Днями на сайті Івано-Франківського обласного архіву з’явилася інформація про останній етап виселення кулацьких сімей у 1951 році. В тому списку – уродженець села Котиківка Городенківської міськради Василь Петришин.
Про історію свого дідуся нашій редакції ПІК розповів його внук Любомир Петришин.
Як нищили українських ґаздів
«Я народився в Україні, вже після повернення родини із Сибіру, – розповідає Любомир Петришин. – Не раз роздумую собі, як би могла скластися доля моєї родини, якби не прийшла радянська влада, не розкуркулили діда Василя та не відібрали б усі сімейні статки. Хто зна, чи й би повернувся чи навіть вижив би після 25 років, що йому як куркулю присудили за те, що не виконав продрозверстки. На щастя, відбув у тюрмі лише три роки, бо після смерті Сталіна його відпустили».
Василь Петришин повернувся після війни в 1945 році до свого рідного села Котиківка на Городенківщині. Воював на Прибалтійському фронті. Багато тоді наших мобілізованих до Червоної армії хлопців із західної України загинули при взятті німецького Кенігсберга (нині російський Калінінград).
«Дід прийшов пораненим, – каже пан Любомир. – Його сім’я була заможною, мала 33 морги поля, коней, корів, реманент. То ще два роки господарював, а заодно постачав підпільникам продукти. Нова влада якось від стукачів про це дізналася. Довести не могли, натомість зачислили до куркулів та обклали індивідуальним податком – контингентом. Треба було відправити державі певну кількість продукції державі. То було заздалегідь непосильне завдання: здати у серпні 9 тонн зерна, а у вересні ще 3 тонни. Поле не давало стільки врожаю, але односельці допомогли, хто мав лишки. Тоді народ був дружніший, та й «продрозверстка» на всіх не поширювалася. Тож дід у серпні здав 3 тонни, а у вересні 9. Але того не зарахували. Натомість хтось ще й доніс, що дід десь погано висловлювався про нову владу. Відбувся суд, і йому дали 25 років: 10 – таборів, 10 – висилки і 5 – без права перебування на Україні».
Василь та Ганна Петришини мали трьох дітей. Син Степан був на той час одруженим і мешкав у Городенці. Дочка Марія зустрічалася на час засудження тата із хлопцем, то швидко вийшла заміж, бо в такому статусі на неї не поширювався радянський терор. А дружину та молодшого сина Богдана виселили на Сибір.
«Коли діда посадили, перший голова сільради на Котиківці Хілевич прийшов із червоноармійцями-«стребками». Вони розміщувалися тоді в Городенківському костелі. Вартові на дверях, а всім у хаті сказали вистроїтися. Навіть мою немічну прабабку підняли з бамбетля. Голова зачитав наказ, що хату конфіскують, а їм треба забиратися геть. Не дозволили нічого з собою не взяти, хіба що по дві хлібини: Хілевич чув за запахом, що якраз печеться, то ще дозволив дочекатися. Прабабку відвели до її рідної сестри Євдокії, а бабка і мій тато Богдан жили в чужих хатах. Варто додати, що перед засудженням дід Василь роздав багато майна родині та сусідам, щоб не потрапило в руки окупантів. То добрі люди натомість і їм допомагали, аж поки не забрали на Сибір».
Дозволили взяти по дві хлібини
Допоміг фотоапарат
Їхали товарняками десь із місяць. Там переселенців розмістили в землянках. Працювали здебільшого на лісоповалі. Богдану Петришину трохи полегшив життя німецький фотоапарат «Зінгер», що він якось потайки перевіз на заслання.
«То драматична історія, – розповідає пан Любомир. – Коли в Котиківку прийшли німці, то розмістили свій штаб у дідовій хаті, бо вона виділялася в нього як заможного на той час господаря. Окупанти його не зачіпали. А тато був тоді хлопчаком, носив їм продукти, які німаки вимінювали на марки, м’ясні консерви, каву, шоколад, сухі порошки для приготування солодкої води. А ще вчили робити фотографії. Коли відступали, то залишили фотоапарат «Зінгер» і дві бобіни плівки. То був автоматичний: таймер навів, і сам себе знимкуєш. Я мав донедавна той раритет. Отож начальник КДБ цього сибірського селища пронюхав, що в українського хлопця є фотоапарат, і він фотографує недозволені речі. Покликав до себе: мовляв, нікому не скажу, але навчи моїх дітей. Їх у нього було дев’ятеро. Сам зі східної України, але десь проштрафився, то його зі сім’єю відправили на Сибір стежити за політичними переселенцями. Той військовик діставав закріплювачі і проявники та ділився з моїм татом Богданом. Опісля знайшов йому легшу роботу – бракувальником лісу: то вже не так важко, як лісозаготівля. А ще допоміг вступити до Хабаровського лісотехнічного технікуму. Бабка розповідала, що було вже тоді легше жити, бо син став майстром, мав 4 пилорами в підпорядкуванні».
Треба сказати, що в 1953 році до дружини й сина приїхав глава сімейства Василь Петришин. Після смерті Сталіна його реабілітували та випустили з концтабору в Комсомольську-на Амурі.
Поселяли вивезених у землянках
БАМ будували політв’язні, а не комсомольці
«Дід казав, що то все радянська брехня, буцімто комсомольці будували те північне місто, – продовжує розповідь Любомир Петришин. – Насправді там було багато таборів із політв’язнями, найбільше – з України. Тато керував дільницею на лісоповалі для будівництва залізниці, яку в 70-х минулого століття помпезно назвали БАМ – Байкало-Амурська магістраль. То не було комсомольське будівництво, як «вєщала» радянська пропаганда. Насправді дорогу в Сибірі закладав ще російський цар Микола ІІ».
Василь Петришин влаштувався в сина на підприємстві завскладу. Збудував дерев’яну двоповерхову хату та став ґаздувати по-українськи. Що викорчує ліс – то засіє землю. Міркував, що звідси вже його ніхто не виселить. Та дружина наполягла, щоб повернутися додому, адже там зосталися двоє дітей, уся родина, та й усе звично-рідне.
Макет селянської хати в одному із музеїв
Навчалися у своїй конфіскованій хаті
«Повернулися вони додому в 1958 році, але діда з бабою не прописували, виганяли назад, – каже пан Любомир. – Тата прописала до себе сестра Марія. Він мав документ із місця висилки, що мають право жити в Городенківському районі. Тож дідусеві й бабусі знайшли місце на хуторі Владипіль, що тоді вже як Новоселівка став частиною радгоспу сусіднього села Якубівки. Поселили в хаті на три сім’ї. Дід став пасічником, мав 200 бджолосімей. Тим часом тато одружився. Спочатку з молодою дружиною поневірялися по чужих хатах, а потім взяли план на спорудження власного будинку. В 1964 році забрали до себе батьків».
Василь Петришин дожив до 1975 року, його дружина – до 1977-го. В сина Богдана народилися троє дітей: Любомир, Віра та Надія.
«Перші три класи ми всі троє навчалися в початковій школі в нашому селі, – пригадує пан Любомир. – Вона розміщувалася якраз у нашій конфіскованій хаті: два класи в самому будинку, а ще один клас та актовий зал – у стайні. Опісля перейшли до Городенківської СШ№2, що тоді розміщувалася на Трьох Мостах, де тепер музей «Покуття». Я вчився добре, а сестри на «відмінно», але золотих медалей їм не дали. Клеймо політично неблагонадійних висіло на нас до кінця радянської імперії. Уже на початку Незалежності ми добилися в обласному архіві копії документів щодо засудження дідуся Василя та висилки його сім’ї. Їх реабілітували. До слова, мій тато якось по телевізору в програмі «Час» бачив того суддю із трійки, що судили його батька. Хату нам не віддали, бо на той час радгосп її продав. Там мешкали три сім’ї. Землю так само не повернули, хіба що стайню».
Любомир Петришин після служби в армії закінчив Івано-Франківський інститут нафти і газу. За розподілом працював у Сибіру, став начальником дільниці на будівництві газопроводу Уренгой-Помари-Ужгород. Але повернувся додому, де до пенсії очолював Городенківську районну газконтору.
Нині працює заступником директора Городенківської спортивної школи із експлуатації спортивних споруд: знадобився його спортивний досвід як футболіста. Сестра Віра після закінчення Харківського медінституту працює заступником головного лікаря Баранівецької лікарні на Житомирщині, Надія – завідувачка санітарно-гігієнічної лабораторії в Бєлгородській області.
Розповідає, як там не підтримують путіна, адже дуже багато родинних зв’язків із прикордонною Харківщиною…
«Наша родина велика та працьовита, – додає співрозмовник. – Мій троюрідний брат Роман Петришин – ректор Чернівецького університету. Відомий кобзар Остап Кіндрачук – так само наш родич. Він ще малим хлопчиком прибігав до мого діда Василя та брав читати книжки з його бібліотеки. Всі вони були позначені іменною печаткою. Щоб не конфіскували, дідусь передав літературу Остапові, то я десь досі в нашій родині бачу ці книжки”.
Гордий з того, що «каменяр»
Особі Василя Петришина присвячено кілька сторінок книги «Котиківка: від Трипілля до наших днів» авторства уродженців села Івана Романюка, Мирослава Кіндрачука та Івана Миронюка.
Зокрема розповідається про те, що у 1932 році Воєвідський уряд у Львові дав дозвіл на «оснування місцевого Союзу поступової молоді ім. М. Драгоманова в Городенці-Котиківці». Його очолив Василь Петришин. Товариство було націлене на сприяння культурно-освітньому, громадсько-суспільному та фізичному розвиткові української молоді.
Члени осередку не вживали алкоголю і не курили, ставили вистави у читальнях Котиківки й Галузівки, організовували виступи хорових колективів, спортивні змагання тощо.
Є й сторінка «Сповідаюсь як перед Богом», де сам Богдан Петришин розповідає про свого батька Василя. Він походив із числа заможних селян, закінчив три класи гімназії та рільничу школу в Городенці, був членом «Просвіти» та ОУН, головою комітету «Рідної школи», радником гміни та головою наглядової Ради повітової кооперації і молочарні:
- Батько разом із братом Степаном повернувся з фронту пораненим, – йдеться в книжці. – Якось прийшли місцеві активісти до нас п’яні та почали сваритися, чому тато не здає контингент. Сказав, що сушить зерно. Ті доповіли в сільській раді другому секретарю райкому партії Дубіні, що обзиває радянську владу. На нього завели кримінальну справу, хоч односельці й допомогли здати контингент.
- У 1947 році відбувся в сільському клубі громадський суд і 30 вересня 1947 вирок: 10 років позбавлення волі, 10 висилки з позбавленням прав і конфіскацією майна. А вже опісля до моєї мами прийшов судвиконавець із червонопогонниками та сільськими активістами й зачитав вирок, і нас з мамою та бабусею силоміць виселили з хати. Голова сільради сказав відвести бабусю до її другої доньки Євдокії, а ми до вечора сиділи під хатою, потім ночували у стайнях, стодолах. Пізніше відшукали сиротів Богдана й Орисю Романюків і в них проживали до вивезення на Сибір.
- Я ходив до восьмого класу, директорка школи агітувала в комсомол і сказала, що таких як Богдан Петришин не прийматимуть, бо його тато саботажник і ворог народу. Відповідно ставилися й до мене, тож я перевівся до вечірньої школи. Ми із сусідом Лесем Лазорком поклялися боротися з комунізмом. Виготовили з гуми букви, друкували листівки «Слава Україні! Героям Слава!» з паперу, ліпили синьо-жовті прапорці, розповсюджували журнали оунівського підпілля.
- У 1951 році нас із мамою половили і відправили в Сибір. Везли місяць. Опинилися ми у Шитківському районі Іркутської області. Поселили в таборі для військовополонених. Відмічали нас у комендатурі щосуботи. Після смерті Сталіна тата відпустили, і він приїхав до нас.
- Після повернення до України нас 2 роки не прописували. Потім я влаштувався на сезонні роботи в цукрозавод, одружився з Ольгою Величко. Працював експедитором. А якось відмовився завозити гречку до церкви Святого Миколая, яку перетворили на склад, і мене звільнили. Працював пилорамником у радгоспі. Побудували хату, виростили сад. Клеймо ворогів народу супроводжувало нас постійно».
Людмила Стражник. Фото надані автором
Читайте також:
Читайте нас у тг
