність у нашій нелегкій та, віримо, переможній війні».
Людмила Стражник
Читайте нас у тг
